Справа № 645/3378/17 Головуючий І інстанції - Сілантьєва Е.Є.
Провадження № 22ц/790/895/18 Суддя- доповідач - Кісь П.В.
Категорія: захист прав споживачів
22 лютого 2018 року Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Кіся П.В.,
суддів: - Бровченка І.О.,
- Хорошевського О.М.,
за участю секретаря - Пузікової Ю.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 листопада 2017 року (суддя Сілантьєва Е.Є.) у цивільній справі № 645/3378/17 за позовом ОСОБА_4 до комунального підприємства «Жилкомсервіс» про захист прав споживачів, -
встановила:
08 серпня 2017 року ОСОБА_4 звернувся у суд з позовом до КП «Жилкомсервіс», в якому просив суд зобов'язати КП «Жилкомсервіс» припинити будь - які дії з обліку заборгованості станом на 01.08.2017 року по особовому рахунку НОМЕР_1 (НОМЕР_2) по квартирі АДРЕСА_1, знищити усю інформацію про заборгованість; припинити дії з надання споживачу ОСОБА_5 і третім особам недостовірної інформації про нарахування та оплату послуг з утримання будинку та прибудинкової території з заборгованістю на 01.08.2017 року.
В обґрунтування позову зазначав, що відповідно до ч. 2 ст.16 та ч.3 ст. 32 ЗУ «Про житлово - комунальні послуги» перелік послуг залежить від рівня благоустрою відповідного будинку, розмір плати за утримання будинків і споруд та прибудинкової території встановлюється залежно від капітальності, рівня облаштування та благоустрою. Будинки у Немишлянському районі м. Харкова мають неоднакову капітальність, рівень облаштування та благоустрою. Рішенням Харківської міської ради від 04.10.2006 року №806 були затверджені тарифи для усіх будинків Немишлянського району, що набрали чинність з 01.01.2007 року, але для його будинку тарифи не було розраховано, а тому рішення не відповідало ч.2 ст.19 Конституції України та вказаного закону. КП «Жилкомсервіс» було створено як нове підприємство і розпочало свою діяльність з 01.03.2007 року. В судах м. Харкова неодноразово встановлювався факт того, що КП «Жилкомсервіс» не є правонаступником КВ ЖЕРП Фрунзенського району, а тому не може ні рахувати, ні обліковувати, ні вимагати сплати будь - яких боргів споживачів послуг ліквідованих підприємств. Позивач зазначив, що відповідач рахує йому борг до 01.03.2007 року - «сальдо на 01.03.2007 - 346,04». Доказом того, що відповідач не є правонаступником вказаних підприємств є факт часткового списання боргу на 01.01.2007 року - в сумі 310,33 грн. Договору між позивачем та відповідачем не укладено у зв'язку з тим, що позивач у встановлені законом строки надіслав відмову від типового договору, що його було опубліковано в газеті і що підтвердив відповідач. Починаючи з 01.03.2007 року позивач сплачував по 0,406 грн. за 1 кв. метр фактично отриманих послуг, а саме: вивезення твердих побутових відходів -0,121, технічне обслуговування ліфтів -0,09, обслуговування диспетчеризації -0,049, обслуговування димовентиляційних каналів -0,017, освітлення місць загального користування-0,055, енергопостачання ліфтів-0,074. Всього 0,406 грн., площа квартири 24,7 кв.м., плата 10,03 грн. за місяць. Прибирання прибудинкової території позивач не сплачував, так як не було і немає розмежування земель і прибиральники прибирали чужі території за незаконними наказами. Сміттєзбірником позивач не користувався, сміття виносив безпосередньо до контейнеру біля будинку, підвали мали б утримувати в чистоті ті, хто їх використовував, а дах будинку ніхто не ремонтував. Позивач зазначає, що сплачував послуги, які за кількістю та якістю фактично отримував від КП «Жилкомсервіс», КП «Харківські теплові мережі», КП «Харківводоканал», КСП «Харківгорліфт». 27 листопада 2013 року позивач направив відповідачу заяву про неправомірне нарахування боргу за фактично не надані послуги з 01.01.2007 року по 31.12.2010 року, але отримав формальну відповідь. КП «Жилкомсервіс» не надало доказів про надання послуг з 01.03.2007 року по 31.12.2010 року на більші суми за якістю і кількістю, ніж сплачених ним іншим підприємствам. Крім цього, відповідач постійно з 2013 року і довідках і платіжних документах надає позивачу недостовірну інформацію про вартість фактично споживчих житлово - комунальних послуг, що є порушенням його прав як споживача. Позивач вказав, що його борг нібито на 01.12.2013 року складав 1129,99 грн., на 01.05.2014 року складав 1133,76 грн., на 01.06.2014 року -794,23 грн., на 01.01.2016 року -622,64 грн., на 01.08.2017 року -606,25 грн. Позивачем фактично сплачено надані послуги з 01.03.2007 року по 01.08.2017 року в повному обсязі та з переплатою. З 01.05.2017 року, на підставі наданої відповідачем недостовірної інформації УПСЗН АН ХМР позивачу відмовлено в наданні субсидії на ЖКП в сумі 16.63 грн., щомісячно, чим завдано матеріальної шкоди.
Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 листопада 2017 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_4 06.12.2018 року звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, вважаючи рішення незаконним, просить його скасувати і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_4зазначає, що суд не надав оцінки доказам, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та не сприяв повному і об'єктивному її розгляду.
Вказує, що строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.( Стаття 162 ЖК УСРС із змінами, внесеними згідно із Законом № 3187-12 від 06.05.93 ). В цій статті порушується право вибору і волевиявлення споживача за ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» і є примус влади до споживачів сплачувати плату за комунальні послуги за тарифами установленими владою.
Вважає, що суд прийшов до неправильного висновку та врахував заперечення відповідача, що договір з КП «Жилкомсервіс» є публічним і примусово укладеним. Однак він, як фізична особа і співвласник свого будинку, і як споживач до КП «Жилкомсервіс», не звертався для укладання будь-якого договору і не приєднувався до будь-якого його договору. Суд до правовідносин утримання будинку та прибудинкової території застосував «Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення», № 630, 21.07.2005 р., Постанова КМУ: «…Ці Правила регулюють відносини між суб'єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг (далі - виконавець), і фізичною та юридичною особою (далі - споживач), яка отримує або має намір отримувати послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (далі - послуги).», які взагалі не регулюють ці правовідносини. Також, наголошує, що споживач сплачує щомісячно надані послуги в наступному місяці за розрахунковим і КП «Жилкомсервіс» зобов'язано обліковувати сплату по особовому рахунку споживача саме за розрахунковий місяць, а не за датою надходження коштів на його рахунок. Не проплачені повністю споживачем послуги КП «Жилкомсервіс» зобов'язано обліковувати по розрахунковим періодам, а не з нарастаючим підсумком. Суд першої інстанції послідовно, за датами набрання чинності Конституцією і законами України, не визначив існуючі правовідносини (предмет позову - захист прав споживача втратив) і не застосував вище наведені норми матеріального права, неправильно застосував ст. 60 ЦПК України (поклав додаткові обов»я зки доказування в порушення ст. 21 ЗУ «Про захист прав споживачів»), що і призвело до неправильного вирішення справи.
Крім того, вказує ОСОБА_4, багатоквартирний будинок АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю усіх власників квартир будинку і не є комунальною власністю територіальної громади м. Харкова. За рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 20.12.2006 р. № 1186 п. 1, пп. 1.1. КП «Жилкомсервіс» є управителем в житловому фонді комунальної власності територіальної громади м. Харкова. Ні він, ні інші власники квартир цього будинку не укладали договору з будь-якою юридичною особою для його утримання на балансі. КП «Жилкомсервіс» не було і не є балансоутримувачем будинку. Суд не застосував ст. 17 Закону України: «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», № 3477-І/, 23.02.2006, і Справу "Проніна проти України" (Заява N 63566/00) 18.07.2006, Рі-шення, Європейський суд з прав людини: «24. Суд нагадує, що ... У правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і,... Очевидно, суди загальної юрисдикції користуються певною дискрецією щодо розгляду питань конституційності, які виникають в рамках цивільного провадження. ...» і не дослідив відповідності рішень ВК ХМР Конституції України та ст. 382 ЦК України. Рішенням ВК Харківської міської ради від 20.02.2009 року № 72 п. З були затверджені тарифи для усіх будинків «комунальної власності територіальної громади м. Харкова», до якої поза законом було включено і мій будинок спільної сумісної власності. КП «Жилкомсервіс» зобов'язано було здійснювати нарахування сум оплати послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій в залежності від їх фактичного надання - п. 4. Тарифи набрали чинність з 01.03.2009 року - п. 8. Позивач вказує, що це рішення не відповідало ч. 2 ст. 19 Конституції України та вказаному закону. На думку позивача, не точність і недостовірність інформації полягає в тому, що відповідач без будь-яких законних первинних документів, в порушення ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», не проплачені повністю, на думку відповідача, мною у попередні роз- рахунковові періоди обліковує з нарастаючим підсумком з 01.03.2007 року за мінусом переплат в сумі 703,37 грн. та доказом цього є довідка про нарахування і сплату житлово-комунальних послуг о/р НОМЕР_1 за 01.03.2007 р. по 03.08.2017 р. остання сторінка «Сальдо на 01.09.2017». Будь-яких боргів, в тому числі і в межах трирічного строку позовної давності, ОСОБА_4 не має станом на 01.08. 2017 року. Цей факт доводиться його обгрунтованим розрахунком і квитанціями банку про оплату послуг відповідача (квартплата) і повідомленнями про призначення субсидії. Позивач наголошує, що відповідач міг надати УПСЗН АНР ХМР лише інформацію про заборгованість за період отримання субсидії та яка утворилась після опублікування змін абзацу 12 п. 14 Порядку (з 01.05.2017 року), а не інформацію про начебто заборгованість з нарастаючим підсумком з 01.03.2007 року по 01.05.2017 року в сумі 628,47 грн. В цьому також полягає не точність і не достовірність поширеної інформації. З 01.05.2017 року на підставі наданої відповідачем недостовірної інформації УПСЗН АН ХМР позивачу відмовлено в наданні субсидії на ЖКП (оплата житла) в сумі 16,63 грн. щомісячно і цим йому завдано матеріальної шкоди. Отже інформація про начебто заборгованість по сплаті мною ЖКП відповідача є відносинами майнового характеру безпосередньо пов'язаними з особою апелянта і зберігання, використання та поширення цієї інформації КП «Жилкомсервіс» без його згоди є втручанням в особисте життя та порушенням конституційної гарантії.
На думку апелянта, конституційні права про заборону втручання в його особисте життя і права споживача на своєчасну і достовірну інформацію про фактично надану послугу з утримання будинку та прибудинкової території (кількість і вартість) можуть бути захищені шляхом припинення будь-яких дій відповідача з обліку заборгованості і її вилучення (знищенням з паперових і електронних носіїв) в особовому рахунку НОМЕР_3(НОМЕР_2), по якому ведеться облік наданої йому послуги, нарахування оплати і оплата послуги по квартирі АДРЕСА_1, та припинення дій з надання йому і третім особам недостовірної інформації про нарахування і оплату послуг з утримання будинку та прибудинкової території з заборгованістю.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, які з'явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає залишенню, зважуючи на таке.
Згідно ч. 3 ст. 3 ЦПК України ( в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 вказував, що КП «Жилкомсервіс» здійснюючи облік та розрахунки спожитих послуг, відображаючи їх на сформованому щодо його квартири рахунку, та надаючи інформацію про результатати обробки даних про обсяг спожитих послуг, а також про існуючу, начебто, заборгованість порушує його права, оскільки надає надостовірну інформацію, втручається в його особисте життя.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено обставини, на які він посилався, як на підставу задоволення позовних вимог.
Апеляційний суд погоджується з рішення місцевого суду, оскільки воно ухвалене у відповідності із законом, на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Правовою підставою захисту своїх порушених прав позивач визначив Закон України « Про захист прав споживачів», вважає, що між ним на Відповідачем не укладено договір у зв'язку з тим, що позивач у встановлені законом строки надіслав відмову від типового договору, що його було опубліковано в газеті; починаючи з 01.03.2007 року позивач сплачував по 0,406 грн. за 1 кв. метр фактично отриманих послуг.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України ( в редакції, що діяла на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою ст. 15 ЦК України ( в редакції, що діяла на час розгляду справи) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України ( в редакції, що діяла на час розгляду справи) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України ( в редакції, що діяла на час розгляду справи) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Закон України «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 1875 - IV від 24 червня 2004 року) визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.
Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії, який регулює відносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг.
Разом з тим ст. 4 Закону № 1875-ІV від 24 червня 2004 року передбачає, що законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг, крім цього Закону, базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.
ЦК України у ст. ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у ст. ст. 642 - 643 ЦК України.
Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Розкриваючи зміст засади свободи договору у ст. ст. 6, 627, ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.
Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Зазначені положення узгоджуються з нормами ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.
Водночас ч. 1 ст. 19 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Статті 20, 21 цього Закону визначають обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 20 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року передбачений обов'язок споживача укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору. Цей обов'язок відповідає зустрічному обов'язку виконавця, визначеному п. 3 ч. 2 ст. 21 цього Закону, підготувати та укласти зі споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.
Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 « Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» (далі - постанова № 529).
З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК України, ст. ст. 19 - 21 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року, постанови № 529 убачається, що умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст. ст. 627, 630 ЦК України та ст. ст. 19, 20 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець - суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору.
За положеннями ч. 2 ст. 19 вказаного Закону учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору про надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити отримані ними житлово-комунальні послуги. Відсутність письмового договору щодо надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від встановленого законом обов'язку оплати послуг у повному обсязі, якщо він фактично користується ними зі згоди постачальника послуг.
За таких обставин зобов'язання оплатити житлово-комунальні послуги виникає на підставі закону з узгоджених дій постачальника і споживача послуг.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2014 року у справі № 3-184гс14, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.
Як встановлено судовим розглядом та на заперечується сторонами по справі ОСОБА_4 є власником квартири кв. АДРЕСА_1.
Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначені Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку».
Відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав власників приміщень на володіння та користування спільним майном членів об'єднання, належне утримання будинку та прибудинкової території, сприяння членам об'єднання в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних із діяльністю об'єднання.
Тариф на послуги розраховується окремо за кожним будинком залежно від запланованих кількісних показників послуг, що фактично повинні надаватися для забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій з урахуванням переліку послуг згідно з додатком до Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 червня 2011 року № 869 «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги».
Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 20.12.2011р. № 893 «Про встановлення тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що знадяться у комунальній власності територіальної громади м. Харкова» визначено вичерпний перелік послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій. Також у додатку № 2 до вказаного рішення під номером № 6719 значиться будинок, в якому проживає позивач, а саме будинок АДРЕСА_1 .
Також, рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 10.05.2017 року № 283 про коригування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що знаходяться у комунальній власності територіальної громади м. Харкова були скориговані тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що знаходяться у комунальній власності територіальної громади м. Харкова , та у додатку № 2 під номером 6701 значиться будинок АДРЕСА_1 .
Відповідно до ст. 42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками та продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулюються Законом від 12 травня 1991 р. № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII). Цим Законом установлено права споживачів, а також визначено механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Враховуючи зазначене, судовий захист прав споживачів здійснюється загальними судами за правилами цивільного судочинства в порядку позовного провадження за позовами фізичних осіб - споживачів товарів, робіт і послуг.
Відповідно до пунктів 3, 18 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги; продавець - суб'єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації.
Тобто Закон № 1023-XII регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
Разом із тим, ураховуючи, що окремі види правовідносин з участю споживачів регулюються й спеціальними законами України (наприклад, страхування, перевезення, фінансові послуги, житлово-комунальні послуги тощо), Закон № 1023-XII застосовується в частині, не врегульованій спеціальним законом.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 15 Закону № 1023-XII споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).
Відповідно до положень ст. 21 Закону України « Про захист прав споживачів» крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: 1) при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції; 2) при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; 3) при наданні послуги, від якої споживач не може відмовитись, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або виконавцями, не надають споживачеві однакових гарантій відшкодування шкоди, завданої невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору; 4) порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; 5) будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; 6) споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою; 7) ціну продукції визначено неналежним чином; 8) документи, які підтверджують виконання договору, учасником якого є споживач, своєчасно не передано (надано) споживачу.
Правові наслідки порушення права споживача на інформацію визначені у ч. 7 ст. 15 Закону № 1023-XII. Зокрема, згідно з п. 1 цієї норми у разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків.
Позивач просив зобов'язати відповідача припинити будь-які дії з поширення недостовірної інформації про нарахування та оплату послуг з утримання будинку та прибудинкових територій з заборгованістю з 01.08.2017 року.
Відповідно до змісту статей 11,15 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільний прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення і реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють яз закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених ( оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів міститься в ст. 16 ЦК України.
Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Позивачем не доведено, а матеріали справи не містять даних, які б свідчили про порушення відповідачем КП «Жилкомсервіс» прав споживача комунальних послуг ОСОБА_4, а також, що є підстави для задоволення вказаного ним способу захисту прав споживача.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч.1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 27 лютого 2018 року.
Головуючий - П.В. Кісь
Судді: І.О. Бровченко
О.М. Хорошевський