ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
13 грудня 2017 року № 826/939/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., суддів: Келеберди В.І., Літвінової А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомГромадянина Ірану ОСОБА_1
до третя особаДержавної міграційної служби України Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві
провизнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Ірану ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, в якому просить:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №615-16 від 02 грудня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що він є громадянином Ірану і був вимушений залишити територію Ірану та шукати захист в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали обґрунтовані побоювання за життя та здоров'я. Позивач наголошує про побоювання загрози його життю з боку уряду Ірану, оскільки він здійснював шпигунську діяльність проти країни походження. Також позивач зазначив, що Державною міграційною службою України було необґрунтовано та протиправно відмовлено йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ним було подано до органів Державної міграційної служби всі необхідні документи, що дають підставу для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач та третя особа проти задоволення позовних вимог заперечували, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних у Державній міграційній службі України повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.
Розгляд справи здійснено у порядку письмового провадження на підставі частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач у справі - ОСОБА_1 громадянин Ірану, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в м. Шафт, Іран. За національністю - фарс, за віросповіданням - невіруючий. Неодружений. До України прибув літаком 05.08.2014 року на підставі дозволу компетентного органу, місце перетину кордону - аеропорт «Бориспіль». Позивач звернувся до органів міграційної служби України вперше. З 17.02.2011 по 05.08.2014 перебував у Туреччині, де звертався за захистом та отримав відмову.
Позивач звернувся до третьої особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 11 грудня 2014 року. На момент звернення з заявою про визнання біженцем на території України перебував легально.
У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11 грудня 2014 року позивач зазначив, що був змушений залишити Іран з політичних причин, оскільки за період з 2006 по квітень - травень 2008 років працював на компанію «Zaeim», яка спеціалізується на виробництві та постачанні електронного та телекомунікаційного обладнання. Він був керівником і менеджером майстерні у нафтохімічному заводі на півдні Ірану. Ця компанія співпрацює з іранським міністерством розвідки й оборони. 13.11.2006 року він поїхав до Туреччини, де зв'язався з ізраїльським посольством у Стамбулі для отримання візи. Після того, як ізраїльтяни дізналися про місце роботи позивача в Ірані, вони запропонували йому співпрацювати з ними і він прийняв їх пропозицію. Позивач надав ізраїльтянам інформацію про компанію «Zaeim». Таким чином, позивач шпигував для ізраїльських спецслужб протягом 4 років або близько того, до самого виїзду з Ірану в лютому 2011 року. Не може повернутися до Ірану, оскільки його мають стратити через співпрацю з ізраїльськими спецслужбами.
На підтвердження свого громадянства позивачем відповідачу надано паспорт громадянина Ірану НОМЕР_1.
Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві 06 серпня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. А 28 листопада 2016 року ним складено Додаток до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно зазначеного висновку відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Рішенням відповідача № 615-16 від 02 грудня 2016 року зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 20 грудня 2016 року позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на наступне.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (ч.6 ст.9 Закону №3671-VI).
Відповідно до ч.8 ст.9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст.9 Закону №3671-VI).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, відсутні, а також заявник до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третій безпечній країні.
Колегія суддів погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Як вже зазначалось вище, в заяві - анкеті від 11.12.2014 року позивач повідомив, що був змушений покинути країну походження з політичних причин, до яких призвела його діяльність в компанії «Zaeim», в якій він працював з 2006 по травень 2008 року. Позивач стверджує, що зазначена компанія спеціалізується на виробництві та постачанні електронного та телекомунікаційного обладнання, де позивач був керівником і менеджером майстерні у нафтохімічному заводі на півдні Ірану. Також іноземець повідомив, що вказана компанія співпрацювала з Іранським міністерством розвідки та оборони. Перебуваючи в Туреччині, позивач зв'язався з посольством Ізраїлю для отримання візи та повідомив про своє місце роботи у Ірані, після чого позивачу було запропоновано працювати на уряд Ізраїлю. Позивач погодився на таку пропозицію та здійснював шпигунську діяльність проти Ірану протягом чотирьох років.
Під час проведення співбесіди 22.12.2015 року позивач також повідомив про обставини, які змусили його покинути країну походження, а саме про його співпрацю і спецслужбами Ізраїлю та надання їм детальної інформації по країні походження та компанії «Zaeim», яка співпрацювала з Іранським міністерством розвідки й оборони. Позивач стверджував, що після звільнення у 2008 році продовжував надавати інформацію спецслужбам Ізраїлю, яка їх цікавила.
Проте, неоднозначним залишається факт, що зі слів позивача у протоколі співбесіди від 25.12.2014 року він зазначає, що з 2006 по 2008 роки він працював в компанії «Zaeim» та був керівником і менеджером майстерні на нафто-хімічному заводі на Півдні Ірану. Вказана компанія займалася телекомунікаційним обладнанням і співпрацювала з Іранським міністерством розвідки і оборони, хоча у анкеті та протоколі співбесіди від 31.01.2015 року позивач зазначає, що влаштувався на роботу в 2005 році і працював понад чотири роки та в його підпорядкуванні було декілька підлеглих інженерів. В ході додаткової співбесіди від 22.12.2015 року позивач вже зазначив, що працював в компанії «Dara aria» з травня 2008 по лютий 2011 роки.
Таким чином, проаналізувавши інформацію, надану позивачем з приводу місця та періоду його роботи, вбачається досить значна розбіжність.
В ході співбесіди від 22.12.2015 року позивачу було задано питання щодо наявності у нього будь-якої інформації стосовно його розшуку в Ірані та обґрунтування тверджень, що при поверненні його до Ірану, його вб'ють, на що позивач відповів, що інформації щодо його розшуку в країні та наявності гарантованої небезпеки в країні походження в нього не має.
Жодних погроз з боку влади Ірану позивач не отримував, насильству не піддавався та не переслідувався за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів.
З огляду на вказане, суд приходить до висновку про надання неправдивих відомостей позивачем з приводу зазначеного та погоджується з доводами відповідача про те, що позивачем не надано переконливих фактів щодо наявної небезпеки в країні походження, а несуть виключно характер припущень.
Заявник не приймав участі у політичній чи релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій. Іноземець не приймав участі у демонстраціях проти влади.
Також позивачем не доведено факт здійснення шпигунської діяльності на користь Ізраїлю.
Таким чином, суд вважає, що побоювання, які виникли у заявника мають суто суб'єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо його слів.
З наведеного слід зробити висновок, що основною метою звернення із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація на території України, про яку позивач неодноразово зазначав особисто.
Отже, жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю громадянина Ірану ОСОБА_1 ані під час звернення до органу міграційної служби, ані під час розгляду та перевірки його заяви міграційним органом, ані під час розгляду справи судом, позивачем не надано.
Аналіз матеріалів особової справи іноземця в контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та ч. 1 статті Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
З матеріалів справи та пояснень позивача вбачається, що в обґрунтування позовних вимог громадянином Ірану ОСОБА_1 було надано відомості, які не підтверджують факту переслідування позивача або його побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що позивачу буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання позивачу статусу біженця або визнання громадянина Ірану ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, суд звертає увагу на те, що відповідно до матеріалів особової справи громадянина Ірану ОСОБА_1, при звернення до органів Державної міграційної служби України позивачем також не було надано інформації, яка могла би бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, та інформації, яка могла би бути перевірена або достовірно встановлена щодо наявності таких обставин.
Позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Крім того, заявник в заяві - анкеті зазначив, що виїхав з країни походження 17.02.2011 року легально. Іноземець попрямував літаком до Туреччини, де перебував з 17.02.2011 року по 05.08.2014 року. В період перебування позивача в Туреччині він звертався до відповідних органів за захистом та перебував у процедурі щодо надання захисту 3,5-4 роки, але отримав відмову. Після чого, позивач був змушений покинути територію Туреччини протягом трьох днів. Позивач звертався до різних представництв країн: Швейцарії, Франції, Швеції, Австрії, України, Голландії, Словаччини, тобто для нього не було принципово звернутися за захистом саме в Україні, адже заявник намагався потрапити до більш економічно розвинених країн Євросоюзу.
За таких обставин, існує велика вірогідність того, що позивач намагався отримати захист на території України за фіктивними підставами з метою в'їзду до вказаних країн.
Позивачем також зазначено, що він мав дозвіл на виїзд з Ірану, у зв'язку з чим, стає очевидним факт відсутності будь-яких проблем у країні походження позивача.
Зазначене не узгоджується з вимогами п.6. частині першій ст. 6 Закону № 3671-VI.
А відповідно до п. 22 частини першої ст. 1 Закону № 3671-VI, третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбаченихКонвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
За таких обставин суд вважає, що рішення відповідача № 615-16 від 02 грудня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.
Згідно з ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, з'ясувавши фактичні обставини справи та проаналізувавши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 69-71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва
У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.С. Мазур
Судді: В.І. Келеберда
А.В. Літвінова