22 січня 2018 року справа №265/6807/17
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді Геращенко І.В., суддів Арабей Т.Г., Міронової Г.М., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області на постанову Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 11 грудня 2017 року по адміністративній справі № 265/6807/17 (головуючий І інстанції Міхєєва І.М., м. Маріуполь) за позовом ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
У вересні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач), звернулась до суду з адміністративним позовом до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (далі - управління, відповідач) про визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати пенсії з березня 2016 року та зобов'язання поновити нарахування та виплату пенсії та виплатити заборгованість за період, починаючи з березня 2016 року (а.с. 1-5).
Постановою суду першої інстанції від 11 грудня 2017 року адміністративний позов - задоволено. Визнано протиправними дії Лівобережного об'єднаного Управління Пенсійного фонду України міста Маріуполя Донецької області щодо припинення з березня 2016 року виплати пенсії за віком. Зобов'язано Лівобережне об'єднане Управління Пенсійного фонду України міста Маріуполя Донецької області поновити нарахування та виплату пенсії з березня 2016 року у раніше призначеному розмірі. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України постанова суду в частині виплати пенсії у межах суми за один місяць допущена до негайного виконання (а.с.28-32).
Не погодившись рішенням суду першої інстанції відповідачем подана апеляційна скарга, в якій він, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог (а.с.35-36).
Заявник апеляційної скарги, зазначає що скасування довідки з підстав визначних статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщен6их осіб» позбавляє на сьогоднішній день управління можливості відновити позивачу виплату пенсії за віком з 01 березня 2016 року.
Відповідно до приписів пункту 2 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справу розглянуто в письмовому провадженні.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав.
Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є пенсіонером за віком з грудня 2014 року. Виплату пенсії переведено з території управління ПФУ в м. Донецьк (а.с.20).
Згідно довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 29 липня 2016 року № 1412029408 зареєстроване місце проживання ОСОБА_1: АДРЕСА_1, фактичне місце проживання/перебування, якої: АДРЕСА_2 (а.с.7)
В березні 2016 року довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи на ім'я ОСОБА_1 управлінням соціального захисту населення Кальміуського району Маріупольської міської ради скасована. Зазначене призвело до зупинення виплати пенсії з 01 березня 2016 року.
З березня 2016 року виплата пенсії була зупинена відповідно до п.п. 5 п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365.
Спірним у даній справі є правомірність припинення відповідачем пенсії позивачу з 01 березня 2016 року.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-ІV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.
Статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених статтею 49 Закону № 1058-ІV, однак відповідного рішення щодо припинення виплати пенсії позивачу Управлінням не приймалось.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами в березні 2016 року довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи на ім'я ОСОБА_1 управлінням соціального захисту населення Кальміуського району Маріупольської міської ради скасована.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що рішення управління, відповідно до якого «Довідка внутрішньо переміщеної особи скасована» не є нормативно-правовим актом вищої юридичної сили, якими встановлений обов'язок органів Пенсійного фонду України припинити виплати пенсій через скасування довідки, виданої згідно з Порядком № 509, а отже не є і належною підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 № 1058.
Апелянт обґрунтовує апеляційну скаргу тим, що скасування довідки з підстав визначних статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщен6их осіб» позбавляє на сьогоднішній день управління можливості відновити позивачу виплату пенсії за віком з 01 березня 2016 року.
Проте, колегія суддів наголошує на тому що, припинення виплати позивачу пенсії у зв'язку зі скасуванням органами соціального захисту населення довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, у зв'язку із не підтвердженням фактичного місця проживання, суперечать принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.
Так, за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України(конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.10.2009 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.
Згідно статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання. Отже, відсутність позивачки за місцем проживання не може позбавляти її права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).
За приписами статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У п. 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач, не приймаючи рішення відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з березня 2016 року зупинив виплату пенсії позивачу.
Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що припинення виплати пенсії на підставі положень постанов Кабінету Міністрів України без вирішення цього питання шляхом прийняття пенсійним органом відповідного рішення не входить до вказаного вище переліку випадків, відповідно до яких припиняється виплата пенсії, а тому не може бути підставою для її припинення, оскільки право соціального захисту, у тому числі пенсійне забезпечення, гарантовано кожному громадянину України.
Щодо доводів апелянта, стосовно невірного застосування до вказаних правовідносин судом першої інстанції ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів зазначає на неотриманні позивачем суми пенсії строки звернення до суду не розповсюджується, оскільки порушено право громадянина на отримання пенсії у повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, беручи до уваги, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
З врахуванням викладеного, колегія суддів дійшла до висновку, що постанова суду першої інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, що є підставою для залишення без змін постанови суду першої інстанції і відмови в задоволенні апеляційної скарги відповідача.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області на постанову Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 11 грудня 2017 року по справі № 265/6807/17 - залишити без задоволення.
Постанову Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 11 грудня 2017 року по справі № 265/6807/17 за позовом ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати складання повного судового рішення та не підлягає оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Повне судове рішення складене 22 січня 2018 року.
Головуючий: І.В. Геращенко
Судді: Т.Г. Арабей
Г.М. Міронова