Справа № 530/1597/17
Номер провадження 2/530/143/18
16.01.2018 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого-судді Должко С.Р., секретаря Бедюх Н.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Зіньків справу за позовом
ОСОБА_1 до Дейкалівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області третя особа без самостійних вимог відділ Держгеокадастру в Зіньківському районі Полтавської області про встановлення факту перебування на утриманні та визнання права власності на земельну частку (пай), -
Позивач, ОСОБА_1, звернулася в Зіньківський районний суд Полтавської області з позовом до Дейкалівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області третя особа без самостійних вимог відділ Держгеокадастру в Зіньківському районі Полтавської області про встановлення факту перебування на утриманні та визнання права власності на земельну частку (пай).
В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явилася направивши до суду заяву про розгляд справи за її відсутності та підтримання позовних вимог та представник позивача ОСОБА_3, яка в судове засідання з'явилася, але написала заяву в якій просить розглянути справу за її відсутності.
Представник відповідача Дейкалівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області в судове засідання не з'явився, але надав до суду заяву, в якій позовні вимоги визнав в повному обсязі і просив розгляд справи провести без їх участі.
Зачитавши заяви позивача та представника позивача, які підтримали свої позовні вимоги, зачитавши нотаріально завірені пояснення свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які підтвердили факт, що ОСОБА_1 перебувала на утриманні ОСОБА_6 та дослідивши і проаналізувавши наявні матеріали цивільної справи давши їм належну оцінку, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Суд вирішив за можливе розглядати справу у відсутності сторін, на підставі наявних у справі доказів, з урахуванням норм ст.247 ЦПК України.
На підставі письмових заяв усіх сторін по справі, суд ухвалює рішення за відсутності сторін, на підставі наявних в матеріалах справи письмових доказів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, в порядку, передбаченому ст.ст. 223, 247 ЦПК України.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Відповідно до статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову, суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Оскільки відповідач визнав позовні вимоги і вони знайшли своє повне підтвердження в судовому засіданні, суд приймає вказане визнання позову, оскільки такі дії відповідача не суперечать закону та не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, тому, відповідно до вимог ст. 206 ЦПК України, суд вважає, що вказані позовні вимоги є цілком доведеними, обґрунтованими і підлягають задоволенню у вказаному обсязі.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України, рішення суду повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процеусального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред"явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї строни ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Відповідно до статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов»язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов»язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об»єктивність і неупередженість: керує ходом судового процессу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз»яснює у випадку необхідності учасникам судового процессу їхні процесуальні права та обов»язки, неслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процессу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процессу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов»язків.
Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі докозам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 41 Конституції України: "кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності".
Відповідно до ст. 16 ЦК України, визнання права є одним із способів захисту порушеного майнового права.
Частиною 1 ст. 1297 Цивільного кодексу України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою... .
Згідно ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
Відповідно до п. 11 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника.
Відповідно до ст. ст. 1217, 1218, ЦК України спадщина здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ч.1, ч.5. ст. 1268 ЦК України спадкоємець має право прийняти спадщину, яка незалежно від часу прийняття належить спадкоємцю з часу відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Згідно з положеннями ст. 1277 ЦК ( 435-15 ) у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
Відповідно до положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ), основні терміни, використані в цьому Законі, мають таке значення: зокрема, територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр; районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Згідно з ст.5 Закону система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Відповідно до ст.10 цього ж Закону сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Пленуму Верховного Суду України у п. 24 Постанови № 7 від 30 травня 2008 р. Про судову практику у справах про спадкування роз'яснив, що при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
В судовому засіданні було встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_4 року у віці 86 років померла ОСОБА_6, про що в Книзі реєстрації смертей 1997 року червня місяця 14 числа зроблено відповідний актовий запис № 36. Факт смерті підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, яке видане Дейкалівською сільською радою, Зіньківського району Полтавської області 14 червня 1997 року.
Відповідно до довідки наданої Дейкалівською сільською радою Зіньківського району Полтавської області ОСОБА_6 на момент смерті - ІНФОРМАЦІЯ_4 року проживала та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 разом з нею проживала без реєстрації онука, ОСОБА_1 1958 р.н..
При житті ОСОБА_6 мала на праві приватної власності земельну ділянку загальною площею 3,08 га, про що свідчить сертифікат на право на земельну частку (пай) серія НОМЕР_2 від 20.07.2016 року, зареєстрований 03.12.1996 року в Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 539.
При житті ОСОБА_6 на випадок своєї смерті розпорядження (заповіту) не робила. Відповідно спадкування здійснюється за законом.
Як спадкоємиця за законом, ОСОБА_1 - онука померлої звернулася в державну нотаріальну контору з проханням видати свідоцтво про право на спадщину за законом, та отримала відмову і не може здійснити своє право і успадкувати її в нотаріальному порядку. Причиною цього являється, те, що ОСОБА_6 померла 1997 року коли ще діяв Цивільний кодекс УРСР 1963 року.
Згідно довідки виданої Дейкалівської сільської ради ОСОБА_1 постійно проживала з померлою і здійснювала за нею догляд, а отже відповідно до цивільного законодавства фактично прийняла спадщину після померлої ОСОБА_6, і це також підтверджується довідкою Дейкалівської сільської ради (а.с.10). Факт спільного проживання підтвердити свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5.(а.с.16-17). Також встановлено, що позивач продовжує проживати в господарстві, в якому проживала вона разом із ОСОБА_6.
За змістом п. 62 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української PCP підтвердженням приналежності будинку, який знаходиться в сільському населеному пункті, можуть бути відповідні довідки виконавчого комітету сільської Ради депутатів трудящих, які видавалися в тому числі і на підставі записів у погосподарських книгах.
Додатками № 32 та № 33 до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад депутатів трудящих було затверджено зразки довідок про право власності колгоспного (селянського) двору на жилий будинок та про право власності робітника чи службовця на жилий будинок.
За змістом зазначених нормативних актів виникнення права власності на житлові будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права.
До компетенції виконкомів місцевих Рад відносилось також питання узаконення цих будівель та внесення записів про право власності на будинки за громадянами у погосподарські книги місцевих Рад.
Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української PCP, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української PCP 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов'язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (п. 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції).
Тобто записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.
Вищим спеціалізованим судом України звернуто увагу, також, на те, що при вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо.
Відповідно до частини першої статті 120 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.
Згідно із частиною другою статті 123 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.
Як передбачено п. 1. ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР "Дії, що свідчать про прийняття спадщини" визнається, що спадкоємець прийняв спадщину якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
Отже, спадкоємством вважається перехід майна померлого (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) у порядку, передбаченому статтями 529 - 535 ЦК Української PCP.
Для спадкоємця, що прийняв спадщину, виникають як майнові права, так і обов'язки. До майнових прав належить, зокрема, право власності.
Відповідно до статті 86 ЦК Української PCP право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном
Частиною 1 ст. 1297 Цивільного кодексу України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно зобов»язаний звернутися до нотаріуса до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на нерухоме майно.
На звернення позивача до Зіньківської нотаріальної контори йому було повідомлено про відмову у вчиненні нотаріальних дій.
Відповідно до ч.3 ст. 1268 Цивільного кодексу України,- спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Згідно ст. 79-1 земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об"єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площу, меж та внесення інформації про неї до державного земельного кадастру.
Відповідно до ч.1 ст. 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр", державна реєстрація земельної ділянки - це внесення до Державного земельного кадастру, передбачених цим законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера. У разі якщо відомості про земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної долкументації із землустрою щодо встановлення )відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).
Відповідно до ст. 125 ЗК право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Згідно з ч.9 ст. 79-1 Земельного кодексу України, земельна ділянка може бути об"єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Відповідно до ч.10 цієї статті Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
Ч. 4 цієї статті - земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Згідно п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформаваними незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі, якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).
Право власності на вказані земельні ділянки було оформлене та зареєстроване відповідно до вимог діючого на той час законодавства. Вимоги сучасного законодавства позбавляють позивача можливості замовити послугу щодо визначення кадастрового номера, а відповідно і успадкувати таке спадкове майно в позасудовому порядку.
Відповідно до ст. 316 ЦК України "правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею...".
Відповідно до ст. 1268 Цивільного кодексу України спадкоємець має право прийняти спадщину або не прийняти її. Судом встановлено, що позивач бажає прийняти спадщину.
Відповідно до змісту ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.
Рішення Європейського суду є офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
З огляду на вищевикладене вбачається, що положення ч.1 ст.1268 ЦК України стосовно захисту права власності повністю відповідає захисту права власності, яке гарантується ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що у відповідності до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «Пайн Велів Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.
Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).
Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин справи та доказів, що подані на підтвердження позовних вимог, з врахуванням визнання відповідачем позову, що не порушує прав та інтересів інших осіб, є підстави для задоволення позову.
Суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства ухвалюючи рішення на основі повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні та керуючись ст. ст. 376, 392 ЦК України, 1,2,4,7, 8,12,13,19, 30, 228-229, 258, 263-268, 354 ЦПК України, ЗУ "Про судовий збір",суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Дейкалівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області третя особа без самостійних вимог відділ Держгеокадастру в Зіньківському районі Полтавської області про встановлення факту перебування на утриманні та визнання права власності на земельну частку (пай)- задоволити частково.
Встановити факт того, що ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 року проживала спільно до дня її смерті і перебувала на утриманні ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3.
Визнати заОСОБА_1 уродженкою с. Дейкалівка Зіньківського району, Полтавської області, що мешкає за адресою Полтавська область, Зіньківський район, с.Дейкалівка право на право на земельну ділянку частку (пай), що належала померлій ОСОБА_6 згідно сертифіката на право на земельну площею 3, 78 умовних кадастрових гектарів розташовану на території Батьківської сільської ради Зінківського району Полтавської області, на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай) серії НОМЕР_2 від 20.07.2016 року, зареєстрованого 03.12.1996 року в книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 539, що належала ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 року, як за спадкоємцем за законом.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Полтавської області через Зіньківський районний суд протягом 30 днів з дня його проголошення.
Суддя Зіньківського районного суду
Полтавської області С.Р.Должко
секретар : Н.І.Бедюх