Постанова
Іменем України
16 січня 2018 року
м. Київ
справа № 335/4163/16-ц
провадження № 61-403св17
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач: державна установа «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Запорізькій області»
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу державної установи «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Запорізькій області» на рішення апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2016 року у складі суддів: Крилової О. В., Дзярука М. П., Трофимової Д. А.,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до державної установи «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Запорізькій області» (далі - ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області») про зміну формулювання причини звільнення, внесення відповідного запису до трудової книжки, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 01 серпня 1984 року її було прийнято на посаду лікаря-отоларинголога до лікарні (з поліклінікою) Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Запорізькій області (далі - ГУ МВС України у Запорізькій області). З 16 квітня 1985 року вона обіймала посаду заступника начальника вказаної установи з експертизи тимчасової непрацездатності. У зв'язку з прийняттям Закону України «Про національну поліцію» та реорганізацією лікарні (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області в ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» вона за ініціативою власника надала згоду на переведення з лікарні до ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» на таку ж посаду, написавши заяву про звільнення з попереднього місця роботи за пунктом 5 статті 36 КЗпП України з 06 листопада 2015 року, про що зроблено відповідний запис до її трудової книжки. На її запитання про те, коли необхідно писати заяву про прийняття на роботу за переведенням до ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області», адміністрація лікарні повідомила, що це буде вирішено після затвердження нового штатного розкладу. Після цього продовжувала працювати на своїй посаді, виконуючи свої посадові обов'язки.
03 грудня 2015 року вона повторно звернулася до відповідача з питанням щодо прийняття її за переведенням до ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області», на що отримала відповідь, що її посада скорочена, а запропонувати іншу рівноцінну посаду немає можливості. Разом з тим, з наказом про скорочення займаної посади її не було ознайомлено, такий наказ роботодавцем не видавався. Крім того, вона не могла бути звільнена з 06 листопада 2015 року тому, що продовжувала працювати і виконувати свої обов'язки, отримувала заробітну плату.
У трудовій книжці міститься запис про її звільнення 06 листопада 2015 року за пунктом 5 статті 36 КЗпП України. Зазначала, що неправильне формулювання запису причини звільнення в трудовій книжці створювало перешкоди для її працевлаштування, у зв'язку з чим вона має право на виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Крім того, зазначала про завдання їй незаконними діями відповідача моральної шкоди у розмірі 25 тис. грн.
Поважність причин пропуску строку на звернення до суду обґрунтовувала тим, що з наказом про звільнення її не ознайомили, копію не вручили.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд поновити строк на звернення до суду; змінити формулювання причин звільнення з роботи із «звільнена за пунктом 5 частини першої статті 36 КЗпП України у порядку переведення до ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області»» на «звільнена за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку з реорганізацією та скороченням штату працівників», і дату звільнення з «06 листопада 2015 року» на «05 квітня 2016 року»; зобов'язати відповідача протягом трьох календарних днів з дня набрання рішення суду законної сили внести відповідний запис до її трудової книжки; стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 22 088 грн 64 коп. та відшкодування моральної шкоди у розмірі 25 тис. грн.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 02 серпня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що 03 грудня 2015 року ОСОБА_1 запропоновано отримати трудову книжку, від чого вона відмовилася, про що складений відповідний акт. Тобто, з 03 грудня 2015 року їй стало відомо про звільнення та вона мала можливість подати позовну заяву до суду до 03 березня 2016 року. Судом враховано, що ОСОБА_1 знаходилася на лікуванні із 08 грудня до 22 грудня 2015 року, з урахуванням наведених обставин кінцевий строк подачі позовної заяви складав 18 березня 2016 року. Разом з тим, позов подано до суду 12 квітня 2016 року, а тому є підстави для відмови у позові згідно вимог частини 4 статті 267 ЦК України. Крім того, ОСОБА_1 призначалася та звільнялася із займаної посади наказом начальника ГУ МВС України в Запорізькій області, а не наказом начальника ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області», який є відповідачем у даній справі. ГУ МВС України в Запорізькій області станом на день прийняття рішення знаходиться в стані ліквідації, однак запису про ліквідацію до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не внесено. Таким чином, відповідачем у справі має бути ГУ МВС України в Запорізькій області. Позивач не заявляла клопотань про заміну неналежного відповідача або про залучення в якості співвідповідача ГУ МВС України в Запорізькій області.
Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Змінено підставу та дату звільнення ОСОБА_1 Ухвалено вважати, що ОСОБА_1 звільнена з ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» з 05 квітня 2016 року на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП Україниу зв'язку з реорганізацією та зобов'язано ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» внести відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 Стягнуто з ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 22 088 грн 64 коп. та відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 тис. грн. Вирішено питання про судові витрати.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» є правонаступником лікарні (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області, а тому посилання відповідача на те, що позов має бути заявлений до ГУ МВС України в Запорізькій області, яке хоча і знаходиться у стані ліквідації, проте не виключено з державного реєстру, є безпідставним. Надаючи згоду на звільнення позивача із займаної нею посади та зазначаючи у наказі про звільнення, що ОСОБА_1 звільнена за переведенням до ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» з 06 листопада 2015 року, роботодавець фактично погодився з тим, що позивач продовжуватиме роботу на тій же посаді у тій же лікарській установі, яка на той час була згідно з наказом від 05 листопада 2015 року лише перейменована у ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області». За статтею 36 КЗпП зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору. Докази справи у сукупності свідчать про продовження виконання позивачем своїх посадових обов'язків після написання нею заяви на звільнення за переведенням до ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» та після видання наказу про її звільнення. Отже, після продовження виконання своїх обов'язків, незважаючи на існування наказу про звільнення, з позивачем продовжено дію трудового договору та не припинено до теперішнього часу. Після скорочення посади позивача та продовження виконання нею своїх обов'язків наказ про звільнення з грудня 2015 року або іншої дати не видавався, запис до трудової книжки ні про поновлення трудових відносин, ні про наступне звільнення не видавався, що свідчить про порушення прав працівника, який фактично виконував роботу без запису у трудовій книжці та видання відповідного наказу. З огляду на викладене позивачем не пропущено строк позовної давності, який відраховується від вручення наказу або трудової книжки з записом про звільнення.
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» просить скасувати рішення апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2016 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що відсутні підстави зміни формулювання причини звільнення ОСОБА_1 на пункт 1 статті 40 КЗпП України, оскільки реорганізація чи ліквідація лікарні не відбулась, її лише перейменовано в ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області». Крім того, ОСОБА_1 призначалася та звільнялася із займаної посади наказом начальника ГУ МВС України в Запорізькій області, а не наказом начальника ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області». ГУ МВС України в Запорізькій області знаходиться в стані ліквідації, однак запису про ліквідацію до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не внесено, тобто позов заявлено до неналежного відповідача. 03 грудня 2015 року ОСОБА_1 запропоновано отримати трудову книжку, від чого вона відмовилася, про що складений відповідний акт. Тобто, з 03 грудня 2015 року їй стало відомо про звільнення та вона мала можливість подати позовну заяву. Пред'явивши позов у квітні 2016 року ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності. При вирішення справи апеляційний суд не навів розрахунків стягнутих сум та мотиви визначення розміру моральної шкоди. Крім того, згідно пункту 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню на суму одержаної працівником допомоги по безробіттю.
У лютому 2017 року року ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що вона працювала в ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» до 03 грудня 2015 року, саме ця установа пропонувала їй вакантну посаду та є належним відповідачем у справі. Наказ про її звільнення за скороченням штату не видавався, запис про таке звільнення до трудової книжки не внесено, а тому строк звернення до суду із позовом нею не пропущено. Крім того, про застосування строку позовної давності до її вимог відповідач не заявляв. Посилання відповідача на необхідність зменшення розміру компенсації за час вимушеного прогулу на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України № 3248-15 від 20 грудня 2005 року.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 26 грудня 2017 року справу передано до Верховного Суду.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом частини 3 статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 із 01 серпня 1984 року працювала у лікарні (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області. З 16 квітня 1985 року обіймала посаду заступника начальника вищеназваної установи з експертизи тимчасової непрацездатності.
05 листопада 2015 рокуОСОБА_1 звернулася до роботодавця із заявою про її звільнення із лікарні у зв'язку із переведенням до ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області», на підставі якої її звільнено за пунктом 5 частини першої статті 36 КЗпП України з 06 листопада 2015 року, про що зроблено відповідний запис до її трудової книжки.
Колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про те, що причина звільнення ОСОБА_1 за пунктом 5 частини першої статті 36 КЗпП України з 06 листопада 2015 року є неправильною з огляду на таке.
Згідно пунктів 1.3., 1.6. розділу 1 Положення про лікарню (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області, затвердженого наказом ГУ МВС України у Запорізькій області від 13 лютого 2013 року № 255, лікарня підпорядковується сектору медичного забезпечення ГУ МВС України у Запорізькій області. Чисельність, структура та штат лікарні затверджуються Міністерством внутрішніх справ України.
02 липня 2015 року прийнято Закон України «Про національну поліцію». Пунктом 7 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, який набрав чинності 07 серпня 2015 року, на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок забезпечити створення центрального органу виконавчої влади поліції України та його територіальних органів.
На виконання вказаного обов'язку Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ», якою ліквідовано Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області та утворено Головне управління Національної поліції в Запорізькій області.
Згідно підпункту 20 пункту 11 постанови Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 878 «Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України», Міністр внутрішніх справ України утворює, реорганізовує і ліквідує заклади, установи і підприємства, що належать до сфери управління МВС, затверджує їх положення (статути).
Наказом Міністерства внутрішніх справ від 05 листопада 2015 року № 1363 з метою належного врегулювання діяльності закладів охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ перейменовано заклади охорони здоров'я, зокрема лікарню (з поліклінікою) ГУ МВС України в Запорізькій області в ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області».
07 листопада 2015 року наказом Міністерства внутрішніх справ України № 143 затверджено Положення про державну установу «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Запорізькій області».
У відповідності до пунктів 7, 13 цього Положення ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» є правонаступником лікарні (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області, що спростовує доводи касаційної скарги про неналежність відповідача у справі.
Згідно пункту 2 Положення про державну установу «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Запорізькій області» установа підпорядковується Міністерству внутрішніх справ України.
Встановлені у справі обставини свідчать про те, що в установі, де працювала позивач, відбулася реорганізація шляхом перетворення лікарні (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області в ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області», а також зміна підпорядкованості установи безпосередньо Міністерству внутрішніх справ України у зв'язку з ліквідацією ГУ МВС України в Запорізькій області.
Згідно другої та третьої частин статті 36 КЗпП України зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору. У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).
Таким чином, після перетворення лікарні (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області в ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» та зміни підпорядкованості установи дія трудового договору ОСОБА_1 продовжилася.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 1388 «Про організаційно-штатні питання» відповідно до Закону України «Про національну поліцію», постанови Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 визнано такими, що втратили чинність, штати органів, підрозділів, закладів, установ та підприємств МВС України, у тому числі й лікарні (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області.
Штатний розпис ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 листопада 2015 року № 1392, а тому ОСОБА_1 не могла бути звільнена із лікарні (з поліклінікою) ГУ МВС України у Запорізькій області у порядку переведення до ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» 06 листопада 2015 року до затвердження штатного розпису цієї установи.
У зв'язку з тим, що штатним розписом ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» не передбачено посади, яку обіймала позивач, правильними є висновки апеляційного суду про те, що відбулося скорочення чисельності та штату працівників в установі та що припинення трудового договору ОСОБА_1 фактично відбулося на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Про вивільнення ОСОБА_1 попереджена із 07 серпня 2015 року на підставі пункту 8 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про національну поліцію», в якому визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Разом з тим, не можна погодитися із висновками апеляційного суду в частині зміни ним дати звільнення на 05 квітня 2016 року (згідно запису у трудовій книжці 06 квітня 2016 року ОСОБА_1 влаштувалася на роботу до іншої лікарні).
Судами встановлено, матеріалами справи підтверджується та визнається ОСОБА_1 у запереченні на касаційну скаргу те, що останнім її робочим днем у відповідача є 03 грудня 2015 року. Цього ж дня на виконання вимог статті 49-2 КЗпП України ОСОБА_1 запропоновано іншу роботу в установі - посаду завідувача терапевтичним відділенням поліклініки ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області», від якої вона відмовилася . Із 31 грудня 2015 року (згідно запису у трудовій книжці) ОСОБА_1 розпочато виплату допомоги по безробіттю.
За таких обставин не можна погодитися із висновками апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 працювала в ДУ «ТМО МВС по Запорізькій області» до 05 квітня 2016 року.
Згідно частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази; або 2) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 3) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, не встановив дати звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, що згідно частини 3 статті 411 ЦПК України є підставою скасування рішення апеляційного суду у цій частині із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Згідно частини 3 статті 235 КЗпП України,якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
Таким чином, для застосування цієї норми права необхідно наявність таких умов: неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці; вимушений прогул, викликаний неправильним формулюванням причини звільнення в трудовій книжці.
Вирішуючи це питання, апеляційний суд не навів висновків щодо вимушеного прогулу позивача у зв'язку з неправильним формулюванням причини звільнення в трудовій книжці, тобто дослідження обставин щодо спроб позивача влаштуватися на роботу та неможливість працювати через запис у трудовій книжці.
У зв'язку з наведеним, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню й у частині вирішення позову про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з неправильним формулюванням причини звільнення в трудовій книжці із передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно частини 3 статті 411 ЦПК України.
Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Обсяг порушення трудових прав позивача та завданих цим порушенням моральних страждань підлягає встановленню після вирішення спору в частині щодо формулювання причини звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з неправильним формулюванням причини звільнення в трудовій книжці, а тому в цій частині рішення суду також скасовується за частиною 3 статті 411 ЦПК України.
Колегія суддів погоджується із доводами заперечень ОСОБА_1 на касаційну скаргу про те, що викладену у пункту 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснення (про зменшення розміру компенсації за час вимушеного прогулу на суму допомоги по безробіттю), оскільки вони були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України № 3248-15 від 20 грудня 2005 року.
Щодо доводів сторін, викладених у касаційній скарзі та запереченні на неї, щодо застосування у справі позовної давності, необхідно зазначити таке.
Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Оскільки після скорочення посади позивача та продовження виконання нею до 03 грудня 2015 року своїх обов'язків наказ про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України не видавався, запис про її звільнення з роботи на підставі такого наказу до трудової книжки не вносився, колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про те, що передбачений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду ОСОБА_1 не пропустила.
Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 6-409цс16 від 06 квітня 2016 року.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу державної установи «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Запорізькій області задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: С. Ю. Мартєв
В.В. Пророк
І. М. Фаловська
С.П. Штелик