01.02.2018 Провадження №2-а/425/21/18
Справа №425/3319/17
місто Рубіжне Луганської області
Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_1 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області із позовом до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області яким просить визнати протиправними дії цього управління щодо припинення їй нарахування та невиплати з лютого 2016 року пенсії за вислугу років, зобов'язати назване управління поновити їй нарахування та виплату пенсії з лютого 2016 року, виплатити виниклу заборгованість, а також зобов'язати відповідача нараховувати та сплачувати пенсію й надалі. Підставою позову вказує те, що припинення виплати їй пенсії було здійснено з порушенням частини 2 статті 19 Конституції України, оскільки відповідач припинив виплату пенсії не у спосіб, передбачений Конституцією України та законом.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі по тексту КАС України) суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
А згідно з частиною 5 статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними в справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Позиція позивача полягала в тому, що вона є внутрішньо переміщеною особою з міста Перевальськ Луганської області. Як пенсіонер за вислугою років перебуває на обліку в Рубіжанському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Луганської області. До лютого місяця 2016 року вона отримувала пенсію шляхом зарахування коштів на її особистий рахунок, проте починаючи з лютого 2016 року, без будь-яких попереджень та пояснень, позивач не отримує раніше призначену і нараховану їй пенсію. Приблизно у жовтні місяці 2017 року відповідачем їй телефоном повідомлено, що необхідно підтвердити своє місце проживання і в черговий раз з'явитись до відповідного підрозділу Пенсійного фонду, та вказали, що більше пенсію платити не будуть. Вважає, що вказані дії відповідача є неправомірними та порушують її права.
Відповідач заперечував проти задоволення позову. Його представник, у своєму відзиві вказував на те, що на підставі особистої заяви позивача від 05 вересня 2016 року її взято на облік з 01 березня 2016 року з міста Харків Харківської області за даними електронної пенсійної справи, як особу переміщену з тимчасово окупованої території та районів проведення антитерористичної операції (місто Перевальськ Луганської області). Згідно відповіді Харківського відділу з питань призначення, перерахунку та виплати пенсій № 1 Харківської області, позивач отримала пенсію за лютий 2016 року в повному обсязі. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 «Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» відповідачем до Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області (далі - УПСЗН) 18 липня 2016 року надіслано список осіб для проведення перевірки достовірності зазначеної в заяві позивача інформації про фактичне місце проживання/перебування. При перевірці виявлено, що позивач за вказаною в заяві адресою ніколи не мешкала, тому 26 жовтня 2016 року їй відмовлено в соціальних виплатах, як внутрішньо переміщеній особі. Відповідач, припиняючи виплату пенсії, керувався статтею 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», де закріплено, що відсутність внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування є порушенням обов'язкової умови для отримання соціальних послуг. Жодного рішення з цього приводу відповідачем прийнято не було. Тому, у задоволенні позову слід відмовити.
А суд, на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини:
П'ятнадцятого червня 2009 року органом Пенсійного фонду України ОСОБА_1, у зв'язку із призначенням пенсії за вислугою років, було видано пенсійне посвідчення серії ААД № 053983 (а.с.10).
З довідки № 917013371 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 15 липня 2016 року вбачається, що місцем фактичного проживання ОСОБА_1 є АДРЕСА_1 (а.с.6,23).
Згідно інформації Харківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області від 29 серпня 2016 року №328-02/44, ОСОБА_1 сплачено пенсію по 29 лютого 2016 року включно (а.с.14-17,31).
Однак 05 вересня 2016 року, через зміну місця проживання, ОСОБА_2 звернулась до Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (надалі за текстом - Управління ПФУ) із заявою про взяття її на облік, з метою продовження отримання пенсії за віком (а.с.22,14-17).
Розпорядженням від 05 вересня 2016 року №3109, Управління ПФУ в місті Рубіжному прийняло рішення виплачувати їй пенсію за вислугою років, щомісячно, починаючи з 01 березня 2016 року і довічно, у розмірі 1092 гривень 01 копійка, з урахуванням доплати в розмірі 1192 гривні 01 копійка (а.с.14-17,18).
Вісімнадцятого липня 2016 року, на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 «Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» Управлінням ПФУ до УПСЗН надіслано список №17 на проведення перевірки достовірності інформації про фактичне місце проживання/перебування ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.14-17).
Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї від 18 жовтня 2016 року, складеного УПСЗН, внутрішньо переміщена особа ОСОБА_1, зі слів власниці житла ОСОБА_3 за вказаною в заяві адресою (АДРЕСА_1) ніколи не мешкала (а.с.14-17, 29).
З урахуванням зазначеного акту, розглянувши подання УПСЗН, комісія з питань призначення (відновлення, відмови) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам прийняла рішення від 26 жовтня 2016 року №15, яким відмовила в соціальних виплатах внутрішньо переміщеній особі ОСОБА_1 (а.с.14-17,28).
А за весь період, починаючи з 01 березня 2016 року Управління ПФУ виплату пенсії ОСОБА_2 не здійснювало та окремого рішення про призупинення чи припинення виплати пенсії не приймало (а.с.14-17).
Вважаючи дії відповідача щодо припинення виплати їй пенсії з лютого 2016 року неправомірними, ОСОБА_2 оспорила їх шляхом подання позову (а.с.2-3).
Також судом встановлено, що у грудні 2016 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про створення Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України №988 від 21 грудня 2016 року „Деякі питання функціонування територіальних органів пенсійного фонду України”, якою серед іншого, вирішено реорганізувати шляхом злиття Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області та Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, внаслідок чого утворити Рубіжанське об'єднане Управління Пенсійного фонду України Луганської області. А 28 квітня 2017 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про припинення Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (а.с.37,38,39).
Отже, із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачем, як фізичною особою та суб'єктом владних повноважень, виник публічно-правовий спір у сфері соціального захисту на випадок старості, з приводу правомірності невиплати виплати такого виду страхової виплати, як пенсія.
При цьому, суд відразу хоче відзначити, що позивач правильно визначив відповідача у цій справі - Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, який повинен відповідати за позовом, з огляду на факт його правонаступництва щодо усіх прав та обов'язків Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області, що підтверджується доказом (а.с.37,38,39) і відповідач це визнає.
Також суд відзначає, що факт невиплати ОСОБА_2 пенсії за лютий 2016 року не підтверджено доказами.
В силу положень частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Дійсно, цим кодексом, зокрема частиною 2 статті 122 встановлено загальний строк звернення до суду особою за захистом своїх порушених прав, у шість місяців.
Але, згідно з частиною 2 статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
А тут суд враховує, що ОСОБА_2 звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області з позовом, вимоги якого, за своєю суттю, виникли у зв'язку із тим, що попередньо нараховані їй суми пенсії, починаючи з 01 березня 2016 року, не отримані нею з вини відповідача, який призначає і виплачує пенсію, і ці вимоги безпосередньо спрямовані на виплату їй вже нарахованої пенсії, з 01 березня 2016 року, тобто за минулий час. А такі вимоги не обмежуються будь-яким строком.
Тому суд вважає, що у даному випадку, ОСОБА_2 строків звернення до суду із позовом не пропустила, і заяв про поновлення строку звернення до суду їй подавати і не треба було як помилково вважав відповідач, оскільки на підставі вказаного вище закону, вона має право захистити своє право на отримання виплати нарахованої їй пенсії, без обмеження будь-яким строком, що можливо, якщо позовні вимоги будуть задоволені.
І, з огляду на це, її позов слід розглянути по суті.
Для вирішення спору, що виник між позивачем та відповідачем суд, з урахуванням встановлених обставин, застосував такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:
В силу положень частини 1 статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. А в силу положень пункту 7 частини 1 статті 92 Основного закону, виключно законами України визначається правовий режим майна.
Зокрема, відповідно до положень частини 1 статті 190 та частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права, власнику яких належать правомочності володіння, користування та розпорядження таким майном на власний розсуд.
При цьому, згідно з частиною 2 статті 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, майновими правами визнаються у тому числі й права вимоги.
Виходячи з цього, суд констатує, що він розглядає невиплату з 01 березня 2016 року пенсійним органом щомісячних страхових виплат позивачу у вигляді пенсії, раніше призначених йому до виплати довічно, саме як позбавлення позивача майна (власності) у вигляді майнового права вимоги щодо виплати раніше призначених йому грошових коштів довічно, на які він мав право розраховувати, у тому числі з 01 березня 2016 року.
А оскільки, в силу положень частини 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд застосовує і положення статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі за текстом - Конвенція), що захищає право власності, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, оскільки згідно частини 1 статті 32 названої Конвенції, саме цей Суд має право тлумачення її положень і протоколів до неї.
Зокрема суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (п.83 Рішення від 12 липня 2001 року справа „ОСОБА_4 Ганс-Адам ІІ проти Німеччини; п.22 Рішення від 08 листопада 2005 року справа „Кечко проти України; п.20-24 Рішення від 10 березня 2011 року справа „Сук проти України; п.41 Рішення від 07 листопада 2013 року справа „Пічкур проти України; п.31 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України), кожній фізичній або юридичній особі гарантується право мирно володіти своїм майном, яке включає в себе, серед іншого, як майнові права (у тому числі право вимоги уплати боргу), так і матеріальний (або ж майновий) інтерес, до якого входять так звані законні очікування (або ж іншими словами законні сподівання).
А тому і з точки зору Конвенції, з огляду на те, що суб'єкт страхової виплати у виді пенсії, її отримувач, розмір, строки і період її виплати, на момент виникнення спору між сторонами були визначені, і спору щодо цього між сторонами не було, суд вважає щомісячну пенсію позивача, яку він повинен був отримувати кожного місяця і довічно, у тому числі і з 01 березня 2016 року, майном, у розумінні статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, і тому застосовує положення цієї статті.
За положеннями статті 1 Протоколу №1 Конвенції, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, право на мирне володіння своїм майном не є абсолютним, воно може бути обмежене або піддано іншому втручанню з боку держави, у тому числі особу може бути і позбавлено її майна.
Проте, стала практика Європейського Суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить, що втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, буде сумісною з гарантіями статті 1 Протоколу №1 до Конвенції тільки при дотриманні державою трьох обов'язкових умов, таких як:
- законність втручання (іншими словами, підстави для обмеження або позбавлення майна повинні бути передбачені законом). При цьому тут, суд враховує, що під визначенням "закон" слід розуміти як норми, встановлені писаним правом (тобто не обов'язково тільки законом), так і правила, що сформувались у прецедентному праві (п.37 Рішення від 13 липня 1995 року справа „Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства);
- втручання має переслідувати легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси;
- втручання у право на мирне володіння своїм майном повинно бути пропорційним поставленій меті (іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи - п.53 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України).
Оцінюючи чи мало місце законне втручання у діях відповідача, які оскаржує позивач щодо припинення виплати їй пенсії з 01 березня 2016 року, суд виходить з такого:
Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. При цьому основи соціального захисту, а також форми і виді пенсійного забезпечення, визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1 статті 92 Конституції України).
Зокрема, з огляду на положення статті 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.
Разом з цим, положення частини 1 статті 27 цих же Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.
Отже, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення таких страхових виплат, як пенсія, не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.
На момент припинення виплати позивачу щомісячної пенсії, діяв Закон України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в редакції від 01 січня 2016 року.
І частиною 1 статті 49 названого закону було передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Отже, і закон, який є спеціальним, вичерпних випадків припинення пенсійних виплат не передбачав, але унормовував, що ці інші випадки припинення пенсійних виплат можуть бути передбачені тільки законом.
Також, що важливо, суд звертає увагу і на те, що у будь-якому випадку, хоча припинення виплати пенсії могло мати місце й в інших випадках, передбачених іншим законом чи законами, воно могло мати місце виключно на підставі рішення територіального органу Пенсійного фонду або за рішенням суду.
Відзив наданий відповідачем свідчить про те, що окреме рішення про припинення пенсійних виплат позивачу з 01 березня 2016 року не приймалось, рішення суду із цього приводу також відсутнє. За поясненнями відповідача, ОСОБА_2 призначено пенсію за вислугою років з 01 березня 2016 року, нараховано, але не виплачено на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення, відмови) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам №15 від 26 жовтня 2016 року про відмову в соціальних виплатах внутрішньо переміщеній особі ОСОБА_1 (а.с.14-17,36).
З огляду на це та викладені вище нормативно-правові положення, суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 березня 2016 року Управлінням ПФУ, правонаступником якого є відповідач, мало місце не у спосіб передбачений законом України, а з точки зору положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було "законним".
Звичайно, суд узяв до уваги аргументи Управління ПФУ про те, що право припинити виплату автоматично, без прийняття будь-якого окремого рішення, було передбачено положеннями «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року (надалі за текстом - Порядок №365), а також положеннями Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", які, на думку відповідача, у конфлікті із Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" не знаходяться, оскільки такі акти є спеціальними. Однак тут, суд виходить з такого.
На час виникнення спірних правовідносин, дійсно діяв Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", який частиною 1 статті 7 передбачав, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.
Також суд погоджується із тим, що позивач дійсно має статус внутрішньо переміщеної особи, в силу положень статті 1 вказаного закону.
Але суд одразу відзначає, що будь-яких положень щодо незастосування до внутрішньо переміщених осіб Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" вказані закони не містять, як не містять і положень про те, що ці два закони є спеціальними по відношенню до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Також суд констатує, що ні Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", ні Закон України "Про боротьбу з тероризмом" не визначає жодної спеціальної підстави для припинення виплати будь-якій особі будь-якого виду соціальної виплати, у тому числі і пенсії, як і не наділяє органи пенсійного фонду України правом не приймати рішення у випадку наявності підстави для припинення виплати пенсії, як це прямо встановлено частиною 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Пунктом 12 Порядку №365 дійсно передбачена така підстава для припинення соціальних виплат (до яких, безперечно, відносяться і пенсії), як скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб”. І, з цим аргументом органу пенсійного фонду, суд погоджується.
Але, тим не менш, суд знову нагадує відповідачу, що в силу положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені саме Конституцією та законами України.
І оскільки, як вже вказувалось вище, на момент припинення відповідачем виплати пенсії позивачу, діяли положення частини 1 статті 49 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в редакції від 01 січня 2016 року, які встановлювали перелік підстав для припинення виплати пенсії з обов'язковим прийняттям окремого рішення про це органом пенсійного фонду або судом, й інші закони, що стосуються пенсійного забезпечення виключення із цього правила не містили, а Управлінням ПФУ, як і судом, окремого рішення про це не приймалось, суд вважає, що припинення цим управлінням виплати пенсії позивачу з 01 березня 2016 року було вчинено не у спосіб, передбачений Конституцією та законом України, тобто протиправно.
Тому аргументи відповідача про те, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 березня 2016 року, на підставі Порядку №365 та статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» було правомірним, суд вважає помилковими.
І як наслідок, втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії, суд вважає таким, що не мало ознак "законності". А тому, суд не бачить необхідним перевіряти дії пенсійного органу на предмет того чи переслідували вони легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси, а також чи було втручання у право на мирне володіння своїм майном пропорційним поставленій меті. Позаяк, встановлення судом відсутності "законності втручання", тобто вчинення дії не у спосіб, що встановлений законом, є окремою, серйозною і самостійною підставою, яка вказує на те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
Таким чином, суд погоджується із тим, що право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді отримання щомісячної пенсії було порушено, і порушено саме відповідачем, як правонаступником Управління ПФУ.
Тож, позовні вимоги до Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області підлягають задоволенню, але частково.
Оскільки відповідачем надано докази нарахування та виплати пенсії ОСОБА_1 у період по 29 лютого 2016 року включно (а.с.31), тому у задоволенні вимог у цій частині слід відмовити.
А з урахуванням вище викладеного, оскільки дії щодо припинення виплати пенсії позивачу з 01 березня 2016 року були протиправними, для відновлення порушеного права позивача на отримання пенсії, відповідача дійсно слід зобов'язати поновити позивачу нарахування і виплату пенсії з 01 березня 2016 року. Тому, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню, але з тією особливістю, що спосіб виплати позивачу пенсії у судовому рішенні визначеним не буде.Оскільки сам позивач не надав реквізити свого рахунка, а рішення суду має відповідати ознакам остаточності, ясності та конкретної визначеності, що без визначення конкретних реквізитів рахунку позивача у банку не можливо. Проте суд вважає, що у цьому разі право позивача на отримання пенсії не постраждає, оскільки при задоволенні позову у визначеному судом об'ємі, відповідач, по суті, зобов'язаний відновити порушене право, а отже, вирішити питання щодо виплати пенсії позивачу на його рахунок у АТ „Ощадбанк” самостійно.
Що стосується інших вимог, зокрема, в частині щодо зобов'язання сплатити заборгованість, то у їх задоволенні теж слід відмовити. Оскільки, суд не має обґрунтованих сумнівів у тому, що зобов'язавши Рубіжанське об'єднане управління пенсійного фонду України Луганської області нарахувати і виплатити пенсію з 01 березня 2016 року, заборгованість перед позивачем буде погашено.
Щодо вимог про зобов'язання відновити нарахування і сплачувати пенсію й надалі, то у їх задоволенні також слід відмовити. Після задоволення позовних вимог, відповідач самостійно повинен нараховувати і виплачувати позивачу пенсію з 01 березня 2016 року і довічно. А доказів того, що це право позивача буде порушено в майбутньому вона не надала.
Разом з цим, суд відзначає, що він звернув увагу на прохання позивача допустити негайне виконання рішення в частині стягнення на користь позивача пенсії за один місяць, та в силу положень пункту 1 частини 1 статті 371 КАС України, він допускає до негайного виконання це рішення в частині зобов'язання Рубіжанського об'єднаного управління пенсійного фонду України Луганської області поновити нарахування і виплату ОСОБА_1 пенсії за один місяць: березень 2016 року.
Підстав для того аби зобов'язати відповідача подати суду звіт про виконання судового рішення суд не вбачає, оскільки суд не має обґрунтованих сумнівів у тому, що рішення буде виконаним (у тому числі в частині, що підлягає негайному виконанню).
З огляду на положення частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
На підставі підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4, абзацу 2 частини 3 статті 6 Закону України «Про судовий збір» та частини 1 статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» ставка судового збору за подання до суду однієї вимоги немайнового характеру складає 640 гривень.
Тож оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню, хоча і частково, але за суттю повністю, з урахуванням положень частини другої статті 133 КАС України, бо суд надав відстрочку позивачу у сплаті судового збору, суд стягує з відповідача вказану суму судового збору в дохід держави Україна, у повному обсязі.
Отже, керуючись статтями 2,4,6,12,32,72-90,241-243,255,257-263,292-297Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії- задовольнити частково.
Визнати протиправною невиплату Рубіжанським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України Луганської області пенсії за віком ОСОБА_1з 01 березня 2016 року.
Зобов'язати Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) поновити ОСОБА_1(ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2) нарахування та виплату пенсії з 01 березня 2016 року.
У задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області сплатити виниклу заборгованість, нарахувати та виплатити пенсію за лютий 2016 року, а також про зобов'язання нараховувати і сплачувати пенсію й надалі - відмовити.
За рахунок бюджетних асигнувань Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) стягнути судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень, в дохід держави Україна в особі Державної судової адміністрації України (місцезнаходження: 01601, м.Київ, вулиця Липська, 18/5; код ЄДРПОУ: 26255795).
Допустити до негайного виконання це рішення в частині зобов'язання Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області поновити нарахування і виплату ОСОБА_1пенсії за один місяць: березень 2016 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до Донецького апеляційного адміністративного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області.
Повне рішення складено 01 лютого 2018 року.
Суддя - Д.С. Коваленко