Справа № 815/4399/17
17 січня 2018 року
Одеський окружний адміністративний суд у складі у складі
головуючого судді Катаєвої Е.В.,
суддів Стефанова С.О., Бутенко А.В.,
за участю секретаря судового засідання Чернецької А.,
позивача- Абдул ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
представника позивача - ОСОБА_4
представника відповідача - ОСОБА_5
перекладача - ОСОБА_6,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті ОСОБА_5 у загальному позовному провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 (65121 м.Одеса, вул. Ільфа та Петрова,10,кв.93) до Державної міграційної служби України (01001 м.Київ, вул. Володимирська,9) про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі ДМС України) у якому просила:
- визнати неправомірним та скасування рішення ДМС України № 281-17 від 23.06.2017 року про відмову у визнанні громадянки ОСОБА_8 ОСОБА_1 ОСОБА_8 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,
- зобов'язання ДМС України прийняти рішення відносно громадянки ОСОБА_8 ОСОБА_1 ОСОБА_8 ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач зазначила, що вона є громадянкою ОСОБА_8. В 2015 році звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. 21.08.2017 року отримала повідомлення Головного управління ДМС України в Одеській області № 215 від 20.07.2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС України № 281-17 від 23.06.2017 року.
Позивач вважає вищевказане рішення ДМС України незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки воно приймалося без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, внаслідок чого порушені її права.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що основною причиною її виїзду з країни громадянського походження стало переслідування з боку угрупування “Талібан” в наслідок діяльності її чоловіка та погрози її життю, та життю її дітей, що унеможливлює її повернення до країни громадського походження, а тому вона підпадає під дію Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Інформація по країні походження підтверджує наявність підстав для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту.
Провадження по справі відкрите ухвалою суду від 15.09.2017 року, розпочате підготовче провадження, витребувані докази по справі.
Відповідач до суду надав заперечення на позов, витребувані докази (особову справу).
Ухвалою суду від 09.10.2017 року закінчено підготовче провадження по справі та справу призначено до судового розгляду колегією у складі трьох суддів.
Ухвалою суду від 11.12.2017 року за клопотанням представника відповідача зупинено провадження по справі з метою забезпечення участі представника позивача у судовому засіданні та призначене судове засідання на 11.01.2018 року.
15.12.2017 набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017, згідно з яким КАС України викладений в новій редакції.
У відповідності до п.п.10 п.1 Розділу VII Перехідних Положень КАС України в новій редакції справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Ухвалою від 19.12.2017 року вирішено здійснити розгляд справи за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначене на 11.01.2018 року.
Ухвалою від 11.01.2018 року закрито підготовче провадження та сраву призначено до судового розгляду на 17.01.2018 року.Таким чином, розгляд цієї справи повинен відбуватися за правилами, що передбачені новою редакцією КАС України.
Відповідач надані 29.09.2017 року запечерення на позов разом з особовою справою позивача, просила вважати відзивом на позов (а.с.28-35,209).
У наданих до суду запереченнях на позов представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову, оскільки рішення ДМС України прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, є правомірним та обґрунтованим.
Представник відповідача зазначив, що проведеним аналізом особової справи позивача можливо встановити низку суперечливостей, які свідчать про неправдоподібність та необґрунтованість звернення з приводу набуття міжнародного захисту, а саме в заяві від 29.10.2015 року позивач зазначила, що напад на її чоловіка та сина було скоєно 15.01.2011 року, родина переховувалась до виїзду з ОСОБА_8. 30.11.2014 року чоловік та син виїхали до Австрії, а вона із сином та донькою вирушили до України. Виїхали офіціально авіаресом до Москви, на територію України прибули 10.09.2015 року нелегально, поза пунктом пропуску.
Проте під час проведення додаткової співбесіди було зазначено, що напад було скоєно 15.01.2015 року та її чоловік не звертався до правоохоронних органів з приводу скоєного нападу. Відповідно до проведених бесід спілкування її чоловика з талібами відбувалось лише у 2011 році.
В обґрунтування письмових заперечень представник відповідача зазначив, що відповідно до п. 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за конвенційними ознаками.
Проте з матеріалів особової справи вбачається, що позивачем не було надано жодних документальних доказів власного ймовірного переслідування у випадку повернення на батьківщину. Також не було зазначено нею обставин, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до неї або її близьких родичів насилля в ситуації внутрішнього конфлікту.
Вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані сторонами докази, суд встановив, що ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою ОСОБА_8, уродженка м. Кабул, за національністю таджичка, за віросповіданням мусульманка-сунітка, не одружена, має повну середню освіту, рідна мова дарі, володіє мовами: трохи пушту, урду.
Позивач 04.09.2015 року виїхала з останньої країни постійного проживання, авіарейсом Кабул (ОСОБА_8) - Дубаї (ОАЕ) - Москва (Росія).
10.09.2015 року таємно без документів перетинула ОСОБА_9 кордон України автомобілем поза пунктом пропуску, нелегально.
29 жовтня 2015 року, звернулася за захистом до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Заява позивача прийнята до розгляду згідно з Наказом Управління від 08.09.2016 року №172 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
За результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло до висновку, що громадянка ОСОБА_8 ОСОБА_1 ОСОБА_8 ОСОБА_3 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону, що оформлено Висновком про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту від 20.03.2017 року.
Вказане рішення Управління обґрунтоване тим, що ймовірне побоювання стати жертвою переслідування з боку представників угрупування «Талібан», як причина виїзду з ОСОБА_8 ОСОБА_1 ОСОБА_8 ОСОБА_3 визнане неправдоподібним та не прийнято територіальним підрозділом ДМС. Так, у висновку зазначено, що інформацію, яка надана заявником з цього приводу вважається суперечливою та сумнівною, в твердженнях шукача захисту містяться суттєві розбіжності, що свідчать про неправдоподібність наданої заявником інформації. За результатом розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
У висновку не заперечується, що інформація, яку надав заявник при зверненні до управління, щодо політичної ситуації в країні походження, діяльності партій, організації мітингів є достовірною та послідовною, але вона є загальновідомою і міститься у мережі Інтернету, та жодним чином не стосується особисто позивача.
Рішенням ДМС України №281-17 від 23.06.2017 року, з посиланням на пункти 1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, висновок Управління підтримано, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянці ОСОБА_8 ОСОБА_1 ОСОБА_8 ОСОБА_3 (а.с.51).
21.08.2017 року позивач отримала повідомлення від 20.07.2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 8,39).
Суд, вважає, що висновок, який став підставою для прийняття рішення, що оспорює позивач, є такими, що складений у відповідності до розділу VІ Правил: за результатом оцінки комплексного та системного вивчення документів, наявних в особових справах позивачів, та перевірки фактів, повідомлених позивачами. У висновках зроблено посилання на використану інформацію про країну походження позивачів, та її співвідношення із змістом заяв та відомостями, отриманими під час співбесіди із позивачами.
Відповідач ОСОБА_9 міграційна служба України відповідно до Положення про ОСОБА_9 міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 року, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 2 Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.
Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (далі Закону України) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Перевіряючи законність рішення ДМС України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачу необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з абз.5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз її адресу, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до ОСОБА_8, ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 не надала, та обґрунтованих пояснень не зазначила. Навпаки, ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 зазначила, що лист з погрозами, телефонні дзвінки з погрозами були здійсненні її чоловіку, хоча особисто їй не погрожували.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частина 1 статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Згідно частини 5 статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Критерій “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Характерною рисою категорії осіб, які бажають отримати додаткову форму захисту є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого.
Проте, позивачем не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності, фактів існування загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
Згідно з протоколами співбесід позивач ніколи не брав участь в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної, релігійної меншості чи до соціальної групи.
Позивач в співбесідах наводить різні причини виїзду з країни походження. В однієї зі співбесід вона пояснила, що виїхала з країни оскільки там неможливо жити, йде війна. Без автомата неможливо ходити. Нема свободи пересування. Якщо вона приїдить на Батьківщину, то буде погроза її життю, та життю її родини. В країні діють терористичні угрупування.
В інших співбесідах вона розповідала про те, що коли її чоловік був головним лікарем у лікарні, куди привезли якогось таліба, він відмовився його лікувати, за що потім поступали погрози. В іншому випадку позивач зазначала, що її чоловік у 2011 році відмовився допомогти талібу покинути лікарню, щоб вони могли його забрати з лікарні. Погрожували в письмовому та телефонному режимі, якщо чоловік не погодиться то його і родину вб'ють. З талібом спілкувався її чоловік, погрози були один раз у письмовиму виглядв, другий раз у телефонному режимі, а втрете напали на чоловика та сина. Чоловику було зламоно ніс, вибито один зуб та пошкоджено око. Вони переїхали до іншого району Кабулу.
Позивач зазначила, що до виїзду з ОСОБА_8 вони не отримували ще погроз, але переховувались, так як боялися.
Ще в однієї співбеседі позивач зазначила, що її чоловика з сином побили у 2015 році, напали невідомі особи. Після чого вони вирішили виїхати з країни. Чоловік з сином виїхав до Австрії через Москву (Росія), а вона також 04.09.2015 року виїхала з країни постійного проживання авіарейсом Кабул (ОСОБА_8) - Дубаї (ОАЕ) - Москва (Росія). З 2011 року не виїзжали у звязку з відсутністю грошей, а в 2014 році друг чоловіка найшов покупця будинку та чоловік з сином виїхали до Австрії. Вона не виїхала з чоловіком, бо у них склались на тої час погані стосунки.
Позивач не заперечувала, що коли вона приїхала до України, то говорила, що грошими допоміг чоловік, так як думала, що стосунки будуть нормальні. Насправді їй допомогли сестра та тітка, чоловік не приймає участі у її житті.
Позивач при співбесіді не заперечувала, що особисто їй не погрожували.
Інші пояснення про погрози є не персоніфікованими та не можуть трактуватись як підстава для визнання особи біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Згідно з протоколами співбесід позивач ніколи не брав участь в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної, релігійної меншості чи до соціальної групи.
Посилання позивача в обґрунтування позовних вимог на поганий політичний та економічний стан в країні, що є загальновідомим фактом, але самі по собі ці обставини не можуть бути підставою для визнання особи біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, та дійсними причинами неможливості повернення позивача в країну громадської належності.
З цих підстав суд не приймає до уваги доводи представника позивача викладені у відповіді на відзив, в якій наведені всі загальновідомі відомсті щодо ситуації в ОСОБА_8 та погіршення цієї ситуації., що відображено в Керівництві УВКБ ООН по оцінці потреби у міжнароньому зазисті осіб, які шукають притулок, з ОСОБА_8 19.04.2016 року, та зазначено про розширений критерій для надання особам додаткового захисту, але це стосується районів охвачених конфліктом або районів, які контролюються АПФ, з урахуванням того, що конфлікт в ОСОБА_8 не є міжнародним.
Характерною рисою категорії осіб, які бажають отримати додаткову форму захисту є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте позивачем крім загальновідомих фактів не наведено обставин щодо наявності існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання, а її пояснення є обгрунтовано Управлінням визнані суперечливими та неправдоподобними.
Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за відношення до певної соціальної групи.
Позивач не зазначила достатностіх деталей і специфіки щодо обставин проживання в ОСОБА_8. Надана нею інформація при викладенні причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надала, не довела жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в позові щодо існування на теперішній час небезпеки, яка загрожує її в ОСОБА_8 особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивач не надала переконливих доказів щодо її особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності, а також підстав для виїзду з ОСОБА_8 дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтувала неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
З урахуванням встановлених фактів, суд прийшов до висновку, що заява, яку подала ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до органів міграції є логічно непослідовною, містить неправдоподібні відомості стосовно щодо звернення за захистом в Україні, не викликають довіри, а дійсною причиною її звернення є спроба легалізувати своє знаходження на території України.
Суд вважає, що при розгляді заяви позивача про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявників та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу.
При цьому відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2,5,6,7,9,139,242-246 КАС України, суд,-
ОСОБА_10 ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 (65121 м. Одеса, вул. Ільфа та Петрова,10,кв.93) у задоволенні адміністративного позову до Державної міграційної служби України (01001 м.Київ, вул. Володимирська,9) про визнання неправомірним та скасування рішення № 281-17 від 23.06.2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення набирає законної сили у порядку ст.255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст.295-297 КАС України.
Головуючий суддя Е.В. Катаєва
Суддя С.О. Стефанов
Суддя А.В. Бутенко
.