Справа № 22-ц/796/1451/2018 Головуючий в 1-й інстанції - Юзькова О.Л.
761/23429/16 Доповідач Чобіток А.О.
Іменем України
22 лютого 2018 року Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів:
головуючого судді - Чобіток А.О.
суддів -Соколової В.В.,Немировської О.В.
при секретарі - Казанник М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2,ОСОБА_3,третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Степаненко Дмитро Васильович про визнання договору купівлі-продажу недійсним у частині,визнання покупцем, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,-
У червні 2016 року позивач пред'явив позов до відповідачів та зазначав,що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22.06.2016 р. було розірвано шлюб між позивачем та ОСОБА_2 Спільно з дружиною та її сином ОСОБА_3 він проживав з 1998 року в квартирі АДРЕСА_1,як подружжя мали спільний бюджет, вели спільне господарство, приватизували квартиру та робили ремонт в помешканні. Проживаючи однією сім»єю він та дружина за спільні кошти придбали двокімнатну квартиру в 2000 році за ціною 8 500,00 доларів США. На даний час дружина чинить перешкоди у користуванні спільним майном, в зв»язку з чим вінпросить суд визнати за ним право власності на 1/3 частину спірної квартири.
- В подальшому остаточно просив суд: визнати Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2;
- поділити між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Ѕ частину квартири АДРЕСА_2, шляхом визнання права власності за кожним по ј частині;
- визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 недійсним в частині придбання ОСОБА_3 ј частини квартири ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на ј частини квартири АДРЕСА_2;
- визнати за ОСОБА_3 право власності на ј частини квартири АДРЕСА_2;
- шляхом складання часток визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2.
Зазначає, що він разом з ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 06.06.1998 р. по 22.06.2016 р.. Під час перебування у шлюбі набули 08.11.2000 р. спірну квартиру на підставі договору купівлі - продажу, за яким покупцями зазначено відповідачів, які нібито купили майно у рівних частинах. Проте, квартира була придбана здебільшого за особисті кошти позивача. Вказаний договір був укладений на користь ОСОБА_2та ОСОБА_3, який був неповнолітнім із формальних міркувань. Метою було дотримання матір»ю дитини вимог опікунської ради щодо надання дозволу на продаж кімнати в комунальній квартирі за умови придбання 1/2 частини квартири на ім»я неповнолітнього. Фактично ж оспорюваний договір був укладений між продавцями та подружжям . Частину коштів на придбання квартири позивач отримав від свого брата - ОСОБА_5про що свідчить відповідна розписка. Таким чином, квартира в розумінні положень ст. 22 КЗпШС України є спільним сумісним майном. При здійсненні продажу 58/100 частин АДРЕСА_1 , власниками якої в рівних долях були ОСОБА_2 та ОСОБА_3, кошти отримані продавцями були не достатніми для покупки спірного майна. А тому, оскільки розмір грошової участі відповідачів у придбанні спірної квартири відповідає Ѕ частини реальної вартості спірноїквартири, вінпросить визнатидоговір купівлі - продажу квартири недійсним в частині придбання ОСОБА_3 О.О.1/4частини квартири , а його визнати покупцем цієї частки.
Не погоджуючись з вимогами колишнього чоловіка,ОСОБА_2 пред»явила зустрічний позов та просить суд: визнати спільно набуте майно у виді заощаджень у розмірі 28 000,00 грн. та 1 500,00 доларів США, що еквівалентно 40 339,89 грн. спільною сумісною вартістю подружжя; стягнути з ОСОБА_1 на її користь грошові кошти в розмірі 750,00 доларів США, що на дату подання зустрічного позову становить 29 169,90 грн. та в розмірі 15 831,07 грн., з яких 14 000,00 грн. сума боргу, 379,84 грн. - 3% річних і 1451,23 грн. індекс інфляції; усунути перешкоди в користуванні спірною квартирою , шляхом визнання ОСОБА_1, який не є членом родини, таким, що втратив право користування квартирою. Зазначає, що після розірвання шлюбу він ,не попередивши її,забрав із схованки всі спільні заощадження, а саме 28 000,00 грн. та 1 500,00 доларів США. Половина грошових коштів має бути стягнута з відповідача, оскільки є спільним сумісним майном. Крім того, відповідач має повернути кошти у розмірі 14 000,00 грн. з урахуванням положень ст. 625 ЦК України та сплатити 3% річних та індекс інфляції. Також позивач зазначає, що ОСОБА_1не сплачує комунальні послуги за квартиру, не є членом її родини, а отже вона вправі вимагати усунення перешкод у користуванні власністю.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2017 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено, а зустрічний позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення в частині відмови в задоволенні його позову та в частині часткового задоволення позову ОСОБА_6 та ухвалити в означеній частині нове рішення,яким його позовні вимоги задовольнити, а в задоволенні позовних вимог щодо втрати ним права користування спірною квартирою відмовити. Зазначає, що судом не врахована та обставина, що спірна квартира придбавалась подружжям для проживання їх сім'ї та за кошти, частину яких ним отримано від продажу спадщини після смерті матері, частина коштів належала йому особисто, а також за кошти, які ОСОБА_2 отримала від продажу кімнати в комунальній квартирі. Наданий ним звіт про оцінку вартості нерухомого майна підтверджує, що розмір грошових коштів, отриманих ОСОБА_2 від продажу кімнати в комунальній квартирі вочевидь не відповідає вартості спірної квартири, в зв'язку з чим Ѕ частина квартири є спільним майном подружжя. ОСОБА_3 на час придбання спірної квартири був неповнолітнім, грошових коштів не мав і в договорі визначений одним із покупців лише формально, виконуючи умови органу опіки та піклування. Вказані обставини є підставою для визнання договору купівлі-продажу в частині ј частини квартир недійсним. Суд в порушення ст. 405 ЦК України, ст. ст. 64,162 ЖК України визнав його таким, що втратив право користування спірною квартирою, оскільки він був членом сім'ї власника квартири.
ОСОБА_2 рішення суду не оскаржувала.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначила, що спірна квартира була придбана нею та її на той час неповнолітнім сином за кошти, отримані після продажу належної їм на праві власності кімнати в комунальній квартирі, а рівноцінність проданого ними майна відповідає вартості придбаного майна, що підтверджується даними Висновків оцінки ринкової вартості цих квартир від 07.08. та 15.08.2017 року. Частка її сина у спірній квартирі відповідає його частці в проданому майні. Позивач ніяким чином не приймав участі в придбанні спірної квартири, що підтверджується відсутністю належних доказів.
При розгляді даної справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі з 06.06.1998 року по 22.06.2016 року.
Шлюб було розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22.06.2016 року.
Після розірвання шлюбу ОСОБА_7 відновила дошлюбне прізвище «ОСОБА_3».
08.11.2000 року ОСОБА_7 від свого імені та імені неповнолітнього сина ОСОБА_3 здійснила продаж належних їм на праві власності 50/100 частин квартири АДРЕСА_3, який було здійснено за 68 000,00 грн., які продавці отримали повністю до підписання договору.
Даний договір посвідчений, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненко В.Д., зареєстрований в реєстрі за № 3870.
У зв»язку із тим, що на момент продажу квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_3 був неповнолітнім, розпорядженням Шевченківської районної державної адміністрації м. Києва № 1126 від 05.10.2000 р. було надано дозвіл гр. ОСОБА_7 на продаж однієї кімнати в комунальній двокімнатній квартирі АДРЕСА_3 від імені неповнолітнього сина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, при умові придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_2, 1/2 частина якої буде належати неповнолітньому з метою покращення житлових умов.
08.11.2000 року між ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_7, яка діяла від свого імені та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 було укладено договір купівлі - продажу квартири, за умовами якого ОСОБА_7 та ОСОБА_3 придбали в рівних долях квартиру АДРЕСА_2 , який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненко В.Д. та зареєстрованийв реєстрі за №3873.
Продаж вчинений за 9 968,21 грн., які продавці отримали повністю від покупців до підписання цього договору (п. 3 Угоди).
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України у редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що останнім не надано доказів того, що спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя, не знайшовши при цьому правових підстав і до задоволення вимоги ОСОБА_1 про визнання договору купівлі продажу спірної квартири недійсним у частині покупця.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 щодо усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірною квартирою, суд виходив з того, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім»ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усувати порушення свого права власності у будь-який час.
Ухвалюючи рішення у даній справі суд першої інстанції керувався нормами 22, 58 КпШС України, ст.. 58 ЦК УРСР, ст.ст. 383,391, 405 ЦК України.
Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, що з'явились в судове засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, Апеляційний суд міста Києва , який діє відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України, ч. 4 ст. 147 та п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у складі колегії суддів вважає таке рішення суду законним та обґрунтованим, відповідним встановленим обставинам справи та нормам матеріального та процесуального права, які регулюють правовідносини, що виникли між сторонами, висновків якого аргументи апеляційної скарги не спростовують з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року.
Спірне майно придбано подружжям до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні справи судам необхідно застосовувати положення КпШС України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.
Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, за умовами статті 24 КпШС України є власністю кожного з них (роздільним майном).
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного
Суду України № 6-1662цс15 від 04.11.2015 року.
Відповідно до статей 16, 17 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю).
В інших випадках спільна власність громадян визнавалась частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного
Суду України № 6-66цс13 від 18.09.2013 року.
Достовірно встановлено , що ОСОБА_11 та її сину ОСОБА_3 від першого шлюбу, на праві власності в рівних долях належала квартира АДРЕСА_3 у розмірі 58/100, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 10.09.1997 року ( а.с. 191 том 1).
Зважаючи на те, що шлюб ОСОБА_2 з ОСОБА_1 зареєструвала 06.06.1998 року, то вказане майно було її особистою власністю.
08.11.2000 року ОСОБА_7, діючи в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього на той час сина, ОСОБА_3 , продала належне їй та її сину на праві власності майно, яким вона володіла ще до укладення шлюбу за 68000,00 грн., та в цей же день придбала квартиру АДРЕСА_2 за 9968,21 грн. в рівних частках на себе та свого сина.
Наведене свідчить про те, що хоча спірна квартира і була придбана під час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1, однак була придбана за кошти від продажу майна, що належало на праві власності особисто ОСОБА_2 та її сину ОСОБА_3.
При цьому твердження ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 на час придбання спірної квартири в договорі визначений одним із покупців лише формально, виконуючи умови органу опіки та піклування, спростовується свідоцтвом про право на житло від 10.09.1997 року, відповідно до якого ОСОБА_3 на праві власності із ОСОБА_2 в рівних долях належала квартира АДРЕСА_3 в розмірі 58/100.
Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України в редакції 2004 року, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України в редакції 2004 року.
Згідно з ч. 1 ст. 57 ЦПК України в редакції 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Такі ж самі положення щодо доказування містить і ЦПК України в редакції 2017 року.
Зазначаючи про те, що спірна квартира була придбана і за кошти, які належали йому особисто, ОСОБА_1 будь-яких належних та достовірних доказів створення сторонами спільної часткової власності на квартиру, що підтверджується його участю працею і коштами в її придбанні, не надав та не пояснив, чому квартира в такому разі не була оформлена і на нього, зважаючи, що особистого майна він не мав та на час одруження проживав у гуртожитку.
Так, на підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 надав копію договору купівлі-продажу, за яким його брат ОСОБА_5 02.10.1998 року продав будинок за 10000 грн., який належав йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, а також розписку свого брата ОСОБА_5, датовану 27.11.2016 року про те, що ним був проданий будинок, який по праву належав йому та його молодшому брату ОСОБА_1, позивачу у справі. Оскільки він, ОСОБА_5 був забезпечений житлом, а його брат ОСОБА_1 не забезпечений, то всю суму від продажу будинку він перерахував своєму братові ОСОБА_1 ( а.с.3940 том 2).
Проте до вказаного доказу суд апеляційної інстанції відноситься критично, оскільки в зазначеному договорі продавцем був лише ОСОБА_5, і доказів того, що отримані від продажу майна кошти були перераховані ОСОБА_1, останнім також не надано.
За вказаних обставин, правові підстави визнавати недійсним правочин щодо придбання спірного майна, відсутні , а рішення в зазначеній частині є законним та обґрунтованим.
Перевіряючи рішення суду в частині задоволення вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користування власністю, які були підтримані ОСОБА_3, на відповідність його законності та обґрунтованості нормам матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції вважає за потрібне зазначити наступне.
Так, пред'являючи вимогу про усунення перешкод у користуванні власністю, ОСОБА_3 зазначала, що ОСОБА_1 не мав власного житла і проживав у гуртожитку по АДРЕСА_4, і після одруження він, ставши членом її сім'ї переїхав проживати до неї із сином, у належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_2. Після розірвання шлюбу між нею та ОСОБА_1, з 01.02.2016 року він перестав сплачувати комунальні послуги, які вона оплачує власними коштами, зайняв окрему кімнату, внаслідко чого її дорослий син, який є власником вказаного житла разом з нею, вимушений був з'їхати з квартири, оскільки за всі роки подружнього життя позивач так і не зміг знайти спільну мову з її сином від першого шлюбу та залишається для нього сторонньою людиною, а наразі взагалі намагається відсудити майно і у її дитини за власність якого та її придбана спірна квартира. На підставі наведеного щодо сплати нею надмірних витрат за комунальні послуги та щодо відсутності між нею і її сином від першого шлюбу будь-яких родинних чи сімейних відносин з ОСОБА_1, просила суд усунути перешкоди в користування приватною власністю - квартирою АДРЕСА_5 , шляхом визнання його таким, що втратив право користування цією квартирою.
Пунктом 34 Постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за № 5 від 07.02.2014 року «Про захист права власності та інших речових прав» визначено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Згідно зі ст. 319 ЦК України, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно вселення членів сім'ї у житлове приміщення, яке належить громадянину на праві власності є результатом реалізації права власника й у них виникає право на користування чужим майном, тобто сервітутне право.
При цьому, статтею 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Статтею 406 ЦК України передбачено, що сервітут припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Таким чином, у разі виникнення спору між власником та особами, які вселялися в житло у якості членів сім'ї, суд повинен врахувати, що право користування житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи понад один рік у спірному житловому приміщенні.
У даній справі , встановлено, що ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 є власникамиквартири АДРЕСА_2. ОСОБА_1 перебував у шлюбі зі ОСОБА_2, у зв'язку із чим був вселений до належного ОСОБА_2 та її сину ОСОБА_3 спірного майна. ОСОБА_2 як власник цього майна надала право ОСОБА_1 користуватись ним. При цьому доказів того, що ОСОБА_3 як співвласник надавав право користування ОСОБА_1 спірним майном матеріали справи не містять.
Після розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, залишився проживати в спірній квартирі в якості колишнього члена сім»ї одного із власників ОСОБА_2.
Таким чином, право на проживання колишнього члена сім'ї розглядається як сервітут.
Залишившись проживати у спірній квартирі після розірвання шлюбу зі ОСОБА_2, ОСОБА_1 за комунальні послуги не сплачує, коштів ОСОБА_2 за проживання не надає, створює власникам перешкоди в користуванні житлом, самовільно зайнявши окрему кімнату, внаслідок чого син ОСОБА_2 вимушений був залишити належне йому на праві власності житло, що ОСОБА_1 не спростовано.
Відповідно до ч. 2 ст. 406 ЦК України, сервітут припиняється судом за позовом власника житлового приміщення при наявності обставин, які мають істотне значення.
З огляду на обставини даної справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що право ОСОБА_1 на користування чужим майном (спірною житловою квартирою) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України шляхом визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою.
Так, судом першої інстанції при розгляді даної вимоги власника житла правильно встановлено правовідносини сторін із встановлених обставин та підстав, якими ОСОБА_2 обґрунтовувала свої вимоги, пославшись на ст. 405 ЦК України.
Однак, вірно встановивши обставини справи та застосувавши ст.. 405 ЦК України, судом не застосовано норму ст. 406 ЦК України.
Враховуючи те, що судом першої інстанції вірно встановлено обставини справи, внаслідок чого правильно вирішено справу по суті, зважаючи на те, що за наслідком розгляду даної вимоги з застосуванням ст.. 406 ЦК України результат по суті не зміниться, рішення суду у вказаній частині є законним та обґрунтованим, підстави до скасування якого відсутні.
Будь-яких інших порушень судом першої інстанції норм процесуального права, які б призвели до безумовного скасування рішення суду, що ухвалене судом першої інстанції за нормами ЦПК у редакції 2004 року, судом апеляційної інстанції не встановлено.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про законність та обґрунтованість рішення ухваленого по даній справі та відсутність підстав до його скасування.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-384, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий : Судді: