Постанова
Іменем України
21 лютого 2018 року
м. Київ
справа № 144/1290/15-ц
провадження № 61-2854св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2,
відповідач - приватне підприємство «ЗІС»,
представник відповідача - Притула ВасильЛеонідович,
третя особа - відділ Держгеокадастру у Теплицькому районі Вінницької області,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного підприємства «ЗІС», в особі представника - Притули Василя Леонідовича, на рішення апеляційного суду Вінницької області від 30 травня 2016 року в складі суддів: Жданкіна В. В., Ковальчука О. В., Марчук В. С.,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до приватного підприємства «ЗІС» (далі - ПП «ЗІС») про визнання договору оренди землі недійсним.
Позов обґрунтовано тим, щопозивачка є власником земельної ділянки, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. В січні 2015 року їй стало відомо про існування договору оренди землі, укладеного між нею та ПП «ЗІС», відповідно до умов якого відповідач має право користування її земельною ділянкою строком на 10 років. З 2006 року позивач отримувала плату в ПП «ЗІС» за користування земельною ділянкою. В серпні 2012 року позивач зверталась до ПП «ЗІС» із заявою про видачу плати за користування земельною ділянкою наперед за 2013 - 2016 роки. ПП «ЗІС» задовольнило заяву та видало відповідну орендну плату. В указаній заяві та розписці позивачка зазначала номер та дату договору оренди землі, за яким ПП «ЗІС» видало їй орендну плату. Однак на час написання вищевказаної заяви та розписки, позивачці терміново були потрібні кошти, тому вона не надала уваги тому, що існує договір оренди землі, який укладений між нею та ПП «ЗІС».
Посилаючись на те, що договір оренди землі вона не підписувала, повноважень на підписання спірного договору іншим особам не надавала, позивач просила суд визнати даний договір оренди землі недійсним.
Рішенням Теплицького районного суду Вінницької області від 21 квітня 2016 року в складі судді Германа О. С. позивачці відмовлено у позові.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачка ОСОБА_1 є власником спірної земельної ділянки, матеріали справи містять договір оренди землі від 19 квітня 2006 року, за умовами якого указана земельна ділянка передана в користування ПП «ЗІС» строком на 10 років. Висновком судово-почеркознавчої експертизи від 25 січня 2016 року установлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в договорі оренди від 19 квітня 2006 року, в графі «Реквізити» ймовірно виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою і ознак навмисно зміненого почерку при виконанні підпису від імені ОСОБА_1 в оспорюваному договорі оренди землі не виявлено. Судом вказано, що в даному випадку відсутнє волевиявлення позивача ОСОБА_1 на укладання договору оренди землі, яка перебуває у її власності, на умовах, що були визначені в договорі оренди землі, оскільки позивач не підписувала договір оренди землі від 19 квітня 2006 року та не надавала відповідних повноважень іншій особі на його підписання, тобто позов є обгрунтованим. При цьому судом вказано, що ОСОБА_1 особисто підписувала заяву та розписку про отримання орендної плати за спірним договором в серпні 2012 року, тобто знала про існування такого договору, а до суду із даним позовом звернулась у вересні 2015 року. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що позов є обґрунтованим, однак у позові необхідно відмовити у зв»язку з пропуском позивачкою строку позовної давності, що встановлений статтею 257 ЦК України, про застосування якого просив відповідач, звернувшись до суду з відповідною заявою.
Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 30 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір оренди землі від 19 квітня 2006 року, укладений між ПП «ЗІС» та ОСОБА_1, зареєстрований Теплицьким районним відділом Вінницької регіональної філії ДП «Центр ДЗК», про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 04 серпня 2006 року за № 040685000219. Стягнуто з ПП «ЗІС» на користь ОСОБА_1 відшкодування судового збору в розмірі 1 093 грн 52 коп.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не підписувала договору оренди землі від 19 квітня 2006 року, тому у позивача було відсутнє волевиявлення на укладання такого договору. Суд першої інстанції невірно вирішив питання про можливість застосування до спірних правовідносин положення законодавства щодо позовної давності, оскільки згідно статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Апеляційним судом вказано, що про існування оспорюваного договору позивачу стало відомо у 2015 році, у зв'язку із чим остання не пропустила строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права, а тому позов підлягає задоволенню.
У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПП «ЗІС», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підстави касаційного оскарження судових рішень обґрунтовано тим, що висновком судово-почеркознавчої експертизи від 25 січня 2016 року установлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в договорі оренди від 19 квітня 2006 року, в графі «Реквізити» ймовірно виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою, тобто експертиза не містить категоричного висновку про те, що позивач не підписувала договору оренди. Крім того, апеляційний суд помилково вважав, що ОСОБА_1 стало відомо про існування указаного договору оренди лише в 2015 році, оскільки суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги заяву та розписку ОСОБА_1 від 03 серпня 2012 року, згідно з якими остання зазначила реквізити спірного договору оренди та отримала орендну плату за цим договором наперед, а саме за 2013-2016 роки. Позивач визнавала, що орендну плату за спірним договором вона отримувала з 2006 року, що також не було враховано судом апеляційної інстанції, у зв'язку із чим апеляційний суд безпідставно скасував законне рішення суду першої інстанції.
У серпні 2016 року ОСОБА_1, в особі представника - ОСОБА_2, подала заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що згідно вимог статей 203, 207 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а письмова форма правочину дотримана, якщо сторони підписали договір. Висновком експерта визначено, що ОСОБА_1 не підписувала спірний договір, у зв'язку із чим такий договір є недійсним. Про існування такого договору позивачу стало відомо у 2015 році, тому висновок суду апеляційної інстанції про відсутність пропуску строку позовної давності є вірним. До 2015 року позивач не знала про спірний договір, оскільки не отримувала його примірник.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 рокусправу призначено до судового розгляду. 17 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, загальною площею 2,1828 га, яка розташована на території Петрашівської сільської ради Вінницької області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
За змістом договору оренди землі № 199 від 19 квітня 2006 року ОСОБА_1 (орендодавець) передала, а ПП «ЗІС» прийняло в строкове платне володіння і користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, загальною площею 2,1828 га, яка розташована на території Петрашівської сільської ради Вінницької області та належить орендодавцю. Договір укладено на 10 років.
Вказаний договір було зареєстровано в Теплицькому районному відділі Вінницької регіональної філії ДП «Центр ДЗК» 09 серпня 2006 року за № 040685000219.
ОСОБА_1 визнала, що отримувала орендну плату за договором оренди спірної земельної ділянки з 2006 року.
Згідно заяви та розписки від 03 серпня 2012 року, ОСОБА_1 отримала орендну плату за 2013, 2014, 2015, 2016 роки за оренду земельної ділянки згідно договору оренди землі № 199 від 19 квітня 2006 року, зареєстрованого Теплицьким районним відділом Вінницької регіональної філії ДП «Центр ДЗК» за № 040685000219 від 09 серпня 2006 року.
Позивачка звернулася до суду із даним позовом 22 вересня 2015 року.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).
Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не підписувала договір оренди землі від 19 квітня 2006 року та не надавала відповідних повноважень іншій особі на їх підписання, у зв'язку із чим волевиявлення ОСОБА_1 на укладання договору оренди землі було відсутнє, оскільки до такого висновку суди дійшли, установивши усі необхідні обставини справи та врахувавши висновок судово-почеркознавчої експертизи від 25 січня 2016 року та інші докази у їх сукупності.
Разом з тим, із висновком суду апеляційної інстанції про те, що, звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 не пропустила строк позовної давності для звернення до суду за захистом її порушеного права колегія суддів погодитись не може з огляду на наступне.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.
При цьому, початок перебігу позовної давності пов'язується з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України (в редакції чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
У справі, яка переглядається, судом першої інстанції встановлено, що 03 серпня 2012 року ОСОБА_1 особисто підписувала заяву та розписку на отримання орендної плати за користування її земельною ділянкою на підставі спірного договору, зазначала номер договору, дату його підписання, а також дату державної реєстрації договору, тобто з серпня 2012 року знала про існування спірного договору оренди.
Відповідно до положень статті 303 ЦПК України в редакції чинній на час ухвалення рішення судом апеляційної інстанції під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Сторонами не подавались до суду апеляційної інстанції будь-які нові докази в даній справі, також не заявлялись клопотання про дослідження доказів, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове протилежне за змістом рішення про задоволення позову ОСОБА_1 у порушення положень статті 303 ЦПК України в редакції чинній на час ухвалення рішення судом апеляційної інстанції на підставі тих же доказів, що й суд першої інстанції, не зазначивши достатніх мотивів, за якими він вважав неправильними висновки суду першої інстанції.
Дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, встановивши, що позивач знала про існування спірного договору оренди землі з серпня 2012 року, а до суду із даним позовом звернулась у вересні 2015 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач пропустила трирічний строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права, що встановлений статтею 257 ЦК України, про застосування якого просив відповідач, у зв'язку із чим у позові ОСОБА_1 необхідно відмовити.
Суд першої інстанції урахував вимоги норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дослідив обставини справи у відповідності із такими вимогами і надав оцінку доводам учасників справи, перевіривши надані учасниками докази.
Доводи заперечень на касаційну скаргу, поданих представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2, про те, що позивачу стало відомо про існування спірного договору у 2015 році спростовуються матеріалами справи, поясненнями позивача ОСОБА_1 та обґрунтованими висновками суду першої інстанції щодо їх недоведеності.
Доводи заперечень на касаційну скаргу в їх сукупності зводяться до власного тлумачення стороною позивача характеру спірних правовідносин та необґрунтованих тверджень про відсутності підстав для застосування при вирішенні спору в даній справі положень законодавства щодо строку позовної давності.
Враховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України.
Згідно підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судом касаційної інстанції скасовано рішення апеляційного суду і залишено в силі рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в позові ОСОБА_1 до ПП «ЗІС» про визнання договору оренди землі недійсним, а тому судовий збір у розмірі 661 грн 44 коп., понесений ПП «ЗІС» у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, необхідно покласти на ОСОБА_1
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу приватного підприємства «ЗІС», в особі представника - Притули Василя Леонідовича, задовольнити.
Рішення апеляційного суду Вінницької області від 30 травня 2016 року скасувати, рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 21 квітня 2016 року залишити в силі.
Судовий збір у розмірі 661 грн 44 коп., понесений приватним підприємством «ЗІС» у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, покласти на ОСОБА_1.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: С. Ю. Мартєв
В. В. Пророк
І. М. Фаловська
С. П. Штелик