Справа № 743/1573/17 Головуючий у 1-й інстанції: Жовток Є.А.
Суддя-доповідач: Василенко Я.М
17 січня 2018 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Василенка Я.М.,
суддів Бабенка К.А., Шурка О.І.,
при секретарі Кузик М.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації Чернігівської області на постанову Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 07.12.2017 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління соціального захисту населення Ріпкинської районної держадміністрації Чернігівської області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_2 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:
- визнати відмову управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації у виплаті позивачу компенсації вартості квитків за проїзд за 2017 рік протиправною;
- зобов'язати управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації виплатити позивачу компенсацію вартості квитків за проїзд за 2017 рік;
- стягнути з управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації на користь позивача 10 000 грн. моральної шкоди.
Постановою Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 07.12.2017 позов задоволено частково: визнано протиправною відмову управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації у виплаті позивачу компенсації вартості квитків за проїзд за 2017 рік; зобов'язано управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації виплатити позивачу компенсацію вартості квитків за проїзд за 2017 рік.
Не погоджуючись з вказаною постановою відповідач звернувся із апеляційною скаргою, в якій він просить скасувати оскаржувану постанову, як таку, що постановлена із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити повністю.
В судове засідання сторони не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у зв'язку із чим, колегія суддів, на підставі ч. 13 ст. 10, ч. 4 ст. 229, ч. 2 ст. 313 КАС України розглядає справу за їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, що підтверджується посвідченням серії А № 141049 с (а.с. 7).
У 2017 році позивачем було понесено витрати на оплату проїзду у розмірі 348, 61 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями квитків (а.с. 5)
08.09.2017 позивач звернувся до управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації з заявою про відшкодування коштів витрачених на оплату проїзду за 2017 рік, на яку отримала відмову, в обґрунтування якої відповідач зазначив, що через відсутність фінансування управління не має можливості відшкодувати позивачу зазначену суму (а.с. 4).
Позивач, вважаючи дії та відмову відповідача протиправними, звернулась до суду першої інстанції з даним позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідач відмовив позивачу у відшкодуванні коштів витрачених на оплату проїзду за 2017 рік безпідставно, оскільки відсутність цільового бюджетного фінансування, на що посилається відповідач, не може бути підставою для такої відмови, у зв'язку із чим позов в цій частині підлягає задоволенню.
Апелянт у своїй скарзі зазначає, що відшкодування коштів витрачених позивачем на оплату проїзду за 2017 рік провести не можливо через відсутність відповідного бюджетного фінансування.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Цей Закон спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв'язання пов'язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.
Статтею 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» встановлено компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 1.
Відповідно до пункту 19 частини 1 статті 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, віднесеним до категорії 1, надаються гарантовані державою компенсації та пільги, у тому числі безплатний проїзд один раз на рік до будь-якого пункту України і назад автомобільним або повітряним, або залізничним, або водним транспортом з правом першочергового придбання квитків.
Підпунктом 13 пункту 3 Порядку використання коштів державного бюджету для виконання програм, пов'язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.09.2005 № 936 передбачено, що відшкодування громадянам один раз на рік вартості проїзду міжміським транспортом до будь-якого населеного пункту України та у зворотному напрямку здійснюється за рахунок відповідних субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетом та за місцем реєстрації громадян на підставі проїзних квитків, пред'явлених управлінню (відділу) праці та соціального захисту населення райдержадміністрації, виконкому міських, районних у містах рад.
Колегія суддів зазначає, що постановою Кабінету міністрів України від 26.10.2016 № 759 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 20.09.2005 № 936 та від 14.05.2015 № 285» було виключено абзац 1 пункту 13, що передбачав відшкодування громадянам один раз на рік вартості проїзду міжміським транспортом.
Однак, колегія суддів не бере до уваги постанову Кабінету міністрів України від 26.10.2016 № 759, як підставу для відмови позивачу у відшкодуванні коштів витрачених на оплату проїзду за 2017 рік, оскільки гарантоване право осіб, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи на компенсацію безплатного проїзду один раз на рік до будь-якого пункту України і назад в повному обсязі визначено пунктом 19 частини 1 статті 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Отже, виходячи з системного аналізу вказаних правових норм, колегія суддів приходить до висновку, що чинним законодавством України гарантовано право осіб, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи на компенсацію в повному обсязі, за рахунок державного бюджету, вартості проїзду міжміським транспортом до будь-якого населеного пункту України та у зворотному напрямку один раз на рік, у зв'язку із чим погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність дій відповідача, та зобов'язання останнього компенсувати понесені позивачем витрати, зокрема вартість проїзду у розмірі 348, 61 грн.
Доводи апелянта на відсутність виділених з Державного бюджету коштів як на причину невиконання покладеного на нього обов'язку по проведенню компенсації вартості квитків за проїзд за 2017 рік колегія суддів не бере до уваги, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх обов'язків, що узгоджується з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (рішення в справах «Кечко проти України», «Бурдов проти Росії»).
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 10 000, 00 грн., колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 21 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла до 15.12.2017) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Зі змісту цієї норми випливає, що у такому порядку розглядаються адміністративним судом вимоги про відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Основною умовою такого розгляду є те, щоб така вимога була заподіяна (похідною) протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин і якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснив, що моральною шкодою є втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Крім того, Верховний Суд України у вищевказаній постанові Пленуму зазначає, що в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди повинні бути зазначені обставини того, у чому полягає моральна шкода, якими діями, рішеннями вона завдана та якими доказами вона підтверджена. Факт заподіяння шкоди доводить позивач.
Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Таким чином, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом.
За змістом ч. 1 ст. 70 і 71 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла до 15.12.2017) належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Однак, позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв'язку між бездіяльністю відповідача та завданням моральної шкоди (у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань тощо).
При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Крім того, визнання судом протиправною бездіяльності відповідача стосується виключно меж застосування норм законодавства по проведенню компенсації вартості квитків за проїзд, у той час як моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.
Отже, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та відсутність правових підстав щодо їх задоволення, що вірно встановлено судом першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 229, 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації Чернігівської області залишити без задоволення, а постанову Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 07.12.2017 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: Василенко Я.М.
Судді: Бабенко К.А.,
Шурко О.І.
Повний текст постанови виготовлений 25.01.2018.