Постанова
Іменем України
05 лютого 2018 року
м. Київ
справа № 570/643/15-ц
провадження № 61-42св17
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 березня 2017 року у складі судді Таргоній М. В. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 21 листопада 2017 року у складі колегії суддів Хилевича С. В., Ковальчук Н. М., Шеремети А. М.,
У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 20 грудня 2013 року між ОСОБА_4 та публічним акціонерним товариством «Банк Національний кредит» (далі - ПАТ «Банк Національний кредит», Банк) укладено договір кредиту
№ 05.1-145ю/2013/2-1 на суму 360 000 грн.
Для забезпечення зобов'язань за вказаним договором кредиту між Банком та ОСОБА_5, ОСОБА_8 20 березня 2013 року укладено договори застави (окремо з кожним із них) майнових прав на грошові кошти на депозитних рахунках вказаних осіб в сумі 221 999 грн та 150 000 грн відповідно.
Того ж дня на вимогу відповідача ОСОБА_4 підписала договір позики, згідно якого вона отримала у ОСОБА_5 грошові кошти в сумі
371 000 грн.
Для забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики, згідно договору іпотеки ОСОБА_4 передала ОСОБА_5 в заставу житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1787 га, що знаходяться по АДРЕСА_1. Вказаний договір іпотеки посвідчено приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Самсонюком Ф. П.
Посилаючись на положення статтей 203, 215-216 ЦК України, вказуючи, що грошові кошти по договору позики не передавались, ОСОБА_4 просила визнати недійсним договір позики грошових коштів в сумі 371 000 грн укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_10 20 грудня 2013 року.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 16 березня 2017 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_4 на підтвердження своїх вимог не надано належних і переконливих доказів, які вказували би про безгрошовість спірної позики.
Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 21 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 березня
2017 року залишено без змін.
Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги ОСОБА_4 суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.
У грудні 2017 року представником ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від
16 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від
21 листопада 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суду першої інстанції було надано достатньо доказів безгрошовості оскаржуваного договору, а в апеляційній скарзі наведено достатньо фактів порушення цим судом матеріального та процесуального права.
Без з'ясування лишилися принципові для справи обставини, а саме:
Чи дійсно були укладені 20 грудня 2013 року договори застави майнових прав на депозитні грошові кошти ОСОБА_5 та ОСОБА_8?
Чи відбулося списання таких коштів з рахунків ОСОБА_8 в забезпечення зобов'язань перед Банком по кредиту?
Чи передавав ОСОБА_5 готівкові кошти ОСОБА_4 згідно договору позики від 20 грудня 2013 року?
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядається спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
26 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 20 грудня 2013 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 та ПАТ «Банк Національний кредит» укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії
№ 05.1-245ю/2013/2-1 в межах максимального ліміту заборгованості до
360 000 грн.
З метою повернення отриманих кредитних коштів 20 грудня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «Банк Національний Кредит» укладено договір застави майнових прав № 04-899/1-1.
З метою повернення отриманих кредитних коштів 20 грудня 2013 року між ПАТ «Банк Національний Кредит» та ОСОБА_8 укладено договір застави майнових прав №04-898/1-1.
20 грудня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір позики грошей. За умовами правочину позикодавець передав, а позичальник (ОСОБА_4.) отримала у користування суму в розмірі 371 000 грн, що еквівалентно на дату укладання договору 46 415,61 дол. США. Позичальник зобов'язався повернути таку ж суму до 29 грудня 2014 року. Відповідно до пунктів 3,4 договору позики сума позики була передана позикодавцем до підписання договору. Сторони своїми підписами підтвердили факт передачі грошей, а також засвідчили, що договір відповідає дійсним намірам сторін.
Згідно з п. 8 договору з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальником сторони домовились укласти договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки, які є особистою власністю позичальника. Тоді ж між сторонами з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики укладено договір іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Рівненського нотаріального округу Самсонюком Ф. П., реєстраційний № 1114. За цим договором ОСОБА_4 передала в заставу ОСОБА_5 житловий будинок, що знаходиться по АДРЕСА_1 та земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,1228 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, що знаходиться в с. Великий Олексин Рівненського району Рівненської області.
За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від
24 лютого 2016 року справа № 6-50цс16.
Суди попередніх інстанцій встановили, що 20 грудня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір позики грошей, що підтверджує не лише факт укладення договору, а й факт передачі грошової суми позичальнику. ОСОБА_4 доказів на підтвердження своїх доводів щодо безгрошовості спірної позики не надано. Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог є обґрунтованим.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Наведенні в касаційній скарзі доводи Верховним Судом відхиляються, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права та не порушено норми процесуального права.
Зазначені висновки відповідають установленим обставинам справи та нормам матеріального права, а доводи, викладені представником
ОСОБА_4 - ОСОБА_6 у касаційній скарзі, цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6залишити без задоволення.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 березня
2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 21 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова оскарженню не підлягає.
Судді: В. П. Курило
В. М.Коротун
М. Є.Червинська