Справа № 815/3517/17
01 лютого 2018 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд колегією в складі:
судді- доповідача ОСОБА_1,
судді Катаєвої Е.В. ,
судді Єфіменка К.С.;
за участю:
секретаря судового засідання Белінського Г.В.,
позивача ОСОБА_2 ОСОБА_3
представника позивача ОСОБА_4 за ордером,
представника відповідача ОСОБА_5 за довіреністю,
перекладача ОСОБА_6
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 12.04.2017 року №131-17 та зобов'язати вчинити певні дії,-
ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України в якому просив:
1.Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.04.2017 року № 131-17, яким ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
2. Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив.
У 2014 р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.
Рішенням Державної міграційної служби України від 27.02.2015 р. № 137-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
09.04.2015 р. позивач отримав повідомлення видане Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області за №187 від 19.03.2015 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач оскаржив рішення ДМС України в судовому порядку. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.05.2015 року позов ОСОБА_2 ОСОБА_3 задоволено частково. Одеський Апеляційний адміністративний суд 15.08.2015 року залишив в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19.05.2015 року.
Позивач зазначив, що є громадянином ОСОБА_7 Арабської Республіки, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни.
30.06.2017 р. позивач повторно отримав повідомлення видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції в Одеській області за №171 від 12.06.2017 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Рішення ДМСУ №131-17 від 12.04.2017 р.
Позивач вважає, що його заява відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняв.
Таким чином позивач вважає, що рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що належить до скасування.
Позивач та представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили задовольнити з підстав викладених у позовній заяві ( т.1 а.с.3-7).
Представник позивача у задоволенні позову просила відмовити з підстав викладених у запереченні (відзиві) на адміністративний позов (т.1 а.с. 180-189).
В обгрунтування заперечення на адміністративний позов представник відповідача зазначила, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України належним чином вивчила наведені ним обставини, дослідила інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
Дослідивши заявлені позивачем обставини та інформацію про країну походження, орган міграційної служби підготував висновок, згідно з яким рекомендував ДМС України прийняти рішення про відмову громадянину ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту.
Представник відповідача вважає, що рішення ДМС України від 12.04.2017 р. №131-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
15.12.2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VІІІ від 03.10.2017р.
Пункт 10 Розділу VІІ Перехідних Положень КАС України, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Ухвалою суду від 06.07.2017 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою суду від 06.07.2017 року витребувано у відповідача особову справу та зупинено провадження.
Ухвалою суду 26.09.2017 року поновлено провадження у справі, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Відповідно до ч.3 ст.12 КАС України загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Таким чином суд розглянув справу№815/3517/17 за правилами загального позовного провадження.
Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України: «Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості». З урахуванням зазначеної правової норми суд наголошує, що сторони повинні мати рівні можливості приймати участь у змагальних процесах, надавати свої аргументи і докази, які вони вважають значущими для справи. При цьому суд застосовує також приписи ч.8 статті 79 КАС України, відповідно до якої : «Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї».
Таким чином, з метою дотримання одного з основоположних принципів справедливого суду - принципу змагальності процесу суд своєю ухвалою визнав поважними причини пропуску строку для сторін для подання ними своїх доказів та заперечень, вважає, що зазначені докази є належними і допустимими та залучив їх в матеріали справи.
Представник позивача в судовому засіданні 23.01.2018 року надав відповідь на відзив (т.2 а.с.9-22). В обгрунтування якого зазначив, що висновок відповідача про відсутність доведених фактів серьозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи сврбрді в країні громадського погодження позивача є необгрунтованим. Оскільки на теперішній час в країні громадського походження позивача та зокрема у його рідному місті склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обгунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.
01.02.2017 року представник відповідача надала заперечення на адміністративний позов (т.2 а.с.37-48). В обгрунтування якого зазначила, що згідно з оновленою ІКП ситуація в ОСОБА_8 значно покращилась, приблизно 2500 християн повернулося до своїх міст, уряд поступово відновлює деяку базову інфраструктуру в містах, добровільно з Алеппо вийшли 3033 боєвиків ЮНІСЕФ вніс свій вклад в водопостачання понад 700000 особам, АТЦ СНГ оголосило про звільнення 90% території ОСОБА_8 від терористів.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов належить до задоволення частково. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -
ОСОБА_2 ОСОБА_3 є громадянином ОСОБА_7 Арабської Республіки, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Рідна мова арабська, також позивач володіє російською та молдавською мовами. За сімейним станом не одружений.
В період з 1994 р. по 1999 р. навчався в Кишинівському державному медичному університеті, Молдова, м. Кишинів. В період з 1999 по 2000 роки навчався в Карагандинській медичній державній академії, Казахстан, м. Караганда.
Щодо трудової діяльності позивач працював лікарем - стоматологом в приватному стоматологічному кабінеті ОСОБА_8 м. Дейр-Ез-Зор.
Позивач проходив строкову службу на базі ППЗ ОСОБА_8, м. Алеппо. На момент звернення до управління позивач працював вантажником на ринку «Привоз».
Суд встановив, що позивач виїхав з ОСОБА_8 09.03.2011 року, вирушивши автомобілем до кордону з Туреччиною, м. Газіантеп, після чого вилетів літаком, авіарейсом Газіантеп - Стамбул - Одеса.
На територію України прибув 10.03.2011 року офіційно, на підставі національного паспорту та візи типу “О”.
Позивач виїзд до України пояснює тим, що в березні 2011 року він виїхав до знайомих в гості, хотів продовжити навчання. На території України наміру залишатись позивач не мав, але через 20 діб перебування на території України в ОСОБА_8 розпочалось соціально-політичне загострення, що і стало неможливістю повернення на Батьківщину.
У 2014 р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання йому захисту в Україні.
Рішенням Державної міграційної служби України від 27.02.2015 р. № 137-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач оскаржив рішення ДМС України в судовому порядку. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.05.2015 року позов ОСОБА_2 ОСОБА_3 задоволено частково зобов'язано міграційний орган повторно розглянути заяву позтвача. Одеський Апеляційний адміністративний суд 15.08.2015 року залишив в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19.05.2015 року.
30.06.02017 року позивач повторно отримав повідомлення № 171 про відмову йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 16).
Повідомлення № 171 прийняте на підставі рішення ДМС України від 12.04.2017 року №131-17 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 20).
Рішення №131-17 від 12.04.2017 року обґрунтоване тим, що на підставі повторного всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявника умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні (т.1 а.с.21-50).
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідач - Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 ч.1 ст. Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.3 ст.78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до абз.5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч.11 ст. 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Перевіряючи законність рішення Державної міграційної служби України № 131-17 від 12.04.2017 р. про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає, що відповідач повинен був з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Оцінка таким побоюванням обов'язково надається з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, суд зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно інформації компетентних інформаційних джерел: "Великобританія: Home Office,(МВС) (http://www.refworld.org/docid/50. f55c8d2.html).
« 3.1.3…. Гуманітарна криза, що продовжує погіршуватися, така, що для більшості мігрантів висилка призвела б до порушення статті 3 ЄКПЛ.
Рівень невибіркового насильства в основних містах і районах бойових дій в ОСОБА_8 перебуває на такому рівні, що існують серцозні підстави вважати, що особа, тільки своєю присутністю там протягом будь-якого відрізка часу, стикається з реальним ризиком шкоди, що загрожує її життю або особистої недоторканності.
Під час прийнявідповідачем рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначена інформація по країні походження не булла прийнята відповідачем до уваги.
Отже висновок відповідача про відсутність доведених фактів і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадського походження є необгрунтованим.
Враховуючи викладене суд вважає, що відповідач передчасно дійшов висновку стосовно позивача, що в нього відсутні встановлені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” умови для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи наведене, суд робить висновок, що відповідач взагалі не взяв до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на теперішній час в ОСОБА_8 триває громадянська війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, відтак беззмістовним є висновок відповідача про те, що позивач не пов'язує свої особисті проблеми з загальними проблемами в аспекті критичного стану в ОСОБА_8, оскільки позивач мотивував своє звернення до влади України за захистом саме побоюваннями повертатися у країну громадянської належності.
Відтак, відповідач формально перевірив обставини, викладені позивачем, що порушило принцип рівності перед законом та призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту з боку Державної міграційної служби України, органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області.
Так, відповідно до п.25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №3 від 16.03.2012 р. суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п.3 ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Згідно з ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, на думку суду, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
З урахуванням вищезазначеного, суд робить висновок, що прийняте відповідачем рішення №131-17 від 12.04.2017р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що не відповідає міжнародним принципам та належить до скасування. Проте враховуючи, що діючим законодавством передбачена виключна компетенція відповідача у прийнятті рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 ОСОБА_3, особою яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору в порядку п.14 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», питання про їх розподіл судом не вирішується.
На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст.2, 244-246 КАС України -
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2.Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.04.2017 року № 131-17, яким ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту.
4. У решті позовних вимог відмовити.
5. Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини постанови суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до Одеського апеляційного адміністративного суду.
6. ОСОБА_10 ОСОБА_3, адреса: 65029, АДРЕСА_1.
Відповідач - Державна міграційна служба України, адреса: 01001, м.Київ, вул. Володимирська,9.
Повний текст рішення складений та підписаний 12 лютого 2018 року.
Суддя - доповідач О.Я. Бойко
Суддя Е.В. Катаєва
Суддя К.С. Єфіменко
.