Постанова
Іменем України
14 лютого 2018 року
м. Київ
справа № 202/6121/15-ц
провадження № 61-3143св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), ШтеликС. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_2,
відповідач - публічне акціонерне товариства «Дніпрометиз»,
третя особа - відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань України в м. Дніпропетровську Дніпропетровської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2015 року в складі судді Мороза В. П. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2016 року в складі суддів: Кочкової Н. О., Григорченка Е. І., Каратаєвої Л. О.,
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У липні 2015 року ОСОБА_2. звернувся до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства «Дніпрометиз» (далі - ВАТ «Дніпрометиз»), назву якого змінено на публічне акціонерне товариство «Дніпрометиз» (далі - ПАТ «Дніпрометиз»), третя особа - відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань України в м. Дніпропетровську Дніпропетровської області (далі - Відділення виконавчої дирекції Фонду), про визнання права на встановлення середньомісячного заробітку.
Позовна заява мотивована тим, що 7 квітня 1995 року ОСОБА_2 отримав виробничу травму, внаслідок якої втратив стійку працездатність та йому було призначено компенсацію втраченого заробітку. Наказом ВАТ «Дніпрометиз» від 18 жовтня 1995 року № 220 було визначено середній заробіток у сумі 133 грн. 56 коп. для обчислення розміру страхових виплат, який на думку позивача є невірним. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2004 року № 2-1499/04р з ВАТ «Дніпрометиз» було стягнуто на його користь 9244 грн. 50 коп. заборгованості з виплати одноразової допомоги, 9917 грн. 67 коп. заборгованості з виплати щомісячної компенсації збитків, а також 4215 грн. 25 коп. компенсації прострочених виплат, а разом 23377 грн. 42 коп. Зазначив, що при вирішенні вказаної справи здійснено розрахунок середньомісячної заробітної плати та встановлено її розмір - 456 грн. 02 коп., на підставі якого суд визначив розмір збитків. Вказував, що встановлений розмір середньомісячної заробітної плати повинен бути базовим для подальшого проведення таких виплат.
Враховуючи вказане, ОСОБА_2., з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати його право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою працездатності та установити йому середньомісячний заробіток в сумі 456 грн. 02 коп., визначений в рішенні Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2004 року для обчислення розміру відшкодування потерпілому втраченого заробітку по травмі, отриманій 7 квітня 1995 року.
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2015 року закрито провадження у вказаній справі.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2015 року скасовано ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2015 року та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2009 року відмовлено в задоволенні позовних вимог до ВАТ «Дніпрометиз» про встановлення розміру середньомісячного заробітку для обчислення розміру відшкодування потерпілому втраченого заробітку з 7 квітня 1995 року в сумі 456 грн. 02 коп. Таким чином, керуючись статтею 61 ЦПК України, в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, суд дійшов висновку, що встановлені зазначеним судовим рішенням обставини підтверджують відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій справі.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд не встановлює розмір заробітку, який потрібен позивачу для одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, тому відсутні підстави для задоволення вимог ОСОБА_2 у визначений ним спосіб захисту цивільних прав та інтересів. Крім того, суд зазначив, що фактично такі ж позовні вимоги розглядались судами і в інших цивільних справах, якими позивачу відмовлено в задоволенні позовних вимог.
У касаційній скарзі, поданій в березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішенняпро задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до статей 46 та 56 Конституції України ОСОБА_2 має право на соціальний захист, що включає право на забезпечення його у разі часткової втрати працездатності, а також право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Вважає, що суди не врахували вказаних вимог Конституції України, чим позбавили його права на соціальний захист, а також порушили положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод), щодо справедливого розгляду справи незалежним судом.
Відповідач ПАТ «Дніпрометиз» та третя особа - Відділення виконавчої дирекції Фонду відзиви на касаційну скаргу не подали.
18 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах із відповідачем.
7 квітня 1995 року позивач при виконанні трудових обов'язків на підприємстві ВАТ «Дніпрометиз» отримав травму, пов'язану з виробництвом, що встановлено актом за формою Н-1 від 11 квітня 1995 року.
Висновком МСЕК від 7 серпня 1995 року позивачу було встановлено 25 % стійкої втрати професійної працездатності до 1 вересня 1996 року.
Актом приймання-передачі від 19 липня 2001 року № 11358 Відділеннявиконавчої дирекції Фонду прийняло від ВАТ «Дніпрометиз» особову справу ОСОБА_2 та з того часу проводить страхові виплати позивачу.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суди виходили із того, що аналогічні позовні вимоги у справі між тими ж сторонами були предметом розгляду судів та за наслідком такого розгляду позивачу відмовлено в задоволенні позовних вимог, а також із того, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права.
Встановлено, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2008 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ВАТ «Дніпрометиз», третя особа - Відділення виконавчої дирекції Фонду, про встановлення розміру втраченого заробітку та зобов'язання відповідача передати до Відділення виконавчої дирекції Фонду довідку про розмір втраченого заробітку для розрахунку страхових виплат, позов задоволено та встановлено розмір втраченого базового заробітку з 7 серпня 1995 року, по отриманій 7 квітня 1995 року травмі в сумі 456 грн.02 коп. Встановлено розмір втраченого заробітку з 1 квітня 2001 року в сумі 242 грн. 15 коп. із розрахунку середньомісячної заробітної плати в розмірі 1 614 грн. 30 коп. для розрахунку страхових виплат по соціальному страхуванню відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві й професійному захворюванні, що спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року № 1105-ХIV, в редакції, чинній на момент ухвалення судового рішення. Зобов'язано відповідача ВАТ «Дніпрометиз» передати до Відділення виконавчої дирекції Фонду довідку про розмір втраченого заробітку з 1 червня 2001 року в сумі 242 грн. 15 коп. із розрахунку середньомісячної заробітної плати для розрахунку страхових виплат у розмірі 1 614 грн.30 коп.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2009 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2008 року скасовано, у задоволені позову ОСОБА_2 відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду України від 30 квітня 2009 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ВАТ «Дніпрометиз», третя особа - Відділеннявиконавчої дирекції Фонду, про встановлення розміру середньомісячного заробітку для обчислення відшкодування потерпілому втраченого заробітку та зобов'язання передати довідку про розмір втраченого заробітку для розрахунку страхових виплат.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2009 року, відмовлено у задоволені позову ОСОБА_2 до Відділення виконавчої дирекції Фонду про відшкодування шкоди, завданої трудовим каліцтвом.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ПАТ «Дніпрометиз» про скасування наказу та встановлення середнього заробітку відмовлено.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 січня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Відділеннявиконавчої дирекції Фонду про встановлення факту каліцтва та стягнення середньомісячного заробітку відмовлено.
Закриваючи провадження у справі, яка переглядається, в ухвалі Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2015 року суд першої інстанції дійшов висновку, що в даній цивільній справі є спір між тими ж сторонами, предмет спору та підстави звернення з позовом до суду також однакові зі справою, по якій набрало законної сили рішення суду.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2015 року у справі, яка переглядається, скасовано ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2015 року про закриття провадження у справі та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Вказана ухвала мотивована тим, що закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції не врахував, що 23 липня 2015 року ОСОБА_2, звернувся з позовом до ВАТ «Дніпрометиз», третя особа - Відділеннявиконавчої дирекції Фонду, про визначення права на встановлення середньомісячного заробітку, в якому просив суд в порядку встановленому для розгляду трудових спорів визнати його право на забезпечення (грошову компенсацію) в разі часткової втрати працездатності та установити йому середньомісячний заробіток, який було застосовано в рішенні Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2004 року, який потрібен для одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню в повному обсязі, по отриманій 7 квітня 1995 року травмі в сумі 456 грн. 02 коп. Апеляційний суд зазначив, що такі обставини не були предметом розгляду судами у вищевказаних цивільних справах, що свідчить про зміну підстав при зверненні із позовом у справі, яка переглядається. Крім того, апеляційний суд вказав про те, що суд першої інстанції не здійснив перевірку на тотожність позовів у попередніх справах, текст цих позовних заяв у матеріалах справи відсутній.
Вказаних вимог суд першої інстанції не виконав, обставин справи щодо тотожності позовних вимог не перевірив. Апеляційний суд, здійснюючи перегляд судового рішення, не виправив вказаної помилки місцевого суду.
Судами також не наведено належного мотивування відмови в задоволенні позовних вимог. Суди не врахували того, що підставою позову є заперечення ОСОБА_2 встановленого наказом ВАТ «Дніпрометиз» від 18 жовтня 1995 року № 220 базового розміру середньої заробітної плати (133 грн. 56 коп.) з посиланням на те, що йому рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2004 року встановлено розмір середньомісячної заробітної плати - 456 грн. 02 коп. Разом з тим, відхиляючи доводи позивача про обґрунтованість заявленого ним базового розміру середньої заробітної плати (456 грн. 02 коп.), суди не перевірили правильності нарахування встановленого наказом ВАТ «Дніпрометиз» від 18 жовтня 1995 року № 220 базового розміру середньої заробітної плати (133 грн. 56 коп.), належним чином та допустимими доказами не спростували доводи позивача щодо помилковості такого базового розміру середньої заробітної плати.
Розмір відшкодування шкоди, пов'язаної з втратою потерпілим заробітку (його частини) у зв'язку з ушкодженням здоров'я, встановлюється виходячи зі ступеня втрати професійної працездатності та середньомісячного заробітку, який потерпілий мав до ушкодження здоров'я.
Відповідно до пункту 22 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (далі - Правила), у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, середньомісячний заробіток для обчислення розміру відшкодування потерпілому втраченого заробітку (або відповідної його частини) визначається за бажанням потерпілого за 12 або 3 останні повні календарні місяці роботи, що передували каліцтву, а при професійному захворюванні - стійкій втраті професійної працездатності.
Враховуючи те, що позивач оскаржує розмір страхових виплат, суди зобов'язані були перевірити середньомісячний заробіток ОСОБА_2, який визначений роботодавцем для обчислення втраченого заробітку у зв'язку із травмою.
Відповідно до постанови Відділення виконавчої дирекції Фонду від 19 липня 2001 року № 1070 «Про продовження раніше призначеної страхової виплати» станом на вказану дату розмір відшкодування втраченого заробітку ОСОБА_2 становить 70 грн 92 коп. при стійкій втраті професійної працездатності - 15 % .
Проте суди не перевірили не лише правильності обчислення страхових виплат після встановлення стійкої втрати працездатності вперше, а і правильності обчислення страхової суми при передачі особової справиОСОБА_2 до Відділення виконавчої дирекції Фонду з урахуванням тієї обставини, що позивач мав право на перерахування розміру відшкодування шкоди (втраченого заробітку) відповідно пункту 28 Правил.
Судами також не перевірено доводи позивача про неправильність розміру щомісячних страхових виплат, які проводилися Відділенням виконавчої дирекції Фонду після передачі особової справи ОСОБА_2, та які підлягали коригуванню з 1 березня кожного року відповідно до статті 29 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Завданнями цивільного судочинства (відповідно до статті 1 ЦПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи) є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені у статті 16 ЦК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов'язків.
За змістом частини другої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Суди на вказане уваги не звернули, не врахували, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України, в редакції, чинній на час розгляду справи судами, та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
За правилом частини четвертої статті 10 ЦПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи судами, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Суди зазначених вказівок закону не врахували, не звернули увагу на те, що визначення характеру спірних правовідносин та вирішення питання про правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин є обов'язком суду (пункти 3 та 4 частини першої статті 214 ЦПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи судами).
Суди не роз'яснили позивачу його право звернутися до суду із уточненою позовною заявою та клопотанням про залучення належного відповідача - Відділення виконавчої дирекції Фонду, як особи, яка здійснює нарахування і виплату страхових сум, з розміром яких не погоджується ОСОБА_2
У зв'язку з цим висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом не можна визнати обґрунтованим.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантоване право кожному на справедливий розгляд його справи судом.
Судами першої та апеляційної інстанції не забезпечено в процесі розгляду справи справедливих судових процедур, спрямованих на ефективний захист порушеного права особи.
Суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях.
Судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не досліджено зібрані у справі докази.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді С. Ю. Мартєв
В. В. Пророк
І. М. Фаловська
С. П. Штелик