вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua
"27" лютого 2018 р., м. Київ Справа№ 910/14051/17
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Власова Ю.Л.
суддів: Буравльова С.І.
Андрієнка В.В.
за участю секретаря судового засідання Вага В.В.
за участю представників:
від позивача: Бойченко О.В.,
від відповідача 1: Грабовий О.А.,
від відповідача 2: не з'явився,
від третьої особи 1: не з'явився,
від третьої особи 2: Мартинюк Є.В.,
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017р., м. Київ (повний текст складено 14.12.2017р.) у справі №910/14051/17 (суддя Трофименко Т.Ю.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек"
до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Капітал", 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Нео-Синтезгаз",
треті особи: 1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інноваційна фінансова компанія", 2. Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк",
про визнання договору факторингу недійсним,
Позивач звернувся до суду з позовом до Відповідачів про визнання недійсним договору факторингу №1/11Ф від 18.03.2016р., укладеного між Відповідачем 1 та Відповідачем 2.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що договір факторингу №1/11Ф від 18.03.2016р. на момент його укладення суперечив ч.1 ст.514 Цивільного кодексу України, оскільки право грошової вимоги у розмірі 4848839,00 грн не могло бути передано за оспорюваним договором через відступлення права вимоги на вказану суму на підставі договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014р. Наведені обставини є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним згідно з ст.203, 215 Цивільного кодексу України. Крім того, Позивач вказував, що оспорюваний правочин Відповідач 2 уклав під впливом тяжкої обставини (загрози банкрутства), що є підставою для визнання його недійсним в силу приписів ст.233 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.12.2017р. в задоволення позовних вимог відмовлено повністю.
Рішення обґрунтоване тим, що Позивач не довів обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оскаржуваного правочину недійсним та настання відповідних юридичних наслідків.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017р., прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевий суд порушив норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясував обставини справи. Так, Позивач стверджує, що місцевим судом неправомірно відмовлено в задоволенні клопотань Позивача, оскільки витребування зазначених Позивачем документів впливає на встановлення повноти обставин справи.
На думку Позивача, оспорюваний правочин Відповідач 2 уклав під впливом тяжкої обставини (загрози банкрутства), що є підставою для визнання його недійсним в силу приписів ст.233 Цивільного кодексу України. Також Позивач вказує на фіктивність договору доручення №1/18/04 від 18.04.2016р., оскільки до матеріали справи не містять доказів передання коштів за спірним договором від Третьої особи 1 до Відповідача 2.
Позивач звертає увагу на те, що Відповідачу 2 було надано кошти за спірним договором у сумі 1220000,00 грн. Вказана сума є нижчою від суми грошової вимоги більше ніж на 50%, що не відповідає практиці укладення договорів факторингу.
Позивач зазначає, що договір факторингу №4/5Ф від 06.03.2014р. є діючим, що є підставою відповідно до ст.514 Цивільного кодексу України для визнання спірного договору недійсним. Крім того, місцевий суд не надав оцінку висновкам, зробленим у постанові Вищого господарського суду України у справі №910/13202/16.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2017р. відкрито апеляційне провадження у справі №910/14051/17.
12.01.2018р. Відповідач 1 подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення місцевого суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Так, Відповідач 1 зазначає, для застосування ст.233 Цивільного кодексу України Позивачем має бути доведено, що за відсутності тяжкої обставини, на яку останній посилається, спірний правочин не було б взагалі вчинено або вчинено на інших умовах.
12.01.2018р. Третя особа 2 подала до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення місцевого суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Так, Третя особа зазначає, що для застосування ст.233 Цивільного кодексу України Позивачем має бути доведено, що кошти отримані за спірним договором були направлені на погашення заборгованості за кредитним договором №2-О/2011 від 03.02.2011р. При цьому, Третя особа 2 зауважила, що вказані кошти не були направлені на погашення такої заборгованості. Крім того, наявність судового рішення по справі №911/3230/14 не є тяжкою обставиною в розумінні ст.233 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 29.01.2018р. справу №910/14051/17 призначено до розгляду на 27.02.2018р.
Розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу, заслухавши пояснення Позивача, Відповідача 1 та Третьої особи 2, дослідивши матеріали справи та зібрані у ній докази, суд встановив:
11.02.2014р. між Відповідачем 2 та Позивачем укладено договір поставки нафтопродуктів (зрідженого газу пропан-бутан) №08-14.
Відповідно до п.4.1 договору оплата зрідженого газу здійснюється на підставі рахунку-фактури і додаткової угоди на умовах 100% оплати вартості кожної партії товару не пізніше 30 календарних днів з моменту прибуття товару на станцію призначення, якщо інше не передбачено додатковою угодою.
Згідно з п.5.5 договору приймання-передача товару і перехід права власності здійснюється в пункті поставки товару з оформленням відповідного акту приймання-передачі чи видаткової накладної.
Відповідно до п.6.1 договору строк дії договору в частині поставки встановлено до 31.12.2013р., а в частині взаєморозрахунків - до повного виконання сторонами своїх договірних зобов'язань.
06.03.2014р. між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 укладено договір факторингу №4/5Ф, за умовами якого Відповідач 2 передає Відповідачу 1, а Відповідач 1 приймає усі права вимоги за грошовими зобов'язаннями, наведеними у п.1.2 договору, а саме: право вимагати виконання від боржника зобов'язань по сплаті заборгованості за поставлений товар, які виникли за договором поставки №08-14 від 11.02.2014р., укладеним між Позивачем та Відповідачем 2, і які не оплачені боржником на момент укладення цього договору, за що Відповідач 1 зобов'язався оплатити Відповідачу 2 суму у розмірі та в порядку, зазначеному у розділі 4 цього договору (4844839,16 грн).
07.03.2014р. Відповідач 2 направив Позивачу повідомлення про відступлення права вимоги за договором факторингу №4/5Ф від 06.03.2014р.
26.11.2015р. між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 укладено додаткову угоду №1 до договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014р., відповідно до якої сторони вирішили розірвати договір факторингу №4/5Ф від 06.03.2015р.
17.02.2016р. між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 укладено додаткову угоду №2 до договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014р., в якій сторони дійшли згоди викласти додаткову угоду №1 в наступній редакції: "1. Сторони за спільною згодою вирішили розірвати договір факторингу №4/5Ф від 06.03.2014р. 2. Сторони з моменту вступу в дію цієї угоди не вважають себе пов'язаними будь-якими правами і зобов'язаннями, що виникли з договору. Зобов'язання сторін за договором, зазначеним у п. 1 цієї угоди припиняється з моменту набрання чинності цією угодою. 3. Угода набуває чинності з моменту її підписання сторонами.»
18.03.2016р. між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 було укладено договір факторингу №1/11Ф, за умовами якого Відповідач 1 зобов'язався передати грошові кошти в сумі 1220000,00 грн в розпорядження Відповідача 2, а Відповідач 2 зобов'язався відступити Відповідачу 1 своє право грошової вимоги за договором поставки №08-14 від 11.02.2014р. до Позивача в розмірі 4848839,16 грн.
Відповідно до п.1.1.1 договору плата за користування Відповідачем 2 грошовими коштами встановлюється у розмірі 10000,00 грн на місяць та сплачується до десятого числа кожного місяця, що слідує за оплатним.
Згідно з п.1.2 договору Відповідач 1 передає Відповідачу 2 грошові кошти в строк до 30.04.2016р. шляхом перерахування грошових коштів у сумі 1220000,00 грн.
18.03.2016р. Відповідач 1 та Відповідач 2 підписали акт приймання-передачі документів, відповідно до якого Відповідач 2 передав Відповідачу 1 документи, які підтверджують наявні права вимоги до Позивача у розмірі 4848839,16 грн.
21.04.2016р. на виконання договору Відповідач 1 перерахував Відповідачу 2 в особі його повіреного - Третьої особи 1 (згідно умов укладеного договору доручення №1/18/04 від 18.04.2016р.), грошові кошти за договором факторингу №1/11Ф від 18.03.2016р., що підтверджується платіжним дорученням №204 від на суму 1220000,00 грн.
14.06.2016р. Позивачу було направлено повідомлення №11/06 про укладення між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 договору факторингу №1/11Ф від 18.03.2016р. та про необхідність виконання вимог фактору.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що апеляційна скарга Позивача не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст.203 Цивільного кодексу України, передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно з ст.513, 514 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст.1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Як встановлено судом, між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 було укладено договір факторингу №1/11Ф від 18.03.2016р., на виконання якого Відповідач 1 передав грошові кошти в сумі 1220000,00 грн в розпорядження Відповідача 2, а Відповідач 2 відступив Відповідачу 1 своє право грошової вимоги за договором поставки №08-14 від 11.02.2014р. до Позивача в розмірі 4848839,16 грн.
Місцевим судом встановлено факт заміни в основних зобов'язаннях первісного кредитора Відповідача 2 на нового кредитора Відповідача 1, яке здійснено шляхом укладання в належній формі та з погодженням всіх необхідних умов договору факторингу №1/11Ф від 18.03.2016р., з підписанням між сторонами у належній формі акту приймання-передачі, в результаті чого Відповідач 1 отримав право замість первісного кредитора Відповідача 2 вимагати від боржника - Позивача сплати заборгованості на виконання умов договору поставки №08-14 від 11.02.2014р.
В обґрунтування своїх вимог Позивач вказував на те, що право грошової вимоги у розмірі 4848839,00 грн не могло бути передано за оспорюваним договором, оскільки право вимоги на вказану суму вже відступлено на підставі договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014р., у зв'язку з чим оспорюваний правочин суперечить ч.1 ст.514 Цивільного кодексу України, а тому підлягає визнанню недійсним згідно з ст.203, 215 Цивільного кодексу України.
Як вірно встановлено місцевим судом, згідно з додатковою угодою №1 та додатковою угодою 2 до договору факторингу №4/5Ф від 06.03.2014р. його сторони дійшли згоди про розірвання даного договору та відсутність будь-яких взаємних прав і зобов'язань, що виникають з цього договору, отже вказаний договір не породжує для Сторін взаємних прав та обов'язків.
З наведеного слідує, що право грошової вимоги у розмірі 4848839,00 грн існувало у Відповідача 2 до Позивача за договором поставки №08-14 від 11.02.2014р. і на момент передачі його за оспорюваним договором вказане право Відповідача 2 було чинним і не припиненим у встановленому законом порядку. Отже, Відповідач 2 згідно з ст.319, 514 Цивільного кодексу України мав право вчиняти будь-які дії щодо наявного у нього права вимоги до Позивача в обсязі 4848839,16 грн, зокрема, і щодо його передачі іншій особі на підставі оспорюваного договору.
За вказаних обставин, місцевий суд дійшов вірного висновку, що договір факторингу №1/11Ф від 18.03.2016р. на момент його укладення не суперечив ч.1 ст.514 Цивільного кодексу України.
Також в обгрунтування своїх вимог Позивач посилається на рішення Господарського суду міста Києва від 15.09.2016р. у справі №910/13202/16, залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.06.2017р., згідно з яким з Позивача стягнуто на користь Відповідача 1 заборгованість у сумі 91000,00 грн, що є частиною коштів відступлених Відповідачем 2 Відповідачу 1 за оспорюваним договором. З встановлених у даній справі обставин вбачається, що договір факторингу від 06.03.2014р. є дійсним.
Як вірно зазначено місцевим судом, постановою Вищого господарського суду від 02.10.2017р. судові рішення у справі №910/13202/16 - скасовані, а справу направлено на новий розгляд до місцевого суду. При цьому, спір у вказаній справі на день вирішення даного спору місцевим судом не розглянуто і остаточного процесуального рішення не прийнято.
З наведеного слідує, що обставини, встановлені у справі №910/13202/16 не мають преюдиційного значення у даній справі згідно з ст.35 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15.12.2017р.), оскільки рішення у справі №910/13202/16 не набрало законної сили.
Позивач в обґрунтування позову зазначає, що оспорюваний правочин Відповідач 2 уклав під впливом тяжкої обставини (загрози банкрутства), що є підставою для визнання його недійсним на підставі ст.233 Цивільного кодексу України. При цьому, Позивач посилається на наявність рішення Господарського суду Київської області від 09.09.2014р. у справі №911/3230/14, відповідно до якого з Відповідача 2 на користь Третьої особи 2 стягнуто заборгованість за кредитних договором №2-О/2011 від 03.02.2011р.
Відповідно до ст.233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені ст.216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Згідно з п.3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.230-233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Ознаками правочину, що підпадає під дію ст.233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Останній, крім повернення йому одержаного другою стороною, вправі вимагати відшкодування йому завданих збитків і моральної шкоди стороною, яка скористалася тяжкою обставиною.
Відповідно до п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст.233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, загроза банкрутства, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
З наведеного слідує, що для підтвердження того, що рішення суду у справі №911/3230/14 слугувало тяжкою обставиною, під впливом якої укладено оспорюваний договір, Позивачу необхідно довести, що кошти отримані за результатами укладеного договору, були направлені на зменшення суми заборгованості за кредитних договором №2-О/2011 від 03.02.2011р. та відповідно на зменшення боргу за рішенням суду.
Як вбачається із розрахунку заборгованості Відповідача 2 за кредитних договором №2-О/2011 від 03.02.2011р. перед Третьою особою 2 за період з 18.03.2016р. (дата укладення оспорюваного договору) по грудень 2017р. кошти у сумі 1220000,00 грн від Відповідача 2 не надходили на погашення вказаної заборгованості.
Крім того, як вірно зазначено місцевим судом, наявність судового рішення по справі №911/3230/14 не є тяжкою обставиною в розумінні ст.233 Цивільного кодексу України, а є лише підтвердженням обов'язку сторони спору сплатити присуджену до стягнення суму на підставі укладеного між Третьою особою 2 та Відповідачем 2 договору.
За вказаних обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що Позивачем не доведено наявність тяжких обставин, з якими ст.233 Цивільного кодексу України пов'язує можливість визнання оспорюваного договору недійсним.
Апеляційний суд не приймає доводи Позивача, що договір доручення №1/18/04 від 18.04.2016р. є фіктивним, оскільки кошти у сумі 1220000,00 грн не були одразу після їх отримання Третьою особою 1 перераховані Відповідачу 2.
Як вбачається із матеріалів справи на підставі договору доручення №1/18/04 від 18.04.2016р. кошти за оспорюваним правочином у сумі 1220000,00 грн були перераховані Відповідачем 1 Третій особі 1, що підтверджується платіжним дорученням №204 від 21.04.2016р.
Як вірно зазначено місцевим судом, визначення порядку розрахунків за договором - є правом сторін, що узгоджується з приписами ст.11, 627 Цивільного кодексу України, і жодним чином не спростовує презумпцію чинності оспорюваного правочину, обумовлену ст.204 Цивільного кодексу України.
Апеляційний суд не приймає доводи Позивача, що Відповідачу 2 було надано кошти за спірним договором у сумі 1220000,00 грн, яка є нижчою від суми грошової вимоги більше ніж на 50%, що не відповідає практиці укладення договорів факторингу з огляду на те, що сторони відповідно до ст.627 Цивільного кодексу України є вільними в укладенні договору та визначенні його умов.
Також апеляційний суд не приймає доводи Позивача, що місцевим судом неправомірно відмовлено в задоволенні клопотань Позивача, оскільки витребування зазначених Позивачем документів впливає на встановлення повноти обставин справи.
Як вбачається із матеріалів справи, останні містять достатньо доказів для визначення того, чи відповідає оспорюваний правочин вимогам чинного законодавства та волі сторін.
Зважаючи на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого суду про відсутність правових підстав для визнання спірного договору недійсним, у зв'язку з чим у позовних вимогах обґрунтовано було відмовлено.
На підставі вищевикладеного, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення місцевого суду згідно з ст.277 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренатек" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017р. у справі №910/14051/17 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017р. у справі №910/14051/17 залишити без змін.
3. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст.287, 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено та підписано 14.03.2018р.
Головуючий суддя Ю.Л. Власов
Судді С.І. Буравльов
В.В. Андрієнко