19 лютого 2018 року місто Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:
головуючого - судді ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 ,
секретаря судового засідання ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
ОСОБА_6
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12016100000000497 щодо
ОСОБА_7 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Новоселиця Катеринопільського
рай ону Черкаської області, громадянина України,
проживаючого за адресою:
АДРЕСА_1 ,
за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,
за участю прокурора ОСОБА_8 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_9 ,
потерпілого ОСОБА_10 ,
законного представника
потерпілого ОСОБА_11 .
В апеляційній скарзі прокурор просить вирок суду скасувати в частині призначеного покарання та ухвалити новий, яким призначити ОСОБА_7 покарання у виді чотирьох років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами строком на три роки.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_9 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 просить вирок суду скасувати та ухвалити виправдувальний вирок.
Вироком Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2017 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та йому призначене покарання у виді чотирьох років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами строком на три роки. На підставі ст. ст. 75, 76 КК України звільнено від відбування основного покарання з випробуванням, встановлений іспитовий строк три роки та покладено на нього обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи.
В апеляційній скарзі прокурор, не оскаржуючи фактичних обставин злочину, вважає, що судом першої інстанції призначене надто м'яке покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого. На його думку, суд безпідставно застосував ст. 75 КК України, яка не підлягає застосуванню.
Прокурор звертає увагу на те, що суд не дав належної оцінки ступеню тяжкості вчиненого злочину, який відноситься до категорії тяжких злочинів та його наслідкам, а також не врахував те, що під час судового розгляду не були встановлені обставини, що пом'якшують покарання, оскільки на протязі всього часу розгляду провадження обвинувачений вину у вчиненні злочину не визнав та не вчиняв жодних дій, направлених на відшкодування шкоди потерпілому.
Апелянт зазначає, що лише під час судових дебатів, після виступу прокурора, який просив суд призначити обвинуваченому міру покарання у виді позбавлення волі без застосування ст. 75 КК України, ОСОБА_7 вимушено визнав свою вину, що свідчить про не щирість каяття.
Прокурор вважає, що суд, призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , дійшов помилкового висновку про можливість виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства, а тому просить скасувати даний вирок та ухвалити новий.
За доводами апеляційної скарги захисника ОСОБА_9 вирок суду щодо ОСОБА_7 є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.
Апелянт зазначає, що судом першої інстанції була допущена неповнота судового розгляду та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, що призвели до невідповідності висновків суду фактичним обставинам злочину.
Захисник ОСОБА_9 звертає увагу на те, що судом першої інстанції безпідставно були відхилені його клопотання про дослідження доказів, зокрема протоколів допиту свідків, протоколів слідчих експериментів, з'ясування яких має істотне значення для ухвалення законного рішення. Суд мотивував свою відмову в задоволенні його клопотань тим, що матеріали досудового розслідування не є доказами для суду.
Апелянт зазначає, що таке твердження суду є незаконним та необґрунтованим, оскільки відповідно до ст. 84 КПК України процесуальними джерелами доказів є документи, зокрема на долученні та дослідженні яких він наполягав в суді.
Захисник ОСОБА_9 звертає увагу на те, що під час досудового розслідування слідчими були допущені порушення вимог законодавства, які виразились у внесенні до процесуальних документів недостовірної інформації та вчиненні службового підроблення документів, які є доказами у кримінальному провадженні. Апелянт зазначає, що протокол допиту малолітнього потерпілого ОСОБА_10 від 23 червня 2016 року та протокол допиту свідка ОСОБА_11 від 23 червня 2016 року, яка одночасно є законним представником потерпілого проведені в один і то же день, проте в різних місцях. Допит свідка ОСОБА_11 проведено в управлінні поліції з 16 год. 30 хв. до 17 год. 30 хв., а допит малолітнього потерпілого проведено за місцем його проживання в присутності законного представника в 17 год. 30 хв. до 18 год. 20 хв. Захисник звертає увагу на те, що слідчий не міг за одну хвилину перемістить з центру міста Києва до управління поліції.
Крім того, апелянт зазначає, що аналогічні дії були вчинені слідчим і під час складання протоколу слідчого експерименту з ОСОБА_7 від 12 травня 2016 року. В даному протоколі зазначено, що обвинувачений сів за кермо та керував ним, проте в суді першої інстанції сам ОСОБА_7 та свідок ОСОБА_12 повідомили, що ніхто окрім останнього за кермо його автомобіля не сідав. У зв'язку з чим захисник звертає увагу на те, що ним було заявлено клопотання про визнання даного доказу недопустимим, проте суд відмовив в задоволенні такого клопотання.
Захисник ОСОБА_9 зазначає, що показання, надані одними свідками протирічать показанням інших свідків, між ними наявні численні неузгодженості, а тому він наполягав на дослідженні протоколів допиту свідків, щоб підтвердити, що деякі свідки змінювали свої показання.
Апелянт звертає увагу на те, що судом першої інстанції допущено істотні порушення вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, він зазначає, що після проведеного повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв'язку зі звільненням з посади попереднього головуючого судді, новим головуючим суддею у справі було призначено іншого суддю. На момент, коли попереднього головуючого суддю було звільнено з посади в даному кримінальному провадженні проводився вже судовий розгляд, зокрема допит свідків. В той же час, в порушення вимог ч. 1 ст. 379 КПК України новий головуючий суддя ухвалив рішення про призначення підготовчого судового засідання, яке в подальшому і було проведено.
Крім того, апелянт зазначає, що в суді першої інстанції заявив клопотання про визнання протоколу слідчого експерименту від 12 травня 2016 року недопустимим, оскільки обвинувачений приймав в ньому участь як свідок, адже про підозру ОСОБА_7 оголошено 04 червня 2016 року. Проте суд відмовив у задоволенні його клопотання.
Захисник ОСОБА_9 звертає увагу на те, що висновки суду, на підставі яких ухвалений вирок, повністю не відповідають обставинам злочину. У вироку зазначено, що винуватість ОСОБА_7 підтверджується показаннями свідків, проте більшість з допитаних свідків взагалі не знаходились поблизу місця події та не могли бачити добре обставин здійснення наїзду обвинуваченим на потерпілого.
Апелянт вважає, що висновок автотехнічної експертизи є також недопустимим доказом, оскільки він ґрунтується на показаннях ОСОБА_7 , наданих ним під час допиту та слідчого експерименту як свідка, тобто отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Захисник також звертає увагу на те, що в матеріалах провадження міститься протокол огляду предметів від 23 червня 2016 року, з яким він та обвинувачений були ознайомлені вже після ухвалення вироку. В суді першої інстанції він повідомив, що даний протокол не був йому відкритий та не надався для ознайомлення. Крім того, відповідно до реєстру матеріалів досудового розслідування, огляд предметів не вказаний, що свідчить, що ця дія проведена набагато пізніше формування цього реєстру.
З огляду на викладене, апелянт вважає, що вина ОСОБА_7 недоведена, а тому вирок суду підлягає скасуванню з ухваленням нового виправдувального вироку щодо ОСОБА_7 .
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_7 19 березня 2016 року приблизно в 09 год. 55 хв., керуючи автомобілем «Фольксваген», номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись навпроти будинку № 89 по проспекту Маяковського в м. Києві, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу позначеного інформаційними дорожніми знаками «Пішохідний перехід», в порушення вимог п.п. 1.5, 1.7, 2.3 (б), 18.1 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР), не вибрав безпечну швидкість руху, не врахував дорожню обстановку, не був уважним, внаслідок чого здійснив наїзд на потерпілого ОСОБА_10 , який переходив проїзну частину по нерегульованому пішохідному переході, що призвело до отримання останнім тяжких тілесних ушкоджень.
Під час апеляційного розгляду захисник ОСОБА_9 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 підтримав свою апеляційну скаргу та заперечували проти задоволення апеляційної скарги прокурора, думку якого підтримав обвинувачений ОСОБА_7 .
Прокурор підтримав свою апеляційну скарга та заперечував проти задоволення апеляційної скарги захисника, думку якого підтримала законний представник потерпілого ОСОБА_11 .
Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги прокурора та захисника ОСОБА_9 не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинне бути законним, обґрунтованим, вмотивованим.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
На думку колегії суддів, ухвалюючи вирок про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, суд у відповідності до процесуального закону дослідив докази, надані як стороною обвинувачення, так і стороною захисту, дав їм належну оцінку, мотивував які докази він приймає, а які ні та чому. Тому доводи апелянта про те, що вирок невмотивований є необґрунтованими.
Як в суді першої інстанції, так і під час розгляду провадження в апеляційному суді, ОСОБА_7 стверджував, що зіткнення з пішоходом ОСОБА_10 сталося за межами пішохідного переходу, проїхавши який метрів 15 - 20 метрів він почув удар і ще проїхавши невеликий відрізок шляху, зупинившись, побачив за своїм автомобілем лежачого на дорожньому покритті хлопчика.
Проте, такі доводи спростовуються доказами, дослідженими судом першої інстанції та повторно дослідженими судом апеляційної інстанції з метою перевірки відповідності висновку суду фактичним обставинам.
Так, судом були допитані свідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 .
Вказані свідки дали різні показання стосовно обставин дорожньо - транспортної пригоди.
Так свідок ОСОБА_18 показала, що моменту наїзду на ОСОБА_10 вона не бачила, проте стверджує, що потерпілий переходив дорогу на відстані 20 метрів від пішохідного переходу.
Свідок ОСОБА_14 пояснила, що вона почула хлопок, автомобіль «Фольксваген» різко загальмував, потім побачила за автомобілем хлопчика. Стверджує, що зіткнення відбулося за 20 метрів від пішохідного переходу.
В той же час, свідок ОСОБА_13 показав, що після зупинки автомобіля хлопчик лежав позаду транспортного засобу на відстані 1,5 метрів і 15 метрів до пішохідного переходу, а свідок ОСОБА_15 стверджує, що зіткнення автомобіля під керуванням ОСОБА_7 і пішохода ОСОБА_10 сталося за 2 - 3 метри за пішохідним переходом по траєкторії руху автомобіля «Фольксваген».
Разом з тим, свідок ОСОБА_12 показав, що наїзд на пішохода відбувся на пішохідному переході, коли ОСОБА_10 у звичайному темпі переходив дорогу.
Суд навів показання свідків в обвинувальному вироку, оскільки вони є доказом того, що саме ОСОБА_7 здійснив наїзд на потерпілого ОСОБА_10 .
Стосовно не дослідження судом протоколів допиту свідків, потерпілого і його законного представника, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 4 ст. 95 КПК України, суд може обґрунтовувати свій висновок лише на показаннях, які він безпосередньо сприйняв під час судового засідання. В цій нормі закону міститься пряма заборона суду обґрунтовувати судове рішення показаннями, наданими слідчому.
Тому суд у вироку вказав показання лише тих свідків та потерпілого, яких він допитував під час судового розгляду.
Для перевірки показань ОСОБА_7 , який стверджував, що зіткнення з пішоходом відбулося після того, як він вже проїхав пішохідний перехід, а також для перевірки показань свідка ОСОБА_12 , який показав, що автомобіль під керуванням ОСОБА_7 здійснив наїзд на пішохода саме на пішохідному переході, під час досудового розслідування слідчим проведений слідчий експеримент за участю ОСОБА_7 та ОСОБА_12 , а в подальшому призначена автотехнічна експерта № 436ат від 22 червня 2016 року, відповідно до якої експерт дійшов висновку, що показання свідка ОСОБА_12 є технічно спроможними, відтак показання обвинуваченого ОСОБА_7 є технічно неспроможними.
Стороною захисту як в суді першої інстанції, так і під час розгляду провадження в суді апеляційної інстанції ставилось питання про визнання протоколу слідчого експерименту від 12 травня 2016 року за участю ОСОБА_7 недопустимим доказом.
В своєму клопотанні до суду першої інстанції захисник вказував, що така слідча дія проводилась з порушенням процесуального закону, а саме під час слідчого експерименту використовувався автомобіль свідка ОСОБА_12 , який був за кермом, в той час як ОСОБА_7 фактично був лише спостерігачем.
В клопотанні до суду апеляційної інстанції захисник зазначає, що окрім цього слідчий експеримент є недопустимим доказом і з тих підстав, що він проведений 12 травня 2016 року, в той час як про підозру ОСОБА_7 повідомлено 04 липня 20216 року.
На думку колегії суддів, такі доводи для визнання доказу недопустимим не ґрунтуються на законі.
Відповідно до ст. 240 КПК України, з метою перевірки і дослідження відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення слідчий має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події.
Саме у відповідності з положеннями даної норми закону слідчим 12 травня 2016 року за участю ОСОБА_7 проведений слідчий експеримент (т. 1 а.с. 182 - 184). Відповідно до тексту протоколу, він за формою та змістом відповідає вимогам закону. В ньому детально і послідовно викладені дії, які відбувались під час його проведення. Протокол підписаний як понятими, так і ОСОБА_7 без будь - яких зауважень.
Доводи захисника про те, що під час цієї слідчої дії використовувався інший транспортний засіб, то як видно з фототаблиці до протоколу, а також з даних, зазначених в протоколі, використовувався автомобіль «Фольксваген Транспортер», тобто автомобіль такої ж моделі, яким ОСОБА_7 здійснив наїзд на пішохода.
Стосовно того, що у слідчому експерименті брав участь свідок ОСОБА_12 , то відповідно до протоколу, він в ньому не зазначений, в той же час законом не передбачено застережень щодо участі свідка у слідчому експерименті.
Також необґрунтованими є доводи сторони захисту щодо недопустимості цього доказу з огляду на те, що слідчий експеримент проведений до того, як ОСОБА_7 набув статусу підозрюваного.
Протокол слідчого експерименту не є протоколом допиту свідка під час досудового розслідування, а тому підстав не брати цей доказ до уваги немає.
Більше того, відповідно до ст. 276 КПК України, повідомлення про підозру здійснюється у випадках наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Саме тому слідчий, лише після перевірки показань ОСОБА_12 та ОСОБА_7 шляхом проведення слідчих експериментів обґрунтовано повідомив про підозру ОСОБА_7 . З огляду це, колегія суддів не вбачає істотних порушень кримінального процесуального закону, зокрема порушення права ОСОБА_7 на захист. Також за наведених мотивів відсутні підстави визнання протоколу слідчого експерименту недопустимим доказом.
Відповідно до ст. 94 КПК України, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
На думку колегії суддів, саме у відповідності з цими положеннями закону судом оцінені всі докази.
Аналізуючи показання свідків суд їх оцінював у взаємозв'язку з іншими доказами, зокрема показаннями потерпілого ОСОБА_10 , висновком автотехнічної експертизи № 436ат від 22 червня 2016 року, протоколами слідчих експериментів, протоколом огляду місця події і правильно прийняв як докази винуватості ОСОБА_7 показання свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_13 та відкинув показання свідків ОСОБА_17 та ОСОБА_18 в частині механізму ДТП, оскільки вони не узгоджуються з іншими доказами.
Зокрема, відповідно до протоколу огляду місця події (т. 1 а.с. 147 - 151), ДТП сталася на ділянці дороги, де з одного боку проїзної частини змонтована металева огорожа висотою 2 метри, в якій є прохід саме напроти пішохідного переходу. Тому суд прийняв як достовірні показання потерпілого ОСОБА_10 стосовно того, що він переходив дорогу по пішохідному переході, оскільки в іншому місці він її перейти не міг.
Свої показання ОСОБА_10 підтвердив в суді апеляційної інстанції.
Вони узгоджуються з показаннями свідка ОСОБА_12 , який підтвердив, що наїзд автомобіля «Фольксваген» під керуванням ОСОБА_7 на ОСОБА_10 стався на пішохідному переході.
Його показання підтверджуються висновком автотехнічної експертизи № 436ат від 22 червня 2016 року, відповідно до якого показання водія ОСОБА_7 в частині вказаних ним праматерів зближення пішохода та автомобіля, тобто щодо механізму ДТП є технічно не спроможними, а показання ОСОБА_12 є технічно спроможними.
Доводи захисника про те, що цей доказ є неналежним, оскільки висновок зроблений з суб'єктивного сприйняття параметрів та вимірів може бути хибним, зокрема мати похибки є непереконливими, оскільки є лише припущенням.
Висновок експертизи зроблений спеціалістом в області автотехніки, він попереджений про кримінальну відповідальність за ст.ст. 384, 385 КК України, у висновку викладені всі дані, які надані експерту для проведення дослідження.
Експертом взяті до уваги не лише показання свідка ОСОБА_12 , а й протокол огляду місця події, протоколи слідчих експериментів та інші дані, які є в матеріалах провадження.
Отже підстав вважати висновок експерта неналежним доказом немає.
Що стосується доводів захисника ОСОБА_9 про визнання протоколу огляду предметів від 23 червня 2016 року недопустимим доказом, оскільки він та обвинувачений були ознайомлені з цим протоколом вже після ухвалення вироку, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження, захисник в суді першої інстанції не заявляв клопотання про визнання цього доказу недопустимим. Більше того в суді апеляційної інстанції він не надав суду доказів на підтвердження своїх доводів.
Судом правильно встановлено, що саме невідповідність дій обвинуваченого ОСОБА_7 п.п. 2.3 (б), 18.1 ПДР України перебувають у причинно - наслідковому зв'язку з заподіянням потерпілому ОСОБА_10 тілесних ушкоджень, які відповідно до висновку судово - медичної експертизи за ступенем тяжкості відносяться до тяжких тілесних ушкоджень.
Відтак, його дії правильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 286 КК України як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тяжкі тілесні ушкодження.
Одним із доводів сторони захисту є порушення судом процедури розгляду провадження, яке полягає в тому, що після повторного розподілу провадження суддею знову проведено підготовче засідання за результатами якого призначений судовий розгляд.
Частиною 2 ст. 412 КПК України передбачений вичерпний перелік істотних порушень вимог кримінального процесуального закону за наявності яких вирок у будь - якому разі підлягає скасуванню, а ч. 1 цієї норми закону визначено, що істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
З огляду на ці положення закону, колегія суддів вважає, що повторне проведення підготовчого судового засідання не є істотним порушенням кримінального процесуального закону, яке вплинуло на законність ухваленого судом обвинувального вироку.
Також не ґрунтуються на законі доводи апелянта про скасування вироку суду першої інстанції та ухвалення виправдувального вироку апеляційним судом.
Положеннями ч. 1 ст. 420 КПК України передбачений перелік підстав для ухвалення вироку судом апеляційної інстанції. Відповідно до цієї норми закону, апеляційним судом виправдувальний вирок не ухвалюється.
В разі наявності підстав, передбачених ст. 284 КПК України, суд апеляційної інстанції, відповідно до своїх повноважень, визначених ст. 407 КПК України може закрити кримінальне провадження.
Проте в апеляційній скарзі питання про це не ставиться, а колегія суддів переглядає судове рішення в межах апеляційної скарги.
Стосовно доводів прокурора про призначення ОСОБА_7 покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого, колегія суддів зазначає наступне.
Як видно з тексту оскаржуваного судового рішення, суд, призначаючи ОСОБА_7 покарання, встановивши останньому іспитовий строк з випробуванням строком на три роки, в повній мірі дотримався вимог закону.
Відповідно до загальних засад призначення кримінального покарання, передбачених ст. 65 КК України, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Посилаючись на вказану норму закону, суд першої інстанції врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину та особу обвинуваченого, який працює, вперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується за місцем проживання, має на утриманні сім неповнолітніх дітей, є особою, яка має право на пільги, передбачені законодавством для багатодітних дітей, думку законного представника потерпілого, наявність обставин, що пом'якшують покарання та відсутність обтяжуючих обставин, а відтак, на думку суду першої інстанції, є за доцільним звільнити обвинуваченого від відбування основного покарання з іспитовим строком.
Відповідно до ст. 66 КК України, суд обґрунтовано визнав обставини, що пом'якшують покарання - вчинення злочину вперше, наявність на утриманні сімох неповнолітніх дітей.
Обставин, що обтяжують покарання судом не встановлено.
На підставі цього суд зробив висновок про можливе виправлення ОСОБА_7 без відбування основного покарання. З таким висновком погоджується і колегія суддів.
Колегія суддів зазначає, що призначення покарання носить індивідуальний характер і його вид та розмір визначається з урахуванням положень ст. 65 КК України.
Відповідно до встановлених обставин ОСОБА_7 вчинив злочин, який відповідно до ст. 12 КК України, відноситься до категорії тяжких.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, обвинувачений надав показання в суді першої інстанції, не визнав свою вину, проте висловив жаль з приводу нанесення потерпілому ОСОБА_10 тяжких тілесних ушкоджень.
А відтак доводи прокурора про те, що лише під час судових дебатів, після виступу прокурора, який просив суд призначити обвинуваченому міру покарання у виді позбавлення волі без застосування ст. 75 КК України, ОСОБА_7 вимушено визнав свою вину, що свідчить про не щирість каяття є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції не визнав цю обставину, як таку, що пом'якшує покарання.
Призначаючи обвинуваченому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на три роки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що дана міра покарання є достатньою для попередження вчиненням ним нових злочинів.
Враховуючи, що відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, колегія суддів вважає, що рішення суду про застосування до обвинуваченого ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України відповідає вимогам ст.ст. 50, 65 КК України.
За таких обставин колегія суддів вважає, щопризначене ОСОБА_7 покаранняє справедливим та достатнім, а вирок суду законним і обґрунтованим, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги немає.
Керуючись, ст. ст. 376 ч. 2, 404, 405, 407, 409, 420 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги прокурора та захисника ОСОБА_9 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Вирок Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2017 року, яким ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її оголошення.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3