01.02.2018 Провадження №2-а/425/23/18
Справа №425/3333/17
місто Рубіжне Луганської області
Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області із позовом до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, яким просить визнати протиправними дії цього управління щодо невиплати ОСОБА_3 з 01 березня 2016 року пенсії за віком, а також зобов'язати назване управління відновити йому нарахування та виплату пенсії та сплатити утворену заборгованість починаючи з 01 березня 2016 року. Підставою позову вказує те, що припинення виплати йому пенсії було здійснено з порушенням частини 2 статті 19 Конституцією України, оскільки відповідач припинив виплату пенсії не у спосіб, передбачений Конституцією України та законом.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі по тексту КАС України) суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
А згідно з частиною 5 статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними в справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Позиція позивача полягала в тому, що він є внутрішньо переміщеною особою з міста Кадіївка Луганської області. Як пенсіонер за віком з липня 2015 року по теперішній час перебуває на обліку в Рубіжанському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Луганської області. До лютого 2016 року включно він отримував пенсію шляхом зарахування коштів на його особистий рахунок, проте починаючи з 01 березня 2016 року, без будь-яких попереджень та пояснень, відповідач припинив виплату йому раніше призначеної і нарахованої пенсії. Вважає, що вказані дії відповідача є протиправними. Як наслідок, просить зобов'язати відповідача відновити нарахування та виплату йому пенсії за віком з 01 березня 2016 року.
Відповідач заперечував проти задоволення позову. Його представник, у своєму відзові вказував на те, що позивач перебував на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області з липня 2015 року як внутрішньо переміщена особа. Однак виплату пенсії позивачу було припинено з 01 березня 2016 року автоматично, без прийняття окремого рішення, на підставі списку Служби безпеки України, який надійшов до управління 12 лютого 2016 року. При цьому, відповідач керувався статтею 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», де закріплено, що відсутність внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування є порушенням обов'язкової умови для отримання соціальних послуг. Докази того, що позивач проживає у місті Кремінна у матеріалах справи відсутні. Крім того, довідка видана на ім'я позивача про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 20 липня 2015 року № 915010780, не перереєстрована відповідно до абзацу 6 пункту 6 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, а тому не є дійсною. Отже, у задоволенні позову слід відмовити.
А суд, на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини:
Вісімнадцятого січня 1974 року органом Пенсійного фонду України, ОСОБА_2, у зв'язку із призначенням пенсії, було видано пенсійне посвідчення № 182674 (а.с.9).
Однак 21 липня 2015 року, через зміну місця проживання, ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_4 Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області (надалі за текстом - ОСОБА_4 ПФУ) із заявою, з метою продовження отримання пенсії за віком (а.с.36).
З довідки № 915010780 про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 20 липня 2015 року вбачається, що місцем фактичного проживання ОСОБА_2 є місто Кремінна, вулиця Павлика Морозова, будинок 31 (а.с.10).
Розпорядженням від 19 серпня 2015 року №403, ОСОБА_4 ПФУ прийняло рішення виплачувати йому пенсію за віком, щомісячно, починаючи з 01 лютого 2015 року і довічно, у розмірі 5423 гривні 47 копійок (а.с.33).
На підставі доручення Міністерства праці та соціальної політики України з 01 березня 2016 року було розпочато процедуру проведення перевірки осіб, які перемістились з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції з метою уникнення неправомірних виплат особам, які померли або отримують кошти шахрайським шляхом, виявлення та припинення виплат таким особам, що фактично не перебувають на території, підконтрольній Україні. Виплату пенсії. І, з урахуванням отриманої інформації від Служби безпеки України, ОСОБА_4 ПФУ припинило ОСОБА_3 виплату пенсії з 01 березня 2016 року, автоматично, і без прийняття окремого рішення про припинення виплати пенсії, як особі, яка перемістилась з місця проживання у місті Кремінна до населеного пункту на території проведення антитерористичної операції, у межах Луганської області, де органи державної влади України свої повноваження не здійснюють (а.с.19-24).
Вважаючи дії відповідача щодо невиплати йому пенсії з 01 березня 2016 року протиправними, ОСОБА_3 оспорив їх шляхом подання позову (а.с.3-5).
Також судом встановлено, що у грудні 2016 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про створення Рубіжанського об'єднаного ОСОБА_4 Пенсійного фонду України Луганської області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України №988 від 21 грудня 2016 року „Деякі питання функціонування територіальних органів пенсійного фонду України”, якою серед іншого, вирішено реорганізувати шляхом злиття ОСОБА_4 Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області та ОСОБА_4 Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, внаслідок чого утворити Рубіжанське об'єднане ОСОБА_4 Пенсійного фонду України Луганської області. А 28 квітня 2017 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про припинення ОСОБА_4 Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (а.с.25-27,28-29,30-31,32).
Отже, із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачем, як фізичною особою та суб'єктом владних повноважень, виник публічно-правовий спір у сфері соціального захисту на випадок старості, з приводу правомірності невиплати виплати такого виду страхової виплати, як пенсія.
При цьому, суд відразу хоче відзначити, що позивач правильно визначив відповідача у цій справі - Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, який повинен відповідати за позовом, з огляду на факт його правонаступництва щодо усіх прав та обов'язків ОСОБА_4 Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, що підтверджується доказом (а.с.25-27,28-29,30-31,32) і відповідач це визнає.
В силу положень частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Дійсно, цим кодексом, зокрема частиною 2 статті 122 встановлено загальний строк звернення до суду особою за захистом своїх порушених прав, у шість місяців.
Але, згідно з частиною 2 статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
А тут суд враховує, що ОСОБА_3 звернувся до Рубіжанського міського суду Луганської області з позовом, вимоги якого, за своєю суттю, виникли у зв'язку із тим, що попередньо нараховані йому суми пенсії, починаючи з 01 березня 2016 року, не отримані ним з вини відповідача, який призначає і виплачує пенсію, і ці вимоги безпосередньо спрямовані на виплату йому вже нарахованої пенсії, з 01 березня 2016 року, тобто за минулий час. А такі вимоги не обмежуються будь-яким строком.
Тому суд вважає, що у даному випадку, ОСОБА_3 строків звернення до суду із позовом не пропустив, оскільки на підставі вказаного вище закону, він має право захистити своє право на отримання виплати нарахованої йому пенсії, без обмеження будь-яким строком, що можливо, якщо позовні вимоги будуть задоволені.
І, з огляду на це, його позов слід розглянути по суті.
Для вирішення спору, що виник між позивачем та відповідачем суд, з урахуванням встановлених обставин, застосував такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:
В силу положень частини 1 статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. А в силу положень пункту 7 частини 1 статті 92 Основного закону, виключно законами України визначається правовий режим майна.
Зокрема, відповідно до положень частини 1 статті 190 та частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права, власнику яких належать правомочності володіння, користування та розпорядження таким майном на власний розсуд.
При цьому, згідно з частиною 2 статті 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, майновими правами визнаються у тому числі й права вимоги.
Виходячи з цього, суд констатує, що він розглядає невиплату з 01 березня 2016 року пенсійним органом щомісячних страхових виплат позивачу у вигляді пенсії, раніше призначених йому до виплати довічно, саме як позбавлення позивача майна (власності) у вигляді майнового права вимоги щодо виплати раніше призначених йому грошових коштів довічно, на які він мав право розраховувати, у тому числі з 01 березня 2016 року.
А оскільки, в силу положень частини 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд застосовує і положення статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі за текстом - Конвенція), що захищає право власності, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, оскільки згідно частини 1 статті 32 названої Конвенції, саме цей Суд має право тлумачення її положень і протоколів до неї.
Зокрема суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (п.83 Рішення від 12 липня 2001 року справа „ОСОБА_4 Ганс-Адам ІІ проти Німеччини; п.22 Рішення від 08 листопада 2005 року справа „Кечко проти України; п.20-24 Рішення від 10 березня 2011 року справа „Сук проти України; п.41 Рішення від 07 листопада 2013 року справа „Пічкур проти України; п.31 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України), кожній фізичній або юридичній особі гарантується право мирно володіти своїм майном, яке включає в себе, серед іншого, як майнові права (у тому числі право вимоги уплати боргу), так і матеріальний (або ж майновий) інтерес, до якого входять так звані законні очікування (або ж іншими словами законні сподівання).
А тому і з точки зору Конвенції, з огляду на те, що суб'єкт страхової виплати у виді пенсії, її отримувач, розмір, строки і період її виплати, на момент виникнення спору між сторонами були визначені, і спору щодо цього між сторонами не було, суд вважає щомісячну пенсію позивача, яку він повинен був отримувати кожного місяця і довічно, у тому числі і з 01 березня 2016 року, майном, у розумінні статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, і тому застосовує положення цієї статті.
За положеннями статті 1 Протоколу №1 Конвенції, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, право на мирне володіння своїм майном не є абсолютним, воно може бути обмежене або піддано іншому втручанню з боку держави, у тому числі особу може бути і позбавлено її майна.
Проте, стала практика Європейського Суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить, що втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, буде сумісною з гарантіями статті 1 Протоколу №1 до Конвенції тільки при дотриманні державою трьох обов'язкових умов, таких як:
- законність втручання (іншими словами, підстави для обмеження або позбавлення майна повинні бути передбачені законом). При цьому тут, суд враховує, що під визначенням "закон" слід розуміти як норми, встановлені писаним правом (тобто не обов'язково тільки законом), так і правила, що сформувались у прецедентному праві (п.37 Рішення від 13 липня 1995 року справа „Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства);
- втручання має переслідувати легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси;
- втручання у право на мирне володіння своїм майном повинно бути пропорційним поставленій меті (іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи - п.53 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України).
Оцінюючи чи мало місце законне втручання у діях відповідача, які оскаржує позивач, щодо невиплати йому пенсії з 01 березня 2016 року, суд виходить з такого:
Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. При цьому основи соціального захисту, а також форми і виді пенсійного забезпечення, визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1 статті 92 Конституції України).
Зокрема, з огляду на положення статті 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.
Разом з цим, положення частини 1 статті 27 цих же Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.
Отже, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення таких страхових виплат, як пенсія, не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.
На момент припинення виплати позивачу щомісячної пенсії, діяв Закон України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в редакції від 01 січня 2016 року.
І частиною 1 статті 49 названого закону було передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Отже, і закон, який є спеціальним, вичерпних випадків припинення пенсійних виплат не передбачав, але унормовував, що ці інші випадки припинення пенсійних виплат можуть бути передбачені тільки законом.
Також, що важливо, суд звертає увагу і на те, що у будь-якому випадку, хоча припинення виплати пенсії могло мати місце й в інших випадках, передбачених іншим законом чи законами, воно могло мати місце виключно на підставі рішення територіального органу Пенсійного фонду або за рішенням суду.
Відзив наданий відповідачем свідчить про те, що окреме рішення про припинення пенсійних виплат позивачу з 01 березня 2016 року не приймалось, рішення суду із цього приводу також відсутнє. Припинення виплати пенсії, за поясненнями відповідача мало місце автоматично, на підставі отриманої інформації від Служби безпеки України про відсутність позивача за місцем його проживання у місті Кремінна, у зв'язку із тим, що він перемістився з місця проживання у місті Кремінна до населеного пункту на території проведення антитерористичної операції, у межах Луганської області, де органи державної влади України свої повноваження не здійснюють (а.с.19-24).
З огляду на це та викладені вище нормативно-правові положення, суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 березня 2016 року ОСОБА_4 ПФУ, правонаступником якого є відповідач, мало місце не у спосіб передбачений законом України, а з точки зору положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було "законним".
Звичайно, суд узяв до уваги аргументи відповідача про те, що право припинити виплату автоматично, без прийняття будь-якого окремого рішення, було передбачено положеннями Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" та Закону України "Про боротьбу з тероризмом", які, на думку відповідача, у конфлікті із Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" не знаходяться, оскільки такі акти є спеціальними і пізнішими за часом прийняття. Однак тут, суд виходить з такого.
На час виникнення спірних правовідносин, дійсно діяв Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", який частиною 1 статті 7 передбачав, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.
Також суд погоджується із тим, що позивач дійсно має статус внутрішньо переміщеної особи, в силу положень статті 1 вказаного закону.
Але суд одразу відзначає, що будь-яких положень щодо незастосування до внутрішньо переміщених осіб Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" вказані закони не містять, як не містять і положень про те, що ці два закони є спеціальними по відношенню до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Також суд констатує, що ні Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", ні Закон України "Про боротьбу з тероризмом" не визначає жодної спеціальної підстави для припинення виплати будь-якій особі будь-якого виду соціальної виплати, у тому числі і пенсії, як і не наділяє органи пенсійного фонду України правом не приймати рішення у випадку наявності підстави для припинення виплати пенсії, як це прямо встановлено частиною 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" і тим більше, не встановлює права вчинити це автоматично на підставі інформації, отриманої від Служби безпеки України про відсутність внутрішньо переміщеної особи за місцем проживання чи про її повернення до покинутого місця проживання і не повернення назад.
Але, тим не менш, суд знову нагадує відповідачу, що в силу положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені саме Конституцією та законами України.
І оскільки, як вже вказувалось вище, на момент припинення відповідачем виплати пенсії позивачу, діяли положення частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», які встановлювали перелік підстав для припинення виплати пенсії з обов'язковим прийняттям окремого рішення про це органом пенсійного фонду або судом, й інші закони, що стосуються пенсійного забезпечення виключення із цього правила не містили, а ОСОБА_4 ПФУ, як і судом, окремого рішення про це не приймалось, суд вважає, що припинення цим управлінням виплати пенсії позивачу з 01 березня 2016 року було вчинено не у спосіб, передбачений Конституцією та законом України, тобто протиправно.
І як наслідок, втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії, суд вважає таким, що не мало ознак "законності". А тому, суд не бачить необхідним перевіряти дії пенсійного органу на предмет того чи переслідували вони легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси, а також чи було втручання у право на мирне володіння своїм майном пропорційним поставленій меті. Позаяк, встановлення судом відсутності "законності втручання", тобто вчинення дії не у спосіб, що встановлений законом, є окремою, серйозною і самостійною підставою, яка вказує на те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
Аргументи відповідача у тій частині, що довідка, видана позивачу ОСОБА_4 праці є недійсною, суд не вважає юридично серйозними, оскільки доказів скасування дії довідки позивача, як це передбачено статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" відповідачем суду не надано. Але навіть за наявності такого рішення, як вже вказувалось, для припинення виплати пенсії позивачу, відповідач повинен був прийняти відповідне рішення.
Таким чином, суд погоджується із тим, що право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді отримання щомісячної пенсії було порушено, і продовжує порушуватись саме відповідачем, як правонаступником ОСОБА_4 ПФУ.
А з урахуванням вище викладеного, оскільки припинення виплати пенсії позивачу з 01 березня 2016 року було протиправним, тому для відновлення порушеного права позивача на отримання пенсії, відповідача дійсно слід зобов'язати поновити позивачу нарахування і виплату пенсії з 01 березня 2016 року.
Тож, позовні вимоги до Рубіжанського об'єднаного ОСОБА_4 Пенсійного фонду України Луганської області підлягають задоволенню, але частково.
Зокрема, в частині вимог щодо зобов'язання сплатити заборгованість, слід відмовити. Оскільки, суд не має обґрунтованих сумнівів у тому, що зобов'язавши Рубіжанське об'єднане управління пенсійного фонду України Луганської області нарахувати і виплатити пенсію з 01 березня 2016 року, заборгованість перед позивачем буде погашено.
Відповідно до положень частини 1 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.
Тож оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, а судові витрати у вигляді судового збору, що здійснені позивачем документально підтверджені і складають 640 гривень (а.с.2), що на підставі підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4, абзацу 2 частини 3 статті 6 Закону України „Про судовий збір” та частини 1 статті 7 Закону України „Про Державний бюджет України на 2017 рік” складає ставку судового збору за подання до суду однієї вимоги немайнового характеру, то цей судовий збір слід присудити до стягнення на користь позивача з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань в розмірі 640 гривень.
При цьому, суд врахував положення пункту 18 частини 1 статті 5 Закону України „Про судовий збір” яким передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються органи Пенсійного фонду України.
Але констатує, що по перше, вказана норма права не звільняє такі органи від його компенсації у випадку ухвалення рішення на користь позивача, оскільки у цьому разі мова йде не про сплату судового збору, а про його розподіл, що вказаним законом взагалі не регулюється. Оскільки частиною 7 статті 6 Закону України „Про судовий збір” прямо передбачено, що розподіл судового збору між сторонами здійснюється відповідно до процесуального законодавства, яким серед іншого є і Кодекс адміністративного судочинства України.
До того ж, було б явно не справедливим, аби суд приймаючи рішення на користь позивача залишив би його без компенсації понесених ним судових витрат, внаслідок протиправних дій відповідача.
Отже, керуючись статтями 2,4,6,12,32,72-90,241-243,255,257-263,292-297Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною невиплату Рубіжанським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України Луганської області пенсії за віком ОСОБА_2з 01 березня 2016 року.
Зобов'язати Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) поновити ОСОБА_2(ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2) нарахування та виплату пенсії з 01 березня 2016 року.
У задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області сплатити виниклу заборгованість з 01 березня 2016 року - відмовити.
За рахунок бюджетних асигнувань Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) стягнути на користь ОСОБА_2(ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2) судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до Донецького апеляційного адміністративного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області.
Повне рішення складено 01 лютого 2018 року.
Суддя - Д.С. Коваленко