ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
24 січня 2018 року № 826/3920/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді-доповідача Келеберди В.І., суддів Качура І.А., Федорчука А.Б. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_2 до Державної фіскальної служби України (далі - ДФСУ) про визнання протиправним та скасування наказу від 17 лютого 2017 року № 334-о про його звільнення, поновлення на посаді, яка за своїми умовами праці, функціональними обов'язками та повноваженнями відповідає або є рівнозначною займаній ним станом на 20 лютого 2017 року посаді з 20 лютого 2017 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з дня звільнення по день фактичного поновлення на роботі.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв'язку ліквідацією Департаменту боротьби з митними правопорушеннями та утворення Департаменту організації протидії митним правопорушенням ДФСУ позивача було попереджено про наступне вивільнення з займаної посади у зв'язку зі скороченням штатної чисельності апарату та змінами у штатному розкладі ДФСУ, передбаченими наказом від 30 грудня 2015 року № 1022.
У подальшому, після співбесіди з керівництвом Департаменту аудиту ДФСУ позивачем подано заяву про призначення на посаду начальника відділу аналізу митних оформлень управління митного департаменту аудиту ДФСУ, проте, не зважаючи на наявність вакансій, які відповідали його кваліфікації, відповідно до наказу від 17 лютого 2017 року позивача звільнено із займаної посади за пунктом 1 статті 40 КЗпП України та пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Позивач зазначає також, що у трудовій книжці відповідачем зроблено записи під номерами 32-35 щодо його призначення на посаду та подальшу нечинність записів, що на його думку свідчить про наявність вакансій, які б він міг обійняти.
Посилаючись на порушення відповідачем частини першої та пункту 3 частини другої статті 42, частини другої та третьої статті 492 КЗпП України, частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», позивач звернувся до суду за захистом порушеного права на працю та просить суд задовольнити адміністративний позов.
В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та просив задовольнити повністю.
Представник відповідача заперечував проти позову з підстав, зазначених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи, з яких вбачається, що позивачу при попередженні про наступне вивільнення було запропоновано наявні вакантні посади, від яких він відмовився, отже його звільнення відбулося відповідно до положень Закону України «Про державну службу» та Кодексу Законів про Працю України.
Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, а також відсутність заперечень з цього приводу з боку сторін та їхніх представників, у відповідному судовому засіданні суд згідно з частиною четвертою статті 122 КАС України (в редакції, чинній на час вчинення процесуальної дії) ухвалою від 14 червня 2017 року перейшов у письмове провадження.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.
Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.
Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 наказом голови Державної фіскальної служби України від 06 жовтня 2014 року № 784-о призначений на посаду заступника начальника управління - начальника відділу системного аналізу митних оформлень управління аналітичної роботи у сфері ЗЕД Департаменту аналізу ризиків та протидії митним порушенням Державної фіскальної служби України.
Зазначена посада відноситься до посад державної служби.
27 вересня 2016 року позивача під власний підпис повідомлено про наступне вивільнення із займаної посади у зв'язку з скороченням штатної чисельності апарату та змінами у штатному розкладі Державної фіскальної служби України. Одночасно позивачу запропоновано такі наявні вакантні посади відповідно до штатного розпису:
- провідного інспектора відділу документообігу вхідної кореспонденції управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури;
- провідного інженера відділу організації будівництва управління організації будівництва експлуатації та управління майном Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури;
- провідного інспектора відділу електронного документообігу та архіву управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури;
- головного державного інспектора відділу управління майном та соціального забезпечення управління організації будівництва, експлуатації та управління майном Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_3;
- головного державного інспектора відділу євроінтеграції та проектів розвитку управління міжнародних зв'язків Департаменту організації роботи Служби на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_4;
- головного державного ревізора-інспектора відділу обліку об'єктів оподаткування управління реєстрації та обліку платників Департаменту обслуговування платників на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_5 та на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_6;
- головного державного ревізора-інспектора відділу координації та аналізу Департаменту внутрішнього аудиту осіб на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_7;
- головного державного інспектора відділу бюджетування підвідомчих установ і підприємств та фінансового супроводження в рамках міжнародного співробітництва управління бюджетування та методології Департаменту фінансування, бухгалтерського обліку та звітності;
- головного державного інспектора відділу організації роботи територіальних органів по супроводженню податкових спорів управління супроводження судових спорів Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_8
Із запропонованими вакантними посадами позивач ознайомився та відмовився від них, як таких, що не відповідають його спеціальності, про що залишив відповідний запис на попередженні.
Відповідно до наказу ДФСУ № 334-о від 17 лютого 2017 року ОСОБА_2 звільнено з займаної посади за пунктом 1 статті 40 КЗпП України та за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку зі зміною організації структури та скороченням штатної чисельності ДФСУ.
Із зазначеним наказом позивач не погоджується, вважає його незаконним, таким, що порушує його право на труд, прийнятим з порушенням вимог Кодексу законів про працю України та Закону України «Про державну службу», з чим й звертається до суду.
Аналізуючи наведені вище обставини, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 9, статей 73, 74, 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, вирішення даної справи залежить від доведеності відповідачем правомірності прийняття ним оспорюваного наказу про звільнення ОСОБА_2 № 334-о від 17 лютого 2017 року.
Судом встановлено, що на підставі наказу № 535 від 23 липня 2015 року «Про введення в дію Структури Державної фіскальної служби України», наказу № 598 від 12 серпня 2015 року «Про внесення змін до наказу ДФС від 23.07.2015 № 535», наказу № 1022 від 30 грудня 2015 року «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України», наказу № 763 від 12 вересня 2016 року «Про внесення змін до наказу ДФС від 30.12.2015 року № 1022», відбулася реорганізація Державної фіскальної служби України із скороченням штатної чисельності працівників.
Позивач ОСОБА_2 27 вересня 2016 року попереджений про наступне вивільнення із займаної посади у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності ДФСУ.
Відносини щодо підстав та порядку припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення врегульовані положеннями статті 87 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII далі - Закон №889-VIII), згідно якої скорочення чисельності або штату державних службовців є самостійною підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Закон України «Про державну службу» № 889-VIII визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої та громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Згідно статті 83 зазначеного Закону державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.
Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII передбачено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону №889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Працездатним громадянам, які постійно проживають на території України гарантовано правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).
Згідно пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому, як встановлено правилами частини другої цієї статті, звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
За змістом статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Із викладеного вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, тобто вжити усіх заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач з серпня 1992 року по вересень 2014 року працював у Кіровоградській митниці Державної митної служби України та Головному управлінні Міндоходів у Київській області на посадах, перебування на яких передбачало організацію ведення митної статистики, підготовки інформаційно-аналітичних матеріалів з митної статистики на основі обробки аналізу баз даних зовнішньої торгівлі товарами України, участь в удосконаленні митних процедур з метою створення сприятливих умов для прискорення товарообігу, здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, а також заходів, направлених на попередження, виявлення та припинення порушень законодавства України з питань державної митної справи. Йому присвоєно спеціальне звання радника податкової та митної справи І рангу. За сумлінне ставлення до виконання службових обов'язків та вклад у розбудову, становлення та розвиток митної системи України його нагороджено нагрудними знаками, про що зазначено у трудовій книжці.
Відповідно до диплому НОМЕР_2 ОСОБА_2 у 2009 році закінчив Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Державне управління», здобувши кваліфікацію магістра державного управління.
Як вбачається з наданого представником відповідача переліку, 41 посада у різних Департаментах, управліннях, відділах Державної фіскальної служби України рахувалася вакантною посадою центрального апарату ДФСУ станом на 20 лютого 2017 року, у тому числі й посада начальника відділу аналізу митних оформлень управління митного аудиту Департаменту аудиту Державної фіскальної служби України, на яку позивач подавав згоду на призначення, і не був призначений.
Не було запропоновано позивачу й інших 40 посад, наведених у переліку, а замість того одночасно з попередженням про наступне вивільнення запропоновані інші посади, які позивач вважав такими, що не відповідають його спеціальності, про що він зазначив у попередженні про наступне вивільнення.
Отже, у даному випадку відповідачем не було забезпечено права рівного доступу громадян до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Закон № 889-VIII містить поняття рівнозначної посади, як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу. Запропоновані позивачу посади не є рівнозначними тій, що він обіймав раніше.
У цьому зв'язку суд зазначає, що відповідачем не надано доказів та переконливих пояснень щодо відсутності можливості надати позивачу пропозиції рівноцінної посади державної служби відповідно до його кваліфікації, тому, на думку суду зазначені дії (бездіяльність) відповідача, що полягають у пропонуванні позивачу не всіх вільних на час попередження про вивільнення посад, не можуть вважатися належним виконанням обов'язку щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу і є протиправними.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що наказ Державної фіскальної служби України № 334-о від 17 лютого 2017 року «Про звільнення ОСОБА_2.» є незаконним та підлягає скасуванню.
При визначенні суми заробітної плати, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу, суд виходить з вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», а саме з пунктів 5 та 8 зазначеного Порядку, відповідно до яких основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи (календарні дні) на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства.
Отже, виходячи із довідки про доходи ОСОБА_2 його середньомісячна заробітна плата складає 13 561,80 грн., а середньоденна - 645,80 грн.
Отже, за час вимушеного прогулу за період з 21 лютого 2017 року по 24 січня 2018 року (232 робочих дня) на користь позивача підлягає стягненню сума 149 825,60 грн.
Суд зауважує, що законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за певних обставин та аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України у справах № 6-511цс16 від 25 травня 2016 року та № 334/290/15ц від 21 вересня 2017 року.
Водночас, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача видати наказ про поновлення його на попередній роботі та невідкладно допустити його до роботи, оскільки заявлена вимога не є у даному випадку належним способом захисту прав позивача, а крім того, видача наказів і допуск до роботи працівників відноситься до виключних (дискреційних) повноважень відповідача, у які не може втручатися суд, розглядаючи справу та ухвалюючи у ній рішення.
Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, постанова суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України гарантовано, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Таким чином, одним із завдань адміністративного судочинства є захист саме порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб.
Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України № 334-о від 17 лютого 2017 року «Про звільнення ОСОБА_2.».
3. Зобов'язати Державну фіскальну службу України поновити ОСОБА_2 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу системного аналізу митних оформлень управління аналітичної роботи у сфері ЗЕД Департаменту аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Державної фіскальної служби України з 21 лютого 2017 року.
4. Стягнути з Державної фіскальної служби України (04655, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_2 (02068, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 24 січня 2018 року у розмірі 149 825,60 грн. (сто сорок дев'ять тисяч вісімсот двадцять п'ять грн.) 60 коп. за вирахуванням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб та єдиного соціального внеску.
5. Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу системного аналізу митних оформлень управління аналітичної роботи у сфері ЗЕД Департаменту аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Державної фіскальної служби України.
6. Звернути до негайного виконання постанову суду в частині стягнення з Державної фіскальної служби України (04655, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_2 (02068, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах одного місяця у розмірі 13 561,80 грн. (тринадцять тисяч п'ятсот шістдесят одна грн.) 80 коп.
В решті позовних вимог відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя-доповідач В.І. Келеберда
Судді І.А. Качур
А.Б. Федорчук