І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И[1]
23 січня 2018 року м. Київ
Апеляційний суд м. Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Мазурик О.Ф.,
суддів: Махлай Л.Д., Кравець В.А.,
секретаря: Синявського Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в інтересах якого діє ОСОБА_3,
на рішення Подільського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2017 року (суддя Васильченко О.В.) Подільського районного суду м. Києва
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_4, Головне управління Держгеокадастру у м. Києві, про визнання права користування земельною ділянкою, визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку
та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа: Головне управління Держгеокадастру у м. Києві, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, -
В жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до Солом'янського районного суду м. Києва з вищевказаним позовом та просила визнати за нею право користування земельною ділянкою площею 489,39 кв.м., розташованою за адресою: АДРЕСА_1 в межах, згідно з планом встановлених меж 1994 року, доданим до технічного звіту про встановлення зовнішніх меж земельної ділянки, виконаним Комунальним підприємством «Київський інститут земельних відносин»; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0806 га, розташовану на території АДРЕСА_2.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 18 червня 1997 року вона придбала 3/5 частин жилого будинку № АДРЕСА_1. Зазначала, що на момент придбання частини будинку, відповідно до ст. 30 Земельного кодексу України в редакції чинній на момент придбання будинку, до неї перейшло право користування земельною ділянкою під придбаним будинком та прилеглою територією.
13 травня 1999 року відповідач отримав державний акт на право власності на змелю за адресою: АДРЕСА_2, площею 0,0806 га для обслуговування жилого будинку і господарських будівель.
При отриманні відповідачем, як суміжним землекористувачем, спірного Державного акту на право приватної власності на землю, не було узгоджено з нею зовнішні межі, що призвело до фактичного зменшення розміру земельної ділянки, якою вона користується.
Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач ОСОБА_2 в грудні 2014 року звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив усунути перешкоди у користуванні власністю (земельною ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2), яка йому належить на праві приватної власності, шляхом приведення межі між земельними АДРЕСА_2 і № АДРЕСА_1 у відповідність до Державного акту на право приватної власності на землю, виданого ОСОБА_2
В обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 зазначив, що ОСОБА_1 чинить йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою, що належить йому на праві приватної власності. Вказував на те, що ним було виявлено часткове зміщення огорожі (довжиною 26,74 м) в сторону ділянки належної йому, та довжиною 6,53 в сторону ОСОБА_1, в результаті чого плаща земельної ділянки, якою користується ОСОБА_1, збільшилася, відповідно площа ОСОБА_2 зменшилася.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2017 року в задоволенні первісного позову відмовлено в повному обсязі.
Зустрічний позов задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2 та розташована за адресою: АДРЕСА_2 шляхом приведення межі між земельними АДРЕСА_2 і № АДРЕСА_1 у відповідність до державного акту на право приватної власності на землю виданого ОСОБА_2, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 85-2-00134 згідно плану зовнішніх меж земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_1 і висновку експерта № 8292/16-41 від 06.09.2016.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з'ясування всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими.
В обґрунтування апеляційної скарги вказувала на те, що при ухваленні рішення судом було проігноровано той факт, що позивачка не змогла оформити право власності на земельну ділянку, якою вона користується на законних підставах, у зв'язку з тим, що при приватизації земельної ділянки відповідачем було допущено технічні помилки. Судом також проігноровано те, що видача державного акту на землю ОСОБА_2 призвела до того, що належна позивачці нерухомість опинилася на земельній ділянці відповідача, чим було порушено її право.
Зазначала, що при ухваленні рішення суд не взяв до уваги, що при приватизації земельної ділянки відповідачем не було погоджено суміжну межу з нею. Вважала, що висновок суду про те, що позивачка, оспорюючи державний акт відповідача, порушує право власності останнього, не відповідає дійсності, оскільки судом не враховано, що процедура отримання земельної ділянки у власність відповідачем була законною, але при цьому незаконним саме формування земельної ділянки, так як воно було зроблено з помилками, внаслідок чого земельна ділянка відповідача наклалася на земельну ділянку, яка перебуває у фактичному користуванні позивачки.
Судом також не враховано, що межі земельної ділянки, зазначені в державному акті відповідача на земельну ділянку не відповідають ні фактичним межам, ні даним державного земельного кадастру, а також те, що спір з того ж предмету і тих самих підстав, що і в зустрічному позові, вже був вирішений та рішення набрало законної сили.
Крім цього, як на підставу скасування рішення суду посилалася на те, що судом не враховано висновки експерта щодо варіантів відновлення меж спірних земельних ділянок.
За вказаних обставин просила скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2017 року та ухвалити нове, яким первісний позов задовольнити, в задоволенні зустрічного позову відмовити.
Також не погоджуючись з рішенням суду в частині щодо розподілу судових витрат, ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення в цій частині ухвалено з порушенням норм процесуального права.
Вказував на те, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 на його користь судових витрат за проведення експертиз, дійшов помилкового висновку, що матеріали справи не містять доказів їх оплати ОСОБА_2 Такий висновок суду суперечить матеріалам справи, в яких містяться докази, що оплату експертизи здійснено особисто ОСОБА_2 Дані докази залишилися поза увагою суду.
За наведених обставин просив скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 18.10.2017 в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення судових витрат за проведення експертиз, та ухвалити нове рішення в цій частині, яким стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов'язані з проведенням судових експертиз в сумі 11 608,80 грн.
Позивачка ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_6 в судовому засіданні апеляційну скаргу позивачки підтримали та просили задовольнити з підстав, наведених в ній. В задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 просили відмовити.
Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 підтримала та просила задовольнити. В задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 просили відмовити.
Представник третьої особи Головного управління Держгеокадастру у м. Києві - Гузь Д.І. в судовому засіданні просив ухвалити рішення, відповідно до вимог закону.
Третя особа - ОСОБА_4, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, в судове засідання не з'явилася.
Колегія суддів, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників судової справи, які не з'явилися в судове засідання.
Відповідно до п. 8 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017, ч. 6 ст. 147 та абз. 3 п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII Апеляційний суд м. Києва діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Київського апеляційного суду в апеляційному окрузі.
Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, що заявлялись у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не ставилося питання про неправомірність чи незаконність, виданого відповідачу Державного акту про право власності на землю, а між сторонами виник спір щодо визначення меж суміжних земельних ділянок.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду та вважає його правильним з огляду на таке.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 18 червня 1997 року ОСОБА_1 придбала 3/5 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 у м. Києві, що підтверджується договором купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_7, зареєстрованого в БТІ м. Києва 20.06.1997.
Розпорядженням КМДА від 15.09.1997 № 1426 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд було передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,080 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2». У пункті 3.2. розпорядження зазначено, що площі земельних ділянок будуть уточнені після встановлення меж в натурі (на місцевості).
13.05.1999 на виконання вказаного вище розпорядження ОСОБА_2 видано Державний акт, зареєстрований за № 85-2-00134, про право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,080 га (кадастровий номер НОМЕР_2) у Подільському районі м. Києва по АДРЕСА_2.
Відповідно до плану зовнішніх меж земельної ділянки, належна ОСОБА_2, на підставі Державного акту № 85-2-00134, земельна ділянка по лінії Д-А межує із земельною ділянкою, якою станом на 1998-1999 роки користувалася ОСОБА_8 Між ОСОБА_2 та ОСОБА_8, як суміжними землекористувачами, 14.08.1998 підписаний акт встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі.
Земельні ділянки у АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 межують між собою.
Рішенням Київської міської ради № 23/684 від 25.01.2007 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у Подільському районі м. Києва» ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (власник іншої частини будинку) передано у спільну часткову власність земельну ділянку з кадастровим № НОМЕР_3, площею 0,08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Матеріали справи не містять доказів, що на підставі вищевказаного рішення № 23/684 від 25.01.2007 ОСОБА_1 видано Державний акт про право приватної власності на землю (кадастровий номер НОМЕР_3).
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 05.09.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28.02.2013, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, відновити межі та паркан, знести самовільно збудовану споруду, заборонити вчиняти дії, стягнути матеріальну та моральну шкоду.
В рішенні Подільського районного суду м. Києва від 05.09.2012 судом встановлено, що згідно листа КП «Київський інститут земельних відносин» № 9 від 10.01.2008 при виконанні топографо-геодезичних робіт у 2008 році, встановлено, що господарська споруда, що належить ОСОБА_1 знаходиться на земельній ділянці, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2
Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).
Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації, а відповідно до статті 126 ЗК України таким документом був державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.
Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК України).
За положеннями глави 16 ЦК України правочин може бути визнано недійсним з підстав визначених законом. У випадку визнання недійсним правочину може бути визнано недійсними і правовстановлюючий документ, який посвідчує право власності на майно.
Судом враховано роз'яснення, які містяться в абзаці другому п. 2 Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», виходячи з положень статей 8, 124 Конституції України, статей 26, 30, 87-90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, статті 15 ЦПК України, статті 12 Господарського процесуального кодексу України судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками; про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну, ренти земельних ділянок, договорів довічного утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку.
Отже, суд виходив з того, що державні акти на право власності на земельні ділянки (на час виникнення спірних відносин) визнавалися документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень або цивільно-правових угод. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
Дана правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 04.06.2014 по справі № 6-46цс14 та в постанові від 26.09.2012 по справі № 6-103цс12 була обов'язковою на час розгляду справи судом першої інстанції.
Ухвалене судом рішення у справі, яка переглядається, відповідає наведеним правовим позиціям, які були обов'язковими для суду, відповідно до ст. 360-7 ЦК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення.
Як правильно встановлено судом першої інстанції на підставі розпорядження КМДА від 15.09.1997 № 1426 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд було передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,080 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2, ОСОБА_2 видано Державний акт, зареєстрований за № 85-2-00134, на право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,080 га (кадастровий номер НОМЕР_2) у Подільському районі м. Києва по АДРЕСА_2.
Матеріали справи не містять доказів, що рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого ОСОБА_2 видано оспорюваний позивачкою Державний акт на землю, визнано недійсним у встановленому законом порядку.
З огляду на викладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що Державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,080 га (кадастровий номер НОМЕР_2) у Подільському районі м. Києва по АДРЕСА_2 видано ОСОБА_2 у відповідності до вимог закону, а тому відсутні правові підстави для визнання такого акту недійсним.
При цьому, як вірно зазначив суд у своєму рішенні та визнано самою ОСОБА_1, що процедура отримання ОСОБА_2 земельної ділянки у власність була законною, є лише незаконним саме формування технічної документації на земельну ділянку, так як воно було зроблено з помилками у зазначенні меж земельної ділянки.
Проте, діючим законодавством не передбачено визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним у зв'язку з допущенням технічних помилок під час виготовлення технічного документу.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, що межі земельної ділянки, зазначені в державному акті ОСОБА_2 на земельну ділянку, не відповідають ні фактичним, ні даним державного земельного кадастру, оскільки дані обставини не мають правового значення при вирішенні спору про визнання державного акту недійсним за наявності законного рішення про передачу земельної ділянки у власність.
Судова колегія також погоджується з висновком суду щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою, оскільки як правильно зазначено судом за правилами Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою набувається у встановленому законом порядку, а не визнається судом.
Так, за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Згідно статті 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.
У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.
Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України у справі № 6-2225цс16 від 12.10.2016, яка була обов'язковою для суду, відповідно до ст. 360-7 ЦК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення.
Беручи до уваги наведені положення закону, а також встановлені судом першої інстанції обставини, що позивачка придбала 3/5 частин будинку, який знаходиться на спірній земельній ділянці, внаслідок чого до неї перейшло право користування цією земельною ділянкою, відповідно до набутої у власність частини об'єкту нерухомості, правомірним є висновок суду про відсутність правових підстав про визнання за ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою.
Колегія суддів також вважає обґрунтованим та законним рішення суду в частині щодо часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_2
Як встановлено судом ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю від 13.05.1999.
В силу ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Судом першої інстанції у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України (в редакції чинній на час ухвалення рішення) в сукупності з іншими доказами, наявними в матеріалах справи досліджено та надано оцінку висновкам експертів, за результатами проведених судових земельно-технічних експертиз № 2277/15-41 від 04.05.2015 та № 8292/16-41 від 06.09.2016.
З огляду на викладене, є необґрунтованими доводи апеляційної скарги ОСОБА_10, що судом при ухваленні рішення не взято до уваги висновки експертів.
У вказаних вище висновках зазначено, що межі земельних АДРЕСА_2 і № АДРЕСА_1 порушуються як ОСОБА_2, так і ОСОБА_1
Фактичні межі земельних ділянок по АДРЕСА_2 в м. Києві, яка належить на праві власності ОСОБА_2 не відповідають межам згідно наданих на дослідження координат.
Виявлено накладення меж земельних ділянок по АДРЕСА_1 в м. Києві, яка перебуває в користуванні ОСОБА_1, та меж земельної ділянки, зазначених в державному акті про право приватної власності на землю серії НОМЕР_4.
Фактичні межі земельної ділянки по АДРЕСА_2 в м. Києві, яка перебуває у власності ОСОБА_2 на підставі державного акту на праві приватної власності на землю серія НОМЕР_5, не відповідають межам зазначеним в цьому акті, у зв'язку з можливим допущенням технічної помилки при проведенні топографо-геодезичних робіт по виготовленню вказаного державного акту. Фактичні межі земельної ділянки по АДРЕСА_1 в м. Києві, яка перебуває в користуванні ОСОБА_1, не відповідають межам згідно наданих на дослідження координат, у зв'язку з можливим допущенням технічної помилки при проведенні топографо-геодезичних робіт по визначенню меж цієї земельної ділянки.
Площа земельної ділянки по АДРЕСА_1 в місті Києві , яка перебуває у користуванні ОСОБА_1 фактично збільшилась в результаті порушення меж за рахунок земельної ділянки ОСОБА_2 на 0,0026 га( 26 кв.м).
Площа земельної ділянки по АДРЕСА_2 в місті Києві , яка перебуває у власності ОСОБА_2 фактично збільшилась в результаті порушення меж за рахунок земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА_1 на 0,0001 га (1 кв.м.).
Варіантами відновлення меж спірних земельних ділянок по АДРЕСА_2 і АДРЕСА_1 в м. Києві, окрім встановлення меж земельних ділянок за фактичним їх використанням, в порядку визначеному п.п. 4.3., 4.4. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему України від 18.05.2010 № 376 також є: винесення в натуру (на місцевість) поворотних точок меж земельних ділянок за даними відповідних земельно-кадастрових документацій з послідуючим їх закріпленням межовими знаками встановленого зразка; виділення кожному землевласнику в рівних долях частини спірної земельної ділянки, площі перетину фактичних меж земельних ділянок, відповідно до проведених топографо-геодезичних робіт та меж земельно-кадастрової документації.
За встановлених судом першої інстанції обставин та досліджених доказів, яким надано правову оцінку, суд дійшов правомірного висновку про те, що частина земельної ділянки, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2, неправомірно використовується ОСОБА_1
Такий висновок суду є законним та узгоджується з наявними в матеріалах справи доказами.
Розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позовів повно і всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню, про що ухвалив відповідне рішення.
Разом з цим судова колегія не може погодитися з висновком суду щодо відсутності правових підстав для задоволення вимог ОСОБА_2 про стягнення витрат за проведення судових експертиз.
Відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_2 про стягнення судових витрат за проведені експертизи, суд виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази їхньої оплати саме ОСОБА_2
Проте, колегія суддів погодитись з такими висновками суду не може, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 88 ЦПК України (в редакції 2004 року, яка діяла на час ухвалення рішення) передбачено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Відповідно до ч. 1, п. 4 ч. 3 ст. 79 ЦПК України (в редакції 2004 року) судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз.
Згідно з ч. 4 ст. 86 ЦПК України (в редакції 2004 року, яка діяла на час ухвалення рішення) граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 5.2. Граничних розмірів компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2006 року № 590, визначено, що витрати, пов'язані з проведенням судової експертизи не можуть перевищувати нормативну вартість проведення відповідних видів судової експертизи у науково-дослідних установах Мін'юсту.
Судові експертизи проведені у справі, яка переглядається, у 2015 році та у 2016 році.
Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 02.03.2015 № 299/5 «Про встановлення нормативної вартості однієї експертогодини у 2015 році» нормативна вартість однієї експертогодини у 2015 році становить: експертиза проста - 61,5 грн.; експертиза середньої складності - 76,8 грн.; експертиза особливої складності - 92,4 грн.
Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 16.02.2015 № 417/5 «Про встановлення нормативної вартості однієї експертогодини у 2016 році» нормативна вартість однієї експертогодини у 2015 році становить: експертиза проста - 88,1 грн.; експертиза середньої складності - 110,1 грн.; експертиза особливої складності - 132,4 грн.
З матеріалів справи вбачається, а саме з акту здачі-приймання висновку судового експерта № 2277/15-41 земельно-технічної експертизи від 04.08.2015, що категорія складності експертизи: середня; вартість однієї експертогодини складає 61,50 грн. На проведення експертизи затрачено 120 годин. Вартість експертизи складає 7 380,00 грн. (т. 1, а.с. 162). В Акті також зазначено, що за проведення експертизи наперед сплачено 7380,00 грн.
Рахунком № 694 від 10.02.2015 підтверджується, що платником за проведення судової земельно-технічної експертизи є ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 204).
Згідно Акту здачі-приймання висновку судового експерта № 8292/16-41 додаткової земельно-технічної експертизи від 06.09.2016 категорія складності експертизи: проста; вартість однієї експертогодини складає 88,10 грн. На проведення експертизи затрачено 48 годин. Вартість експертизи складає 4 228,80 грн. (т. 2, а.с. 54).
Крім цього в Акті зазначено, що наперед сплачено за проведення експертизи 4 228,80 грн.
Однак, відмовляючи в задоволенні вимоги ОСОБА_2 про стягнення витрат за проведені судові експертизи суд першої інстанції вказаних обставин не врахував, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку при вирішенні питання про стягнення витрат, пов'язаних з проведенням судових експертиз.
Вищезазначене дає суду апеляційної інстанції підстави для скасування рішення суду в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення витрат, пов'язаних з проведенням судових експертиз.
З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що понесені ОСОБА_2 витрати, пов'язані з проведенням судових експертиз підлягають стягненню з ОСОБА_1 у розмірі 11 608,80 грн.
Дата виготовлення повного тексту 24 січня 2018 року.
Керуючись ст. 268, 374, 375, 376, 383, 384, 389 ЦПК України, п. 8 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017, ч. 6 ст. 147, абз. 3 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VІІІ колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2017 року в частині відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_2 про стягнення витрат за проведені експертизи - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати за проведені експертизи у розмірі 11 608 (одинадцять тисяч шістсот вісім) грн. 80 коп.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Головуючий:
Судді:
Єдиний унікальний номер справи: 758/13090/13-ц
Провадження: № 22-ц/796/719/2018
Головуючий у суді першої інстанції: Васильченко О.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф.