Справа № 826/12543/16
29 січня 2018 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Безименної Н.В.
суддів Бєлова Л.В. та Кучми А.Ю.
за участю секретаря судового засідання Цюпка Б.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання представника відповідача ОСОБА_1 про закриття провадження у справі за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 про зобов'язання вчинити дії, -
Позивач звернувся в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом, в якому просив зобов'язати ОСОБА_2 знести об'єкт будівництва за адресою: АДРЕСА_1, що розташований на земельних ділянках кадастрові номери: НОМЕР_1, НОМЕР_2.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2017 року адміністративний позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з вказаною постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. На думку апелянта, оскаржувана постанова винесена судом першої інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не з'ясував чи позивачем дотримано всі передбачені чиним законодавством заходи з метою усунення відповідачем порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм. Зокрема, апеллянт зазначає про необізнаність щодо проведенні ДАБІ перевірки та прийнятих за її результатами рішень.
Під час апеляційного провадження 22.01.2018 представником відповідача ОСОБА_1 через канцелярію подано клопотання про закриття провадження у справі.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Згідно ч. 3 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно п. 12 ч. 1 р. VII Перехідних положень вказаної редакції КАС України, заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання ним чинності, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно ст. 319 КАС України в редакції, що діє з 15.12.2017 року судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Статтею 238 КАС України визначено, що суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
За змістом ч. 2 ст. 4 КАС України (тут та далі в редакції чинній на час вирішення спору судом першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Відповідно до вимог ч.1, 2 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень.
Згідно п.1 ч.1 ст.3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ визначається ст.17 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
Відповідно до п.2 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», за змістом частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Законодавство не містить визначення терміна «публічно-правовий спір». Для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір.
Відповідно до п.3 Пленуму Вищого адміністративного суду України № 8 від 20.05.2013р. вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу - участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. При цьому, спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень.
Так, відповідно до пункту 5 частини другої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законами України.
Відповідно до частини четвертої статті 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.
Цей перелік є вичерпним.
Пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України визначалося, що в інших випадках, встановлених законом, фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами у адміністративній справі за позовом суб'єктів владних повноважень.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи, в чітко визначених законами України випадках.
Згідно із частиною першою статті 38 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.
У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначається через сукупність його основних ознак, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визнаний самочинним, зокрема якщо такий об'єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома статті 376 ЦК України).
Статтею 177 Цивільного кодексу України передбачено, що об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Цивільним кодексом у статті 179 чітко визначено, що річчю є предмет матеріально світу щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Згідно із ч.ч.1, 4, 7 ст.376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Частиною 2 ст.331 ЦК визначено виникнення права власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до ч. 3 ст. 331 ЦК України, до завершення будівництва (створення майна), особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Отже, новостворене нерухоме майно стає річчю відносно якого можливо виникнення цивільних прав і обов'язків, а відтак і об'єктом цивільних правовідносин тільки з моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації або державної реєстрації. До цього часу таке нерухоме майно не може набути статусу речі, відносно такого майна не виникає права власності, таке не може бути об'єктом цивільних правовідносин, а відповідна особа тільки вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва(створення майна).
Листом Верховного Суду України від 01.03.2015 «Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення» наголошено на тому, що згідно з ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Якщо позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна заявлений Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю - суб'єктом владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва (ч. 7 ст. 376 ЦК України), судам необхідно перевіряти, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 17.09.2014 у справі № 6-137цс14).
Предметом позову в даному випадку є зобов'язання знести об'єкт будівництва за адресою: АДРЕСА_1, що розташований на земельних ділянках кадастрові номери: НОМЕР_1, НОМЕР_2. Об'єктом будівництва є зблокований багатоквартирний житловий будинок.
В даному випадку позивач звернувся до суду як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва, містобудування та архітектури. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, на думку позивача, даний об'єкт є самочинним в цілому, відповідачем здійснюється будівництво без отримання вихідних даних, без розроблення проектної документації та без документа, що надає право на виконання будівельних робіт, об'єкт не зданий в експлуатацію, не зареєстрований у встановлений законом порядку.
Тобто, даний адміністративний позов подано у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень та владних управлінських функцій, з огляду на що даний спір є публічно - правовим, а відтак свідчить про поширення на останній, в силу приписів ч. 1, п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС України, адміністративної юрисдикції.
Відтак, підстави для закриття провадження у справі відсутні.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_1 про закриття провадження у справі слід відмовити.
Відповідно до ч.2 ст. 321 КАС України процедурні питання, пов'язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 238, 328 КАС України, колегія суддів, -
В задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_1 про закриття провадження у справі - відмовити.
Ухвала є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню.
Повний текст ухвали складено 01 лютого 2018 року.
Головуючий суддя Н.В. Безименна
Судді А.Ю Кучма
Л.В.Бєлова