Постанова
Іменем України
24 січня 2018 року
м. Київ
справа № 761/4654/15-ц
провадження № 61-339 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду АнтоненкоН. О. (суддя-доповідач), Червинської М. Є., Крата В. І.,
учасники справи :
позивач - ОСОБА_4,
представник позивача - ОСОБА_5,
відповідач - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 жовтня 2015 року у складі судді Гуменюк А. І. та на ухвалу апеляційного суду апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2016 року у складі головуючого судді - Рубан С.М., суддів: Іваненко М.М., Кабанченко О.А.,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших
законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією
редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І. О. про визнання правочину недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що він є правонаступником прав та обов'язків свого померлого брата, ОСОБА_7, який за життя 7 березня 2007 року уклав із ВАТ «Комерційний банк «Надра» кредитний договір № 12/МК/2007-840. Грошові вимоги банку до спадкодавця за вказаним кредитним договором увійшли до складу спадкової маси.
Посилаючись на те, що відповідачем не була отримана індивідуальна ліцензія НБУ для укладення спірного правочину; спірний договір не містить умов про порядок припинення договору і відповідальність банку; при укладенні кредитного договору та додаткової угоди № 1 від 19 вересня 2007 року до цього договору, відповідач порушив вимоги статті 11, 15 Закону України «Про захист прав споживачів» та пунктів 2.4, 2.5, 3.2, 3.3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою НБУ від 10 травня 2007 року № 168, просив суд визнати недійсним кредитний договір № 12/МК/ 2007-840, укладений 7 березня 2007 року між ОСОБА_8 та ВАТ «Комерційний банк «Надра».
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 5 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що банк, як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті; банком дотримано вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» - повідомлено споживача у письмовій формі про кредитні умови; зміст кредитного договору відповідає вимогам, встановленим законодавством, при укладенні договору банком дотримано всіх вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
У касаційній скарзі, поданій 29 червня 2016 року, ОСОБА_4 просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення у справі неправильно застосували норми матеріального права, зокрема статтю 628 ЦК України, статтю 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», пункти 2.4, 2.5, 3.2, 3.3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 підпунктів в), д), є), і), пункту 2), частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та статті 215, частини першої статті 203 ЦК України. Крім того, судом першої інстанції порушено статтю 214 ЦПК України.
23 серпня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в даній справі.
21 грудня 2017 року вказану справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставин, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Таким чином, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, в той час коли обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Відповідно до статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»операціїз валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ.
Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету.
Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у пункті 5. 3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.
Виходячи з вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку, що законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.
За відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно вимог статті 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою.
За таких обставин, надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.
Такий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 21 березня 2011 року у справі № 6-7ц11.
Суди дійшли обґрунтованого висновку, що доводи позивача про відсутність у договорі обов'язкових умов про порядок припинення договору та відповідальність сторін, встановлених частиною першою статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та порушення банком п.п. 2.4, 2.5, 3.2, 3.3. Правил надання банками України інформації споживачу проумови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління НБУ від 10.05.2007 року № 168, під час укладання додаткової угоди № 1 від 19 вересня 2007 року, оскільки спірний правочин було укладено до видання вказаної постанови, яка підлягає застосуванню під час укладення кредитних договорів із споживачами, а не під час внесення змін до них, спростовуються матеріалами справи.
Відповідно до частини першої 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 628 ЦК Українивизначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Підтвердженням досягнення згоди з усіх істотних умов договору є підписи представника Банку та безпосередньо позичальника.
Суди, встановивши, що: банком дотримано вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» про повідомлення споживача у письмовій формі про кредитні умови; у кредитному договорі зазначено значення процентної ставки, порядок її обчислення; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом; права та обов'язки банку і позичальника; відповідальність сторін та інше та враховуючи, що позичальник за життя не визнавав договір кредиту недійсним ні в цілому, ні в частині, що не оспорюється сторонами - дійшли обґрунтованого висновку, що кредитний договір відповідає вимогам, встановленим законодавством, при укладенні договору банком дотримано всіх вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а отже, належним чином укладений договір є обов'язковим для сторін та підлягає виконанню. Підстав для визнання такого договору недійсним не встановлено.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2016 року без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Н.О. Антоненко
М.Є.Червинська
В. І. Крат