03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/1271/2018
19 лютого 2018 року м. Київ
Справа № 761/24895/17-ц
Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поліщук Н.В., Соколової В.В., за участю секретаря судового засідання Станішевської Б.В.,
сторони:
позивач - ОСОБА_2
відповідач - ОСОБА_3
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4, який діє на підставі договору про надання правової допомоги в інтересах ОСОБА_3,
на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року, ухвалене у складі судді Рибака М.А. в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва,
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, -
У липні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору недійсним та стягнення коштів.
Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 6 квітня 2015 року між позивачем, як ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір комерційної концесії (франчайзингу), відповідно до умов якого відповідач заявив себе як правоволоділець на фірмове комерційне найменування та торговельну марку квест кімнат «Втеча» та зобов'язався надати позивачу право використовувати в підприємницькій діяльності надану інформацію за винагороду в сумі 900,00 доларів США.
Позивач виконала свої зобов'язання за договором та сплатила позивачу суму коштів в розмірі 11250,00 грн. 6 квітня 2015 року особисто та 11250,00 грн. на картковий рахунок 09 червня 2015 року.
Проте, після укладення правочину та сплати грошових коштів, позивачу стало відомо, що відповідачем вказані у договорі знаки для товарів і послуг не зареєстровані, а відповідні документи на підтвердження цього відповідачем так і не надано, а тому ОСОБА_2 вважала, що уклала спірний договір під впливом обману.
Також позивач зазначала, що відповідно до закону, сторонами у договорі комерційної концесії можуть бути лише фізичні особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності, а тому вказаний правочин має бути визнаний судом недійсним на підставі ст.ст. 203 та 215 ЦК України.
Крім того, відповідач також зобов'язаний повернути позивачу сплачені кошти, а також відшкодувати збитки на підставі ч. 2 ст. 230 ЦК України.
Посилаючись на викладене позивач просила суд визнати укладений між сторонами договір комерційної концесії (франчайзинга) від 06 квітня 2015 року недійсним та зобов'язати відповідача повернути позивачу у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, у подвійному розмірі, а саме 47070,00 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 22 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково. Визнано недійсним договір комерційної концесії (франчайзинга) від 6 квітня 2015 року, укладений між фізичною-особою підприємцем ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 кошти, передані на виконання правочину, який визнано судом недійсним в сумі 11767 грн.50 коп.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 800 грн.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду змінити частково, ухвалити нове рішення, яким зобов'язати відповідача повернути їй у натурі все, що вона одержала на виконання цього договору у подвійному розмірі, а саме: 35302,50 грн., посилаючись на те, що рішення суду в частині відмови у задоволенні позову прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права.
Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи та не взяті до уваги докази в частині оплати коштів з боку позивача у розмірі 50% суми при підписанні договору. На момент підписання договору відповідач знала, що ОСОБА_2 буде сплачувати їй 50% (11250 грн.) по приїзду до м.Запоріжжя, оскільки це питання обговорювалось в телефонній розмові, а тому заздалегідь було запропоновано прописати одразу цей факт у договорі і відповідач погодилась, про що власноруч зазначила в договорі окремим розділом, а саме: в п. 3.5, п. 3.6 розділу 3 «Виплата винагороди». Тобто, доказ отримання від позивача коштів у розмірі 50% під час підписання договору і остаточний розрахунок у вигляді 50% після повної передачі прав, але не пізніше 15.06.2015 року зазначено самим відповідачем у договорі власноруч.
Також судом не взято до уваги, що даний правочин був вчинений під впливом обману, так як відповідач заявляв (гарантував) себе франшизодавцем, правоволодільцем торгівельної марки квест кімнат «ВТЕЧА».
В свою чергу, не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на його незаконність, порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Зазначав, що предметом договору, визнаного судом недійсним є передача відповідачем позивачу за винагороду, з метою використання останньою у підприємницькій діяльності прав та інформації, а також надання консультаційних послуг та технічної підтримки. Крім цього, предметом договору визначено також і місце використання прав та інформації, а саме: місто Запоріжжя. Проте, назва договору іде в розріз з його правовою природою, сам договір не є договором комерційної концесії, а фактично є авторським договором про передачу невиключного права на використання творів.
Посилалась на те, що сторони вступили в спірні правовідносини як фізичні особи, при цьому за договором відбулась передача прав, на твори, автором яких є відповідач.
Звертав увагу на те, що відповідачем не стверджувалось, що оспорюваний правочин є договором про надання послуг, про що суд першої інстанції зазначає в рішенні. Стверджувалося лише про те, що окремі його положення (пп. 1.3. п. 1, п.п. 4.1.2. п. 4.1. договору) за своєю правовою природою передбачали надання послуг. Таким чином, на момент укладення сторонами було додержано всіх вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.
Крім того, суд першої інстанції неправильно застосував ст. 216 ЦПК України. виносячи оскаржуване рішення суд застосував наслідки недійсності правочину лише в односторонньому порядку.
Відповідно до п.8 ч. 1 Розділу XIII Прикінцеві та перехідні положення ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.
Відповідно до п. 3 Розділу XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402 - VIII апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.
У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду судом у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону № 2147-УІІІ від 03 жовтня 2017 року.
В судовому засіданні ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримала, проти доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_3 заперечувала.
Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 свою апеляційну скаргу підтримав, проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 заперечував.
Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., заслухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційних скарг та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення без змін, виходячи з наступного.
Судом установлено, що 6 квітня 2015 року між ОСОБА_3 (за договором-правоволоділець) та ФОП ОСОБА_2 (за договором користувач) укладено договір комерційної концесії (франчайзинга), за умовами якого правоволоділець надає користувачеві за винагороду право використовувати в підприємницькій діяльності користувача належні право володільцеві права та інформацію, а також надає консультаційні послуги та технічну підтримку, а користувач зобов'язаний виплатити винагороду на умовах, визначених договором.
Пунктом 1.1 договору визначено, що права інтелектуальної власності - це права інтелектуальної власності право володільця на фірмове (комерційне) найменування quest rooms «Втеча», та/або квест кімната «ВТЕЧА», та торговельну марку квест кімнати quest rooms «ВТЕЧА», і та/або квест кімната «ВТЕЧА».
Відповідно до п.2.1 (предмет договору) право володілець надає користувачеві за винагороду прав використовувати в підприємницькій діяльності користувача належні право володільцеві права та інформацію, а також надає консультаційні послуги та технічну підтримку, а користувач зобов'язаний виплатити винагороду на умовах, визначених договором.
На момент укладення договору ОСОБА_3 не була зареєстрована у встановленому порядку як фізична - особа підприємець та не набула статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
На виконання умов укладеного договору ОСОБА_2 9 червня 2015 року перераховано на картковий рахунок ОСОБА_3 11250 грн.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами договір за своєю природою є договором комерційної концесії; укладений договір не відповідає вимогам закону, а тому підлягає визнанню недійсним на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України; як наслідок визнання договору недійсним з ОСОБА_3на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сума сплачених останньою на виконання договору коштів в розмірі 11767 грн.50 коп. Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача про визнання договору недійсним з підстав, що такий укладений внаслідок обману зі сторони відповідача, а також сплата позивачем коштів в сумі еквівалентній 450 доларам США при підписанні договору є недоведеними.
Виходячи з наявних у матеріалах справи, досліджених судом першої інстанції письмових доказів, висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно.
Відповідно до ч.1 ст. 1115 ЦК України за договором комерційної концесії одна сторона (право володілець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав метою виготовлення та(або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.
Згідно з ч.1 ст.1116 ЦК України предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.
Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності.
Установлено що на момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_3 не була зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Враховуючи, що ОСОБА_3 на момент укладення договору комерційної концесії не була суб'єктам підприємницької діяльності, такий договір не відповідає вимогам закону, а тому суд дійшов обґрунтованого висновку про визнання його недійсним на підставі ст.ст.03, 215 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 в тій частині, що укладений договір не є договором комерційної концесії, а за своєю правовою природою є авторським договором про передачу невиключного права на використання творів, а тому відсутні підстави вважати його таким, що не відповідає вимогам закону, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки зазначений сторонами предмет договору, а також його зміст дає підстави стверджувати, що укладений між сторонами договір є договором комерційної концесії.
Сам по собі факт укладення договору фізичними особами, а не суб'єктами підприємницької діяльності, не дає підстав уважати, такий договір - авторським договором про передачу невиключного права на використання твору.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в тій частині, що судом першої інстанції не взято до уваги, що оспорюваний договір нею укладений внаслідок обману, також не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування рішення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела дугу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Суб'єктивною ознакою дій сторони, що ввела іншу сторону в оману, є умисел на введення в оману.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач навмисно ввела позивача в оману при укладенні оспорюваного договору, суду у передбаченому цивільним процесуальним законодавством порядку не надано.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги позивача про визнання договору недійсним з підстав вчинення такого правочину під впливом обману, є недоведеними.
Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Судом установлено, що на виконання оспорюваного правочину ОСОБА_2 сплатила ОСОБА_3 кошти в сумі 11250 грн., що на момент сплати, тобто 9 червня 2015 року, відповідало 450 доларам США.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 11676 грн.50 коп., що відповідає 450доларам США, за курсом 25,15 грн. за 1 долар США, в межах заявлених позовних вимог. Доводів щодо розрахунку суми, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, апеляційні скарги не містять.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо безпідставності висновків суду про недоведеність сплати нею під час підписання договору коштів в сумі, що еквівалентне 450 доларів США, не приймаються судом до уваги, оскільки доказів на підтвердження передачі 6 квітня 2015 року відповідачу коштів в сумі 11500 грн. позивачем суду не надано.
Посилання ОСОБА_2 на п.3.5 договору, яким передбачено, що оплата за п.3.1, 3.3, 3.4 здійснюється користувачем на картковий рахунок правоволодільця, зазначений нижче або передаються йому особисто готівкою, у вигляді 50 % розміру винагороди в день підписання даного договору, як на підтвердження проведеної нею оплати в день підписання договору, не заслуговують на увагу, оскільки сама по собі така умова договору без доведення належними та допустимими доказами факту оплати, не дає підстав уважати, що ОСОБА_2 передала ОСОБА_3 6 квітня 2015 року кошти в сумі 11500 грн.
Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_3, в тій частині, що суд першої інстанції невірно застосував норму ст.216 ЦК України, та не врахував, що за умовами договору позивач отримав майнові права та послуги, а тому зобов'язаний відшкодувати відповідачу вартість того, що одержано, а саме вартість переданих майнових прав на найменування «квест кімнати «Втеча», макетів листівок, подарункових сертифікатів, рекламних банерів в сумі 100 доларів США, вартість переданих майнових прав на оригінальні сценарії в сумі 800 доларів США, а також вартість за користування майновими правами в сумі 138 доларів США, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки судом не встановлено, а відповідачем не доведено, що ОСОБА_2 отримала майнові права і послуги, та користувалася ними.
Отже, висновки суду підтверджені належними, дослідженими в судовому засіданні доказами, яким суд дав правильну оцінку відповідно до норм ЦПК України та є такими, що відповідають нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-
Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4, який діє на підставі договору про надання правової допомоги в інтересах ОСОБА_3, - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Н.В. Поліщук
В.В. Соколова