ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
24 січня 2018 року № 826/3806/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді-доповідача Келеберди В.І., суддів Качура І.А., Федорчука А.Б. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_2 до Державної фіскальної служби України (далі - ДФСУ) про визнання протиправним та скасування наказу від 15 лютого 2017 року № 294-о про її звільнення, поновлення на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України з 16 лютого 2017 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з дня звільнення по день фактичного поновлення на роботі.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності ДФСУ позивача було попереджено про наступне вивільнення з займаної посади 25 травня 2016 року.
Одночасно з попередженням у порушення вимог чинного трудового законодавства не було запропоновано вакантних посад, які б відповідали кваліфікаційному рівню та спеціалізації для переведення та подальшого працевлаштування позивача.
У подальшому, 24 січня 2017 року позивачу запропоновано такі посади для переведення:
- Заступник начальника відділу загальної методології оподаткування управління координаційної роботи з вдосконалення податкової системи Департаменту методологічної та нормотворчої роботи;
- Головний державний ревізор-інспектор відділу обробки та оприлюднення даних митної статистики управління митної статистики Департаменту моніторингу доходів та обліково-звітних систем;
- Головний державний ревізор-інспектор відділу аналізу митних оформлень управління митного аудиту Департаменту аудиту на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_3;
- Головний державний ревізор-інспектор відділу перевірок з окремих питань Департаменту аудиту на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_4
Від запропонованих посад позивач відмовилася, оскільки вони не відповідали, на її думку, кваліфікації та досвіду її роботи, а крім того, перелік запропонованих посад був неповним.
Не зважаючи на наявність вакансій для переведення наказом відповідача від 15 лютого 2017 року позивача звільнено із займаної посади за пунктом 1 статті 40 КЗпП України та пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Посилаючись на порушення відповідачем частини першої та пункту 3 частини другої статті 42, частини другої та третьої статті 492 КЗпП України, частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», позивач звернулася до суду за захистом порушеного права на працю та просить суд задовольнити адміністративний позов.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив задовольнити їх повністю.
Представник відповідача заперечував проти позову з підстав, зазначених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи, з яких вбачається, що позивачу пропонувалися наявні вакантні посади, від яких вона відмовилася, отже її звільнення відбулося відповідно до положень Закону України «Про державну службу» та Кодексу Законів про Працю України.
Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, а також відсутність заперечень з цього приводу з боку сторін та їхніх представників, у відповідному судовому засіданні суд згідно з частиною четвертою статті 122 КАС України (в редакції, чинній на час вчинення процесуальної дії) ухвалою від 14 червня 2017 року перейшов у письмове провадження.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.
Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.
Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 наказом голови Державної фіскальної служби України від 16 червня 2015 року № 1662-о призначена на посаду начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України.
Зазначена посада відноситься до посад державної служби.
25 травня 2016 року позивача під власний підпис повідомлено про наступне вивільнення із займаної посади у зв'язку з скороченням штатної чисельності апарату та змінами у штатному розкладі Державної фіскальної служби України. У попередженні про наступне вивільнення зазначено, що вакантні посади відсутні.
У подальшому, а саме 24 січня 2017 року позивачу запропоновано такі посади для переведення:
- заступник начальника відділу загальної методології оподаткування управління координаційної роботи з вдосконалення податкової системи Департаменту методологічної та нормотворчої роботи;
- головного державного ревізора-інспектора відділу обробки та оприлюднення даних митної статистики управління митної статистики Департаменту моніторингу доходів та обліково-звітних систем;
- головного державного ревізора-інспектора відділу аналізу митних оформлень управління митного аудиту Департаменту аудиту на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_3;
- головного державного ревізора-інспектора відділу перевірок з окремих питань Департаменту аудиту на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_4
Із запропонованими вакантними посадами позивач ознайомилася та відмовилася від них, про що залишила відповідний запис на попередженні. У цій частині позивач наполягає, що для переведення відповідачем не було запропоновано усіх наявних вакантних посад, які існували в період з дня попередження і до дня її звільнення, та серед яких були наявними такі посади, які вона могла б обійняти для подальшої роботи.
Відповідно до наказу ДФСУ № 294-о від 15 лютого 2017 року ОСОБА_2 звільнено з займаної посади за пунктом 1 статті 40 КЗпП України та за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку зі зміною організації структури та скороченням штатної чисельності ДФСУ.
Із зазначеним наказом позивач не погоджується, вважає його незаконним, таким, що порушує її право на труд, прийнятим з порушенням вимог Кодексу законів про працю України та Закону України «Про державну службу», з чим й звертається до суду.
Аналізуючи наведені вище обставини, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 9, статей 73, 74, 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, вирішення даної справи залежить від доведеності відповідачем правомірності прийняття оспорюваного наказу про звільнення ОСОБА_2 № 294-о від 15 лютого 2017 року.
Судом встановлено, що на підставі наказу № 535 від 23 липня 2015 року «Про введення в дію Структури Державної фіскальної служби України», наказу № 598 від 12 серпня 2015 року «Про внесення змін до наказу ДФС від 23.07.2015 № 535», наказу № 1022 від 30 грудня 2015 року «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України», наказу № 763 від 12 вересня 2016 року «Про внесення змін до наказу ДФС від 30.12.2015 року № 1022», відбулася реорганізація Державної фіскальної служби України із скороченням штатної чисельності працівників.
Позивач ОСОБА_2 25 травня 2016 року попереджена про наступне вивільнення із займаної посади у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності ДФСУ під власний підпис.
Відносини щодо підстав та порядку припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення врегульовані положеннями статті 87 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII далі - Закон №889-VIII), згідно якої скорочення чисельності або штату державних службовців є самостійною підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Закон України «Про державну службу» № 889-VIII визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої та громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Згідно статті 83 зазначеного Закону державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.
Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII передбачено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону №889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Працездатним громадянам, які постійно проживають на території України гарантовано правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).
Згідно пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому, як встановлено правилами частини другої цієї статті, звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
За змістом статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Із викладеного вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, тобто вжити усіх заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач має повну вищу економічну освіту відповідно до диплому серії НОМЕР_2 від 22 червня 1995 року, виданого Київським державним університетом імені Т.Г.Шевченка, за спеціальністю «економічна кібернетика». Відповідно до пункту 2 частини другої розділу XVПрикінцевих і перехідних положень Закону України «Про вищу освіту» від 01 липня 2014 року вища освіта за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста після набрання чинності цим Законом прирівнюється до вищої освіти ступеня магістра.
Отже, позивач є спеціалістом з економічної кібернетики, економістом-аналітиком, має високу кваліфікацію у сфері аналізу та управління різноманітними секторами економіки: виробництва, фінансів, банківського бізнесу, державного управління та інше, та, виходячи з записів у трудовій книжці, має значний досвід роботи в митних органах, а також органах доходів і зборів (більше 24 років).
Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача ОСОБА_6 неодноразово направлялися запити до відповідача щодо надання публічної інформації про наявність вакантних посад у Державній фіскальній службі України протягом періоду з 25 травня 2016 року по 15 лютого 2017 року.
З наданих представнику позивача відповідей від 14 вересня 2016 року № 9669/з/99-99-04-01-01-14, від 23 лютого 2017 року № 2698/з/99-99-04-01-01-14, від 01 вересня 2016 року № 9194/з/99-99-04-01-01-14, від 10 березня 2017 року № 3350/з/99-99-04-01-01-14, від 24 лютого 2017 року № 2717/т/99-99-04-01-01-14 вбачається, що у період з дня попередження ОСОБА_2 про наступне вивільнення (25.05.2016) по день її звільнення (15.02.2017) у різних Департаментах, управліннях, відділах Державної фіскальної служби України рахувалася вакантними значна кількість посад центрального апарату, а також структурних підрозділів ДФСУ, на які можливо було б працевлаштування. При цьому, лише у період з 25 травня 2016 року по 25 липня 2016 року (за два місяці) у центральному апараті ДФСУ здійснено 85 призначень (переведень) на вакантні посади.
Загалом з 41 постійної вакантної посади, та щонайменше 20 вакансій на час перебування працівників у відпустці по догляду за дитиною, наведених у переліках, позивачу запропоновано на вибір лише 4 вакансії.
Крім того, станом на день звільнення позивача у ДФСУ були наявними такі вакантні посади, у тому числі на період перебування основного працівника у відпустці для догляду за дитиною:
- Департамент організації роботи Служби - 3 посади;
- Департамент матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури - 4 посади;
- Департамент кадрової політики та роботи з персоналом - 1 посада;
- Департамент внутрішнього аудиту - 5 посад;
- Департамент моніторингу доходів та обліково-звітних систем - 5 посад;
- Департамент інформаційних технологій - 4 посади;
- Департамент податків та зборів з фізичних осіб - 1 посада;
- Департамент аудиту - 3 посади;
- Департамент методологічної та нормотворчої роботи - 1 посада;
- Департамент боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом - 10 посад;
- Департамент організації митного контролю - 2 посади;
- Департамент боротьби з митними правопорушеннями - 2 посади.
Наведене вище свідчить про те, що у даному випадку відповідачем не було забезпечено права рівного доступу громадян до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Закон № 889-VIII містить поняття рівнозначної посади, як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу. У цьому зв'язку суд зазначає, що запропоновані позивачу посади не є рівнозначними тій, що він обіймав раніше.
Суд зазначає також, що відповідачем не надано доказів та переконливих пояснень щодо відсутності можливості надати позивачу пропозиції рівноцінної посади державної служби відповідно до її кваліфікації, тому, на думку суду зазначені дії (бездіяльність) відповідача, що полягають у пропонуванні позивачу не всіх вільних на час попередження про вивільнення посад, не можуть вважатися належним виконанням обов'язку щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу і є протиправними.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що наказ Державної фіскальної служби України № 294-о від 15 лютого 2017 року «Про звільнення ОСОБА_2.» є незаконним та підлягає скасуванню.
При визначенні суми заробітної плати, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу, суд виходить з вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», а саме з пунктів 5 та 8 зазначеного Порядку, відповідно до яких основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи (календарні дні) на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства.
Отже, виходячи із довідки про доходи ОСОБА_2, її середньомісячна заробітна плата складає 10 763,34 грн., а середньоденна - 512,54 грн.
Отже, за час вимушеного прогулу за період з 16 лютого 2017 року по 24 січня 2018 року (235 робочих днів) на користь позивача підлягає стягненню сума 120 446,90 грн.
Суд зауважує, що законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за певних обставин та аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України у справах № 6-511цс16 від 25 травня 2016 року та № 334/290/15ц від 21 вересня 2017 року.
Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, постанова суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Також, під час розгляду справи позивачем заявлено клопотання про стягнення понесених витрат на правову допомогу.
Згідно частин другої та третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини п'ятої зазначеної статті розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути спів мірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як вбачається з наданих до матеріалів справи документів, на підтвердження вказаних витрат позивачем надано: копію договору про надання правової допомоги № 03/17 ГДС від 06 березня 2017 року та копію додаткової угоди до нього № 1 від 06 березня 2017 року; копію диплома спеціаліста ОСОБА_6, виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, Акт № 1 передачі-прийняття послуг з надання правової допомоги від 23 червня 2017 року, копії квитанцій до прибуткового касового ордеру № 10 від 11 травня 2017 року та № 15 від 23 червня 2017 року. Згідно зазначених документів позивачем понесені витрати на правову допомогу в загальній сумі 6 080, 00 грн.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, з урахуванням вищезазначених правових норм, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суму витрат на правову допомогу у розмірі 6 080,00 грн.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України гарантовано, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Таким чином, одним із завдань адміністративного судочинства є захист саме порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб.
Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України № 294-о від 15 лютого 2017 року «Про звільнення ОСОБА_2.».
3. Зобов'язати Державну фіскальну службу України поновити ОСОБА_2 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України з 16 лютого 2017 року.
4. Стягнути з Державної фіскальної служби України (04655, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_2 (02140, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 лютого 2017 року по 24 січня 2018 року у розмірі 120 446,90 грн. (сто двадцять тисяч чотириста сорок шість грн.) 90 коп. за вирахуванням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб та єдиного соціального внеску.
5. Стягнути з Державної фіскальної служби України (04655, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_2 (02140, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) витрати на правову допомогу у розмірі 6 080, 00 грн. (шість тисяч вісімдесят грн.) 00 коп.
6. Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України.
7. Звернути до негайного виконання постанову суду в частині стягнення з Державної фіскальної служби України (04655, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_2 (02140, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах одного місяця у розмірі 10 763,34 грн. (десять тисяч сімсот шістдесят три грн.) 34 коп.
Відповідно до ч. 1 ст. 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя-доповідач В.І. Келеберда
Судді І.А. Качур
А.Б. Федорчук