Справа № 481/1030/17
Провадж.№ 2/481/33/2018
іменем України
17.01.2018 року Новобузький районний суд Миколаївської області
в складі головуючого судді Вжещ С.І.
при секретарях Юхименко Т.М., Томинці О.В.
за участю позивачки ОСОБА_1
представників відповідача ОСОБА_2,ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Новий Буг цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до КВНЗ «Новобузький педагогічний колледж» про поновлення на роботі, визнання наказу та заяви про звільнення недійсними,визнання запису про звільнення у трудовій книжці недійсним, зобов'язання працевлаштувати на роботі, стягнення середнього заробітку за три місяці та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернулась до Новобузького районного суду Миколаївської області з позовом до Комунального вищого навчального закладу «Новобузький педагогічний коледж», в якому просила визнати бездіяльність відповідача через ненадання їй роботи під час звільнення з посади викладача англійської мови, у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору; визнати недійсною її заяву до директора КВНЗ "Новобузький педагогічний коледж" від 21.08.2014 року про звільнення з посади викладача англійської мови, поданої у зв'язку з виходом з відпустки по догляду за дитиною до трьох років основного працівника; зобов'язати відповідача працевлаштувати її на роботі та виплатити їй середню заробітну плату за три місяці. Обґрунтувавши позов тим, що з 02.09.2013 року вона була прийнята на посаду викладача англійської мови тимчасово, на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років основного працівника - ОСОБА_4. 21.08.2014 року відповідачем їй було повідомлено про вихід з відпустки основного працівника ОСОБА_4, а тому вона написала заяву про звільнення з займаної посади, на підставі якої відповідачем видано наказ № 107-к від 22.08.2014 року, за яким її було звільнено на підставі п.2 ст.36 КЗпП України, у зв'язку з закінченням строкового трудового договору.
Позивачка зазначає, що її звільнення, як одинокої матері, що мала дитину до 14 років, про що було достовірно відомо відповідачу, відбулось неправомірно, з порушенням вимог ч.3 ст.184 КЗпП України про обов'язкове працевлаштування після звільнення, так як останній не надав та не запропонував їй іншої роботи, а тому вона вважає дії відповідача щодо недотримання такої гарантії на працевлаштування неправомірними.
Крім того, позивачка вказує, що керівництво КВНЗ, ввівши її в оману відносно відсутності вільних годин англійської мови, створило умови для написання нею заяви від 21.08.2014 року про звільнення, при тому, що їй можливо було надати години, частково скоротивши їх кількість у інших викладачів, які мали більшу їх кількість, ніж затверджено штатним розписом.
Позивачка, розрахувавши суму в розмірі 6475 гривень 75 копійок, просила її стягнути, посилаючись на вимоги ч.3 ст..184 КЗпП України, яка передбачає, що на період працевлаштування за одинокою матір'ю, яка має дитину до 14 років, зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Також позивачка просила поновити строк звернення до суду з позовом, зазначивши, що пропустила його з поважної причини, у зв'язку з тим, що в цей період народила другу дитину, вихованням якої була зайнята та довідалась про своє порушене право в березні 2017 року, коли детально прочитала коментар до ст..184 КЗпП України. При цьому вона звернулась до директора КВНЗ з заявою про прийняття на посаду викладача англійської мови, на що отримала відмову та вела активну переписку з відповідачем, а тому вважає що строк, передбачений ст.. 233 КЗпП України пропустила з поважної причини.
Під час розгляду справи позивачка, збільшивши позовні вимоги, просила визнати наказ № 107-к від 22.08.2017 року про звільнення ОСОБА_1 з посади викладача англійської мови та запис про звільнення від 27.08.2014 року у її трудовій книжці недійсним, обґрунтувавши зазначені вимоги тим, що відповідачем не було дотримано строку попередження про звільнення, який складає два тижні, відповідно до приписів ст..39,ч.1 ст.38 КЗпП України, наказ про звільнення був виданий у час перебування її у щорічній відпустці; днем звільнення позивачка вважає 22.08.2014 року, так як в цей день вона була ознайомлена з наказом про звільнення та отримала трудову книжку, а тому вважає, що її неправомірно було звільнено в період відпустки.
В заяві про збільшення позовних вимог позивачка просила також поновити її на посаді викладача англійської мови НКВНЗ «Новобузький педагогічний коледж» та стягнути з відповідача на її користь середню заробітну плату за період вимушеного прогулу з 22.08.2014 року по 08.12.2017 року , обґрунтовуючи вимогу тим, що за вказаний період вона не працювала не з її вини, а тому відповідач, звільнивши її та не надавши іншу роботу, зобов'язаний, у відповідності до вимог ст..235,238 КЗпП України сплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу без обмеження будь-яким строком.
Представники відповідача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позов не визнали, просили відмовити в його задоволенні, посилаючись на його безпідставність. Обґрунтувавши заперечення тим, що позивачка будучи повідомленою про умови прийняття на роботу та проінформованою про наміри виходу з відпустки основного працівника, 21.08.2014 року, за своєю ініціативою, добровільно написала заяву про звільнення, хоча це було не обов'язково, а також висловлювала бажання розрахуватись з КВНЗ, так як планувала знайти іншу роботу приватного характеру та у встановлений ст..233 КЗпП України строк не звернулась ні до КВНЗ, ні до суду з приводу законності її звільнення; також протягом 2014-2015, 2015-2016, 2016-2017 навчальних років позивачка не зверталась з претензіями до відповідача про її незаконне звільнення до березня 2017 року. Крім того, представник відповідача ОСОБА_2 зазначив, що відомостей про статус одинокої матері позивачка керівництву коледжу не надавала, тому, під час її звільнення ця обставина не була врахована. Також представник відповідача ОСОБА_3 наполягав на пропуску позивачкою, без поважної причини, місячного строку звернення до суду з позовом, передбаченого ст..233 КЗпП України для поновлення на роботі та, з урахуванням цієї підстави, просив відмовити в задоволенні позову повністю.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази, суд приходить до наступного.
Судом встановлено, що наказом від 30.08.2013 року № 122-к ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду викладача англійської мови КВНЗ «Новобузький педагогічний коледж» з 02.09.2013 року, тимчасово, на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення трьох років основного працівника - ОСОБА_4, з оплатою згідно штатного розкладу спеціаліста( а.с.07)
22.08.2014 року т.в.о.директора КВНЗ «Новобузький педагогічний коледж» ОСОБА_5 видано наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади викладача англійської мови з 27.08.2014 року у зв'язку з виходом на роботу основного працівника, згідно п.2 ст.36 КЗпП України( а.с.09)
Згідно із п. 2 ч. 1 ст.36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Як вбачається з досліджених доказів, позивачка працювала за строковим трудовим договором з 02.09.2013 року до 27.08.2014 року .
Вирішуючи позов в частині визнання недійсною заяви ОСОБА_1 від 21.08.2014 року про звільнення з посади, суд приходить до наступного.
21.08.2014 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення «розрахунок з посади викладача англійської мови з 27.08.2014 року у зв'язку з виходом з декретної відпустки основного працівника ОСОБА_4» ( а.с.08)
Як встановлено в судовому засіданні та підтверджено показаннями свідка ОСОБА_5, в серпні 2014 року позивачка була повідомлена інспектором з кадрів коледжу ОСОБА_6 про наміри дострокового виходу з відпустки основного працівника ОСОБА_4 та те, що після виходу з відпустки ОСОБА_1 буде вирішуватись питання про її подальшу роботу в коледжі, на що позивач повідомила, що буде звільнятись, мотивуючи тим, що буде мати більший дохід з репетиторства та подавши заяву про звільнення.
Зазначене спростовує посилання позивачки на те, що вона була змушена написати таку заяву, після введення керівництвом коледжу її в оману щодо відсутності для неї вільних годин для викладання, та підтверджує добровільність написання такої заяви та її дійсність, що вказує на безпідставність позовної вимоги.
Поряд з цим слід зазначити, що звільнення за п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України не вимагає складання заяви працівником про звільнення на такій підставі, а тому її наявність не може підтверджувати чи спростовувати законність звільнення та жодним чином не впливає на висновки суду .
Вирішуючи позов в частині визнання недійсними наказу та запису в трудовій книжці про звільнення недійсними, суд зазначає, що наказом директора КВНЗ № 76-к від 28.05.2014 року ОСОБА_1 була надана щорічна основна відпустка тривалістю 56 днів з 01.07.- 26.08., а за наказом № 78-к від 03.06.2014 року - додаткова оплачувана відпустка, як одинокій матері, за 2014 рік, тривалістю 10 календарних днів з 20.06.2014 року по 30.06.2014 року включно ( а.с. 168-170).
Як видно з довідки про доходи виданої КВНЗ «Новобузький педагогічний коледж» ОСОБА_1 від 11.05.2016 року № 166 заробітна плата їй нарахована та сплачена за період з 02.09.2013 року по 27.08.2014 року(а.с 12).
Крім того, з, оглянутого в судовому засіданні, оригіналу трудової книжки ОСОБА_1, вбачається, що 27.08.2014 року вона звільнена з посади викладача англійської мови КВНЗ "Новобузький педагогічний коледж" за п.2 ст.36 КЗпП України( запис № 9) .
Також з трудової книжки ОСОБА_1, видно, що вона після звільнення з КВНЗ стала на облік до Новобузького районного центру зайнятості населення та з 05 листопада 2014 до 30 жовтня 2015 року отримувала допомогу по безробіттю, про що свідчать записи за № 10 та 11.
Відповідач, зазначивши в наказі про звільнення ОСОБА_1 від 22.08.2014 року днем її звільнення, наступний день, після закінчення відпустки (27.08.2014 року), не порушив її трудові права та дотримався строків, визначених законом.
Крім того, посилання ОСОБА_1 на недотримання вимог ст..39, ст.38 КЗпП України, які регламентують розірвання трудового договору на невизначений строк, з ініціативи працівника та розірвання строкового трудового договору, з ініціативи працівника, являються різними підставами звільнення, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин та не приймаються судом, зважаючи на те, що позивачка була звільнена не згідно цих правових норм, а відповідно до п.2 ч.1 ст.36 КЗпП .
Вирішуючи позов в частині визнання бездіяльності відповідача по ненаданню роботи після звільнення позивачці, як одинокій матері, у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору, зобов'язання працевлаштувати та виплатити середню заробітну плату, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу , суд приходить до наступного.
Відповідно до ч. 3 ст.184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Як роз'яснено у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про звільнення за п.2 ст.36 КЗпП судам слід враховувати, що звільнення з цих підстав вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (або понад три роки, але не більше, ніж до 6 років, якщо дитина за медичним висновком в цей період потребує домашнього догляду), одиноких матерів (жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама) при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда провадиться з обов'язковим працевлаштуванням (ч.3 ст.184 КЗпП).
Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я).
Як видно з копії свідоцтва про народження серії І-ФП № 146963 від 11.08.2011 року, виданої відділом РАСЦ Новобузького РУЮ та довідки відділу РАЦС Новобузького РУЮ від 05.10.2004 року № 3.35/02-28 ОСОБА_7 народилась 20.09.2004 року в графі мати зазначена ОСОБА_1, батьком зазначений ОСОБА_8 (відомості про батька записані за заявою матері згідно з частиною першою статті 135 Сімейного кодексу України.)( а.с.193-194)
Зазначені документи підтверджують той факт, що ОСОБА_1, на час роботи в КВНЗ, з 02.09.2013 року до 27.08.2014 року була незаміжня та виховувала дитину, якій, на час звільнення з роботи позивачки, виповнилося повних дев'ять років, тобто, відповідно до роз'яснення Міністерства праці та соціальної політики України від 19.05.2009 р. N 5565/0/14-09/13, позивачка була одинокою матір'ю.
Суд не приймає до уваги доводи представника відповідача в тій їх частині, що відповідачу не було надано доказів того, що позивачка відноситься до категорії громадян, яким державою надано гарантії при прийнятті на роботу та щодо яких встановлено заборону при звільненні, оскільки, як достовірно встановлено у судовому засіданні, і ця обставина не заперечується відповідачем, позивачці під час виконання трудових обов'язків, за наказом директора КВНЗ «Новобузький педагогічний коледж» № 78-к від 03.06.2014 року надавалась додаткова оплачувана відпустка, як одинокій матері за 2014 рік( а.с.195) .
Виходячи з викладеного, роботодавець, звільняючи позивачку на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України, повинен був виконати вимоги ч.3 ст.184 КЗпП України, стосовно обов'язкового її працевлаштування, з виплатою середнього заробітку, але не більше ніж за три місяці, а не поновлювати на посаді викладача англійської мови, як про це просить позивачка, так як строковий трудовий договір скінчився після виходу основного працівника ОСОБА_4, тобто посада вільною вже не була.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в його постанові від 15.10.2013 року по справі № 21-303а13.
Звідси позовні вимоги про поновлення на роботі на посаді вчителя англійської мови та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 22.08.2014 року по 08.12.2017 року є безпідставними, а позовні вимоги про визнання бездіяльності відповідача по ненаданню роботи після звільнення, у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору одинокій матері, яка виховувала дитину до чотирнадцяти років, зобов'язання працевлаштувати та виплатити середню заробітну плату, але не більше ніж за три місяці, є обґрунтованими.
Відповідно до п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст..233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов'язки сторін.
Вирішуючи питання строку звернення позивачки до суду з позовом, пов'язаним з її звільненням, який при вирішенні трудового спору підлягає перевірці, суд приходить до такого висновку.
За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
Відповідно до ст.233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.
Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу.
Отже, строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України.
Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права.
Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників.
Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі.
Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк.
Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права,стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника.
В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення.
Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку.
Як видно з заявлених вимог ОСОБА_1, всі вони стосуються процедури звільнення позивачки (визнання заяви, наказу та запису в трудовій книжці недійсними і незаконними) та застосування, у разі визнання такого звільнення незаконним, наслідків у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання працевлаштувати та стягнення середнього заробітку, але не більше ніж за три місяці.
Отже строк звернення до суду з таким позовом становить один місяць та обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення.
В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 отримала від відповідача копію наказу про звільнення та трудову книжку з записом про її звільнення, 22.08.2014 року, а тому звернувшись до суду з зазначеним позовом в серпні 2017 року, пропустила строк, визначений ч.1 ст.233 КЗпП України.
Позивачка в обгрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду зазначила, що до березня 2017 року не була обізнана про свої права, передбачені ч.3 ст.184 КЗпП України, в цей період народила другу дитину, за якою доглядала, а тому вчасно не звернулась до суду з таким позовом, але вела переписку в КВНЗ по цьому питанню.
Разом з тим, беручи до уваги фактичні обставини справи, враховуючи, що з часу звільнення у серпні 2014 року і до моменту звернення позивачки до суду в серпні 2017 року пройшло майже три роки, а зазначені нею обставини не свідчать з достатньою переконливістю та очевидністю про наявність об'єктивних причин, які б унеможливлювали звернутись її до суду за захистом своїх законних прав та інтересів особисто чи через свого представника, суд вважає, що її доводи про поважність причин пропуску строку звернення до суду не заслуговують на увагу, а тому в задоволенні позовних вимог, визнаних судом обґрунтованими, слід відмовити у зв'язку з пропуском строку звернення ОСОБА_9 до суду за захистом свого порушеного права при звільненні.
Виходячи з викладеного, суд залишає без задоволення позовні вимоги ОСОБА_1 про поновлення на роботі, визнання наказу та заяви про звільнення недійсними, визнання запису про звільнення у трудовій книжці ОСОБА_1 недійсним та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з їх безпідставністю, а позовні вимоги про визнання бездіяльності відповідача по ненаданню роботи після звільнення, зобов'язання працевлаштувати на роботі і стягнення середнього заробітку за три місяці, які визнані судом обґрунтованими, у зв'язку з пропуском строку позовної давності без поважної причини.
Керуючись ст. ст. 258,259,263-265,268 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до КВНЗ Новобузький педагогічний колледж про поновлення на роботі, визнання наказу та заяви про звільнення недійсними, визнання запису про звільнення у трудовій книжці ОСОБА_1 недійсним, зобов'язання працевлаштувати на роботі, стягнення середнього заробітку за три місяці та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, залишити без задоволення .
Рішення суду може бути оскаржено до апеляційного суду Миколаївської області шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано .
У разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення, апеляційна скарга подається у той же строк з дня виготовлення повного тексту рішення.
Повний текст рішення буде виготовлений 23.01.2018 року.
Суддя