Справа № 826/10475/17 Суддя (судді) першої інстанції: Смолій І.В.
15 лютого 2018 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
Судді-доповідача - Троян Н.М.,
суддів - Бужак Н.П., Твердохліб В.А.,
за участю секретаря - Рейтаровської О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві (без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу) апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 грудня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державного реєстратора Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів» Хохича Руслана Вікторовича, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про зобов'язання вчинити дії, -
У серпні 2017 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: визнати незаконною та скасувати вчинену Державним реєстратором Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів» Хохичем Р.В. державну реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-колект» на квартиру за адресу: АДРЕСА_1.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що слід встановити наявність законних підстав для проведення державної реєстрації прав та внесення запису про державну реєстрацію права та внесення запису про державну реєстрації права власності на спірний об'єкт нерухомого майна.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 грудня 2017 року провадження в даній адміністративній справі - закрито.
В апеляційній скарзі, позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справу та прийняти нову, якою направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Зокрема, апелянт посилався на те, що повноваження державного реєстратора передбачені статтею 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а згідно статті 30 вказаного закону спори, які виникають з приводу оскарження дій, бездіяльності державного реєстратора, державного кадастрового реєстратора, нотаріуса, державного виконавця можуть бути оскаржені до суду та підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
У відзиві на апеляційну скаргу Державним реєстратором Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів» Хохичем Р.В. зазначено, що спірні правовідносини виникли не у зв'язку з внесенням державним реєстратором оскаржуваного запису, а у зв'язку із невиконанням умов цивільно-правової угоди, тому вказаний спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
У письмових поясненнях третьою особою ТОВ «Кей-Колект» також зазначено, що виходячи з позиції Верховного суду України від 14 червня 2016 року №21-41а16, вказаний спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК.
Крім того, третя особа подала клопотання про перенесення судового розгляду справи у зв'язку з щільним графіком судових засідань.
Однак, враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів відповідно до частини другої статті 313 КАС України визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності представників сторін.
Оскільки учасники справи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції, 11.12.2006 між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСибБанк», як банком, та ОСОБА_3, як позичальником, укладено договір про надання споживчого кредиту №11085393000/2, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику, а позичальник - прийняти, належним чином використати та повернути банку кредит в іноземній валюті у розмірі 75000 доларів США (а.с. 9-13).
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором того ж 11.12.2006 між банком, як іпотекодержателем, та позичальником, як іпотекодавцем, укладено договір іпотеки №33854, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванововю С.М. за реєстраційним №8379 (а.с. 20-21).
У подальшому, ТОВ «Кей-Колект» на адресу ОСОБА_3 направлено вимогу від 04.02.2016 №733625/W3 про усунення порушення, а саме про оплату на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованості протягом тридцяти днів із моменту отримання вимоги та повідомлено, що у разі невиконання вимоги ТОВ «Кей-Колект» має право звернути стягнення на предмет іпотеки (а.с. 36).
28 липня 2017 року Державним реєстратором Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів» Хохичем Р.В. прийнято оскаржуване рішення, яким право власності на квартиру зареєстровано за ТОВ «Кей-Колект», інформацію про що внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а.с. 23-24).
Вважаючи порушенням своїх прав з боку відповідача та з метою їх відновлення позивач звернувся за захистом до суду.
Закриваючи провадження у даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що приймаючи до уваги висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 14.06.2016 №21-41а16, а також те, що спір у даній справі випливає із договірних відносин, наявні підстави для закриття провадження у справі, оскільки вона не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
На думку колегії суддів позиція суду першої інстанції є вірною з огляду на наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria2» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановленим законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …».
Частиною першою ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Цю норму слід розуміти в системному зв'язку із частиною першою тієї самої статті, з якої випливає, що захист прав та інтересів юридичних та фізичних осіб шляхом оскарження до адміністративного суду будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень можливий лише у сфері публічно-правових відносин (частина друга ст. 2 КАС України).
Частиною першою статті 17 КАС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
Відповідно до п.1 частини другої ст.17 КАС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
У частині першій статті 3 КАС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно абзацу 7 частини першої статті 3 КАС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
У випадку, якщо суб'єкт у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.
З матеріалів справи вбачається, що предметом спору у даній справі є вимоги позивача про визнання незаконною та скасування вчиненої Державним реєстратором Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів» Хохичем Р.В. державної реєстрації права власності за ТОВ «Кей-колект» на квартиру за адресу: АДРЕСА_1.
При цьому, колегія суддів зазначає, що умови та порядок здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно встановлені нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» №1952-VI від 01.07.2004 (далі - Закон №1952-VI).
Частиною першою статті 2 Закону №1952-VI визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону №1952-VI державним реєстратором є:
1) громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб'єктом державної реєстрації прав;
2) нотаріус;
3) державний виконавець, приватний виконавець - у разі державної реєстрації обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону, а також у разі державної реєстрації припинення іпотеки у зв'язку з придбанням (передачею) за результатом прилюдних торгів (аукціонів) нерухомого майна, що є предметом іпотеки.
Частиною другою статті 10 Закону №1952-VI (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; 3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. 4) під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень; 5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів таких прав; 5) присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом; 7) виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); 8) формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав; 9) формує реєстраційні справи у паперовій формі. 10) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
У силу вимог частини першої ст.37 Закону №1952-VI рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки спірні правовідносини виникли не у зв'язку з внесенням державним реєстратором оскаржуваного запису, а у зв'язку із невиконанням умов цивільно-правової угоди, тому вказаний спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК.
Аналогічний правовий висновок щодо визначення юрисдикції адміністративних судів міститься у постанові Верховного суду України від 14 червня 2016 року справа №21-41а16.
Частиною п'ятою статті 242 КАС України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно пункту 1 частини першої статті 157 КАС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суд закриває провадження у справі: якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
З огляду на викладені обставини, за результатами розгляду апеляційної скарги, з урахуванням наведених норм права, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанцій є законним та обгрунтованим, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами процесульного права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; в ньому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду щодо встановлених обставин і правові наслідки є правильними.
Згідно з частинами першою-третьою ст. 242 КАС рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.
За правилами частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування.
Керуючись ст.ст. 229, 241, 242, 243, 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 грудня 2017 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.
Суддя-доповідач: Н.М. Троян
Судді: Н.П. Бужак,
В.А. Твердохліб
Повний текст виготовлено: 20 лютого 2018 року.