Справа №468/1349/17-ц 19.02.2018
Провадження №22-ц/784/337/18
Справа №468/1349/17-ц Суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції - Лисенко П.П.
Провадження №22-ц/784/337/18
Категорія 27
Іменем України
19 лютого 2018 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:
головуючого - Лисенка П.П.,
суддів: Галущенка О.І. та Серебрякової Т.В.,
із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д.,
у відсутності сторін, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» заочне рішення Баштанського районного суду Миколаївської області, яке ухвалене під головуванням судді Муругова В.В. 30 жовтня 2017 року у приміщенні Баштанського районного суду Миколаївської області у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
06 жовтня 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі Банк) пред'явив до ОСОБА_2 зазначений позов, який обґрунтував наступним.
02 лютого 2012 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір б/н, відповідно до умов якого, останній отримав кредит у розмірі 300 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки.
При цьому, строк дії його картки, а, відповідно і договору, міг бути автоматично пролонгований на тих же умовах, якщо сторони не заявили про відмову від нього і позичальник отримав нову кредитну картку.
Крім того, кредитодавець в односторонньому порядку на власний розсуд міг змінити ліміт картки, збільшивши чи зменшивши його, в залежності від договірної поведінки позичальника.
В ньому ж, сторони домовилися, що у разі прострочки виконання грошового зобов'язання більш чим на 30 днів, держатель картки сплачує Банку штраф у розмірі 500 гривень, як фіксована його частина, та у розмірі 5% від суми заборгованості по кредитному ліміту, як процентна складова, включаючи нараховані та прострочені відсотки.
Взяті на себе обов'язки Банк виконав у повному обсязі, надавши відповідачеві платіжну карту з обумовленим кредитним лімітом, який пізніше збільшив в односторонньому порядку до 2 400 гривень, і чекав відповідної добросовісної договірної поведінки від позичальника, проте той повністю взятого на себе обов'язку по поверненню грошей, належним чином не виконував, періодично знімав готівку через систему банкомату та повертав її у такий же спосіб але не повністю, у зв'язку з чим станом на 31 серпня 2017 року виникла заборгованість у розмірі 29 554 гривні 76 копійок, з яких:
?2 390 гривень заборгованість за тілом кредиту;
?22 181 гривня 20 копійок заборгованості за процентами;
?3 100 гривень заборгованість за пенею та комісією;
?1 883 гривні 56 копійок штрафів (сума фіксованої та процентної складової).
Посилаючись на відмову ОСОБА_2 сплатити борг добровільно, Банк просив стягнути з нього на свою користь заборговану грошову суму за судовим рішенням.
Заочним рішенням Баштанського районного суду Миколаївської області від 30 жовтня 2017 року позов Банку задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість по кредитному договору в сумі 8 690 гривень 40 копійок та 1 600 гривень судового збору.
Не погодившись із вказаним рішенням суду, Банк подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення в частині зменшення заборгованості по процентам та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з відповідача заборгованість по процентам у розмірі 22 181 гривня 20 копійок.
Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін, оскільки суд 1 інстанції повно і всебічно з'ясувавши обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, та виконавши всі вимоги цивільного судочинства вирішив справу згідно з нормами матеріального права, а також правильно витлумачив ці норми що підлягають застосуванню до даних правовідносин дійшов вичерпних висновків, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Задовольняючи частково позов Банку, суд 1 інстанції виходив з того, що сторони перебувають у правовідносинах, підставою виникнення яких є дійсний договір кредиту. Відповідач отримав за ним грошові кошти, які зобов'язався повернути до закінчення дії платіжної карти, а також сплачувати за користування ними проценти. Проте свого слова не дотримався, у зв'язку з чим утворилася заборгованість у загальному розмірі, з врахуванням штрафу, 8 690 гривень 40 копійок, яку він відмовляється сплатити добровільно.
Водночас, частково стягуючи заборгованість за процентами, суд першої інстанції виходячи з базової ставки 30% річних, вважав, що умовами договору не передбачено нарахування процентів за підвищеною відсотковою ставкою.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з встановленими судом 1 інстанції обставинами та правовідносинами, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.
За Конституцією України, ст. 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.
Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Відмова від такого права є недійсною.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.
В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Зокрема, цивільні права та обов'язки виникають із договорів та інших правочинів, зміст яких, відповідно до статей 203-204, 215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення і відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.
Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір (правочин) нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням.
Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним - то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами.
За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.
Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін.
В силу ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.
Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб'єктів.
Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначають умови (зміст) договору, структуру і вид договірного зв'язку.
Учасники договору можуть обрати договір, що передбачений законом (так звані поіменовані договори, які прямо передбачені в ЦК України або в іншому нормативному акті), так і договір, не передбачений у законодавстві (непойменовані), проте породжує права та обов'язки його учасників.
Одночасно слід зазначити, що договір є підставою виникнення договірного зобов'язання - під яким, відповідно до ст. 509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
В силу ст. 525-526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов зобов'язання і вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно застосовуваними вимогами. Принцип належного виконання припускає, що зобов'язання має бути виконане належними суб'єктами, в належному місці, в належний час, належним предметом і належним чином.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Під порушенням зобов'язання слід розуміти такий протиправний вплив з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення чи взагалі ліквідації. Порушенням зобов'язання є його невиконання і неналежне виконання. Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, або не утримуються від певних дій, хоча за змістом зобов'язання могли утримуватися від їх вчинення.
За ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, чи розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків і моральної шкоди.
При цьому, відповідно до ст.ст. 622, 625 ЦК України боржник, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Крім того, Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.
В силу статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України (в редакції, що діяла на час ухвалення рішення) та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.
Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.
Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України.
Зокрема, він повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.
Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.
Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду ухвалено не у повній відповідності з виписаним вище, а тому є не законним та не обґрунтованим.
Виписане у повній мірі стосується і кредитних договорів.
За ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Під загрозою його нікчемності названий договір потребує письмової форми укладення (ст. 1055 ЦК України) і до нього застосовуються положення параграфа 1 ЦК України, що регулюють відносини з позики, якщо інше не встановлено нормами про кредит і не випливає із суті кредитного договору.
Його істотними умовами є предмет, сума кредиту, строк повернення, розмір відсотків та належна форма укладення.
Колегія суддів вважає, що укладений між сторонами кредитний договір б/н від 02 лютого 2012 року є дійсним, позивач виконував його належним чином, в той час як відповідач свого обов'язку не дотримався, внаслідок чого заборгував Банку стягнуту судом 1 інстанції грошову суму. Іншого сторона відповідача не довела, хоча за ст. 81 ЦПК України, то є його обов'язком. У зв'язку з тим, що відповідач умови договору про належність його виконання проігнорував, фактично відмовившись від договору в односторонньому порядку, що є неприпустимим, а тому повинен нести негативні наслідки таких своїх неправомірних дій, а саме, сплатити Банку неповернуту частину тіла кредиту, прострочені проценти та штраф.
Оскільки позичальник цього не робить, то заборговані грошові кошти слід стягнути за судовим рішенням.
З матеріалів справи вбачається, що 02 лютого 2012 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено договір б/н, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 300 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки (а.с.6,7).
При цьому, строк дії його картки, а, відповідно і договору, міг бути автоматично пролонгований на тих же умовах, якщо сторони не заявили про відмову від нього і позичальник отримав нову кредитну картку.
Крім того, Банк в односторонньому порядку на власний розсуд змінив ліміт картки, збільшивши його до 2 400 гривень.
З розрахунку заборгованості та виписки з особового рахунку відповідача вбачається, що позичальник неодноразово користувався кредитними коштами, які знаходилися на кредитному рахунку, проте погашення проводив не регулярно, у зв'язку з чим виникла заборгованість перед Банком.
За такого, Банк належними та допустимими доказами довів факт укладання з відповідачем кредитного договору, отримання ним коштів та порушення умов кредитного договору щодо погашення кредитної заборгованості по тілу кредиту на суму, зазначену у розрахунку.
Проаналізувавши викладене, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову Банку - є правильним.
Згідно розрахунку заборгованості, надану Банком, станом на 31 серпня 2017 року заборгованість відповідача становить 29 554 гривні 76 копійок (а.с.4-5).
З цього ж розрахунку вбачається, що позивач з 01 вересня 2014 року нараховував проценти у розмірі 34,80 % на рік, а з 01 квітня 2015 року 43,20%, а не як передбачено умовами договору - 30%.
Доказів тому, що позичальник знав про збільшення процентної ставки і погоджувався з цим, у матеріалах справи немає. Не надано їх Банком і до суду апеляційної інстанції, хоча то є його обов'язком.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що процедура підвищення процентної ставки банком була порушена, оскільки процентна ставка ним не змінювалась, проте розрахунок заборгованості по процентам з вересня 2014 року проведено не за процентною ставкою 30%, а тому за період з вересня 2014 року по 31 серпня 2017 року розрахував її, та навів у рішенні розрахунок, виходячи з 30% річних, як то передбачено умовами договору.
Зазначений висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною ним у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі №6-1374цс17.
Вірним є висновок суду першої інстанції і щодо необґрунтованості нарахування Банком заборгованості з комісії в сумі 3 100 гривень, оскільки ним не надано доказів щодо умов та розміру їх нарахування.
Рішення суду в частині вирішення вимог про стягнення тіла кредиту та штрафів не оскаржувалось, тому в цій частині судом апеляційної інстанції не переглядалось.
Не можуть бути прийняті до уваги посилання на те, що розрахунок зроблений судом без застосування висновків експерта., оскільки розрахунок наведений судом містить прості арифметичні дії, що відповідно до роз'яснень, які містяться у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», не виходить за межі компетенції суду та не потребує застосування спеціальних знань за правилами ст.298 ЦПК України.
Відповідно до положень ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, як, зокрема чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та якими доказами вони підтверджуються.
Суд першої інстанції, встановивши необґрунтованість розрахунку заборгованості по процентам умовам кредитного договору, вірно здійснив його перерахунок. Тому посилання в апеляційній скарзі Банку на безпідставність здійсненого судом першої інстанції перерахунку вказаної заборгованості, є необгрунтованим.
За такого колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.
Керуючись ст.ст. 367-368, 374, 375, 381-382 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення, а заочне рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 30 жовтня 2017 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий: П.П.Лисенко
Судді: О.І. Галущенко
Т.В.Серебрякова
Повний текст постанови складено 19 лютого 2018 року