м. Вінниця
10 січня 2018 р. Справа № 802/2366/17-а
ОСОБА_1 окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Дмитришеної Р.М. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Макарової К.В.
представника позивача: ОСОБА_2
представника відповідача 1: ОСОБА_3
представника відповідача 2: ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом: приватного підприємства "Елітар Авто"
до: ОСОБА_1 ОДПІ ГУ ДФС у Вінницькій області, Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області
про: визнання дій протиправними та стягнення надміру сплачених податкових зобов"язання
До Вінницького окружного адміністративного суду звернулось ПП "Елітар Авто" (далі - позивач) з позовом до ОСОБА_1 ОДПІ ГУ ДФС у Вінницькій області (далі - відповідач 1), ГУ ДКС України у Вінницькій області (далі - відповідач 2) про визнання протиправними дій ОСОБА_1 ОДПІ щодо відмови у прийнятті податкових декларацій позивача з податку на додану вартість за лютий, березень, квітень, травень та червень 2017 року та стягнути з Державного бюджету України 2969515 грн. надміру сплаченого податку на додану вартість.
Позов мотивовано тим, що рішенням Головного управління ДФС у Вінницькій області від 30.06.2017 року №147/02-32-12-01 анульовано реєстрацію платника податку на додану вартість позивача.
В зв'язку з цим позивачем до ОСОБА_1 ОДПІ подана податкова декларація з податку на додану вартість за червень 2017 року із заявою про повернення надміру сплачених податкових зобов'язань з податку на додану вартість в розмірі 2969515 грн. на поточний рахунок Позивача. Крім того, цим листом була подана раніше не подана звітність із податку на додану вартість за лютий-травень 2017 року. Однак, ОСОБА_1 ОДПІ відмовила у прийнятті даної податкової звітності на підставі пункту 48.4 статті 48 ПК України, оскільки у податковій звітності зазначений індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість, який був анульований у зв'язку із анулюванням реєстрації платника податку на додану вартість 30.06.2017 року.
Позивач вважає такі дії протиправними, так як ним подана звітність за періоди, коли його реєстрація як платника податку на додану вартість не була анульована, індивідуальний податковий номер зазначено той, який містився в реєстрі платників податку на додану вартість у звітні податкові періоди. Також позивач вважає, що згідно пункту 184.6 статті 184 Податкового кодексу України, подання цієї звітності є не правом, а його обов'язком.
Разом з тим, позивач зазначає, що у нього рахується сума надміру сплаченого податку на додану вартість, а саме залишок від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (рядок 21 декларації з податку на додану вартість), в розмірі 2969515 грн., яка, в зв'язку з анулюванням реєстрації платника ПДВ, має бути повернута на поточний рахунок Позивача, про що і було зазначено в податковій декларації за червень 2017 року.
Так, позивач вказує, що ОСОБА_1 ОДПІ 24.06.2014 року прийнято рішення №116 про анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість позивача. Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 03.11.2014 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.01.2015 року, по справі №802/3430/14-а, зазначене рішення визнано протиправним і скасоване. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.02.2015 року по цій справі відмовлено у відкритті касаційного провадження. Проте, дія свідоцтва була відновлена лише через рік, тобто у 2016.
Також ОСОБА_1 ОДПІ 14.08.2014 року прийняла податкові повідомлення-рішення №0007092204, яким позивачу нарахувано податок на додану вартість в розмірі 3177538 грн., та №0007102204, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість в розмір 426955 грн. Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 25.02.2015 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.05.2015 року, по справі №802/4109/14-а, зазначені податкові повідомлення-рішення податкового органу визнані протиправними та скасовані.
Відповідно позивач зазначає, що поки тривали судові справи та відновлювався позивачу статус платника податку на додану вартість, до Податкового кодексу України були внесені зміни Законом України від 28 грудня 2014 року №71-VIII, яким, серед іншого, було запроваджено систему електронного адміністрування податку на додану вартість. В результаті цього залишок від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (рядок 21 декларації з податку на додану вартість), в розмірі 2969515 грн., не зареєстровано до даної системи електронного адміністрування згідно підпункту 4 пункту 34 підрозділу 2 розділу ХХ “Перехідні положення” ПК України.
На підставі вищезазначеного позивач вважає, що він мав право на збільшення суми податку на додану вартість, на яку він має право зареєструвати податкові накладні, в системі електронного адміністрування на суму 2969515 грн., але не міг подати податкову декларацію за червень 2015 року, оскільки на той час не був відновлений в реєстрі платників податку на додану вартість.
Позивач, покликаючись на норми статті 43, абзацу 1 пункту 200-1.5 статті 200-1 ПК України та пункту 27 Порядку електронного адміністрування податку на додану вартість, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року №569 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року №1177) (надалі - Порядок) вважає, що відповідачі зобов'язані повернути йому суму надміру сплаченого податку на його поточний рахунок.
За наведеного вище, позивач звернувся до суду з даним позовом, який підтриманий представником позивача в судовому засіданні повністю.
Представник відповідача ГУ ДФС у Вінницькій області надав суду відзив на позовну заяву, за змістом якого сторона відповідача 1 просить відмовити в задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.
Так, відповідач 1 вважає, що Податковий кодекс України містить імперативну норму пункту 48.4 статті 48 щодо обов'язкового зазначення в податковій декларації з податку на додану вартість індивідуального податкового номеру згідно з даними реєстру платників податку на додану вартість.
Рішенням ГУ ДФС у Вінницькій області від 30.06.2017 року №147/02-32-12-01 анульовано реєстрацію платника податку на додану вартість позивача з цієї дати, а тому індивідуальний податковий номер позивача, починаючи з 01.07.2017 року, був виключений з реєстру платників податку на додану вартість. За наведеного вище позивач в своїх деклараціях зазначив недійсний індивідуальний податковий номер, тобто порушив вимоги пункту 48.4 статті 48 ПК України.
Крім того відповідач 1 вважає, що Податковий кодекс України містить імперативну норму пункту 49.11 статті 49 щодо обов'язку податкового органу відмовити в прийнятті податкової звітності платника податків, заповненої з порушенням вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу. Відтак, оскільки податкові декларації позивача не відповідають вимогам пункту 48.4 статті 48 ПК України, ОСОБА_1 ОДПІ правомірно відмовила позивачу у прийнятті декларацій.
Вимога про стягнення надміру сплаченого податку, на думку відповідача, також не може бути задоволена, оскільки всупереч вимог пункту 43.41 статті 43 ПК України та пункту 27 Порядку зазначена сума податку на додану вартість не знаходилась на рахунку в системі електронного адміністрування позивача, а тому не може бути відшкодована йому в порядку пункту 43.41 статті 43 ПК України. Причиною цього стало порушення позивачем вимог підпункту 4 пункту 34 підрозділу 2 розділу ХХ "Перехідні положення" ПК України, а саме подання податкової декларації за червень 2015 року із пропуском встановленого строку, а саме в листопаді 2016 року, чим позивач сам унеможливив зарахування цієї суми на рахунок в системі електронного адміністрування податку на додану вартість. Крім того, заява про відшкодування цієї суми податку на додану вартість подана позивачем в складі декларації за червень 2017 року, яка не відповідає вимогам пункту 48.4 статті 48 ПК України і вважається неподаною.
Відповідач 2 - ГУ ДКС України у Вінницькій області проти позову заперечувала з підстав, що викладені у відзиві на адміністративний позов. Крім того, представник відповідача 2 зазначила, що згідно пункту 43.5 статті 43 ПК України контролюючий орган не пізніше ніж за п'ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п'яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань та пені платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику. Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.
ГУ ДКС України у Вінницькій області жодних висновків про повернення даної суми не отримувало, а отже ця сума не могла бути перерахована відповідачем на рахунок позивача. Враховуючи вищенаведене, відповідач 2 своєї вини не вбачає і вважає, що позовні вимоги є безпідставними.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, докази, що містяться у ній, судом встановлено наступне.
30.06.2017 року Головним управлінням ДФС у Вінницькій області прийнято рішення №147/02-32-12-01, яким анульовано реєстрацію платника податку на додану вартість приватного підприємства "Елітар Авто".
В подальшому, позивачем до ОСОБА_1 ОДПІ направлена податкова декларація з податку на додану вартість за червень 2017 року із заявою про повернення надміру сплачених податкових зобов'язань з податку на додану вартість в розмірі 2969515 грн. на поточний рахунок Позивача. Разом із даними документами, відповідно до опису вкладення цінного листа позивачем на адресу ОСОБА_1 ОДПІ було направлено звітність із податку на додану вартість за лютий-травень 2017 року.
ОСОБА_1 ОДПІ листом від 06.12.2017 повідомила позивача про те, що податкові декларації не відповідають пункту 48.4 статті 48 ПК України, оскільки в податковій звітності зазначений індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість, який був анульований у зв'язку із анулюванням реєстрації платника податку на додану вартість 30.06.2017 року, а тому відповідач 1 відмовив позивачу у прийнятті декларацій. З приводу заяви про відшкодування суми податку на додану вартість, то вона направлена позивачем в складі декларації за червень 2017 року, яка не відповідає вимогам пункту 48.4 статті 48 ПК України, через те вважається неподаною.
Позивач не погоджується з такими діями, вважає їх протиправними та звернувся до суду за захистом своїх прав. Крім того, в своєму позові та поясненнях зазначає, що у нього рахується сума надміру сплаченого податку на додану вартість, а саме залишок від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (рядок 21 декларації з податку на додану вартість), в розмірі 2969515 грн., яка, в зв'язку з анулюванням реєстрації платника ПДВ, має бути повернута на поточний рахунок Позивача, про що і було зазначено в податковій декларації за червень 2017 року. Дані кошти сплачені до бюджету, що не заперечується відповідачами, відтак сторона позивача вважає їх своєю власністю, які мають бути стягнуті на користь підприємства.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини у сфері справляння податку на додану вартість врегульовані Податковим кодексом України.
Згідно пункту 49.1 статті 49 ПК України податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків.
Згідно абзацу 1 пункту 49.2 цієї статті Кодексу платник податків зобов'язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об'єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є.
Податкова декларація, розрахунок (далі - податкова декларація) - документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов'язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку (пункт 46.1 статті 46 ПК України).
Податкова декларація з податку на додану вартість подається за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному місяцю, протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця (пункт 203.1 статті 203 ПК України).
Згідно пункту 184.6 статті 184 ПК України у разі анулювання реєстрації особи як платника податку останнім звітним (податковим) періодом є період, який розпочинається від дня, що настає за останнім днем попереднього податкового періоду, та закінчується днем анулювання реєстрації.
Таким чином, з наведеного випливає, що подання декларації за звітні періоди, в яких особа була платником податку, є обов'язком такої особи незалежно від втрати нею статусу платника податку в майбутньому, адже обов'язок з подання звітності припиняється з періоду, який є першим після останнього звітного.
За наведеного вище, позивач зобов'язаний був подати, а відповідач ОСОБА_1 ОДПІ зобов'язана була прийняти та врахувати податкову звітність відповідача за період з лютого по червень 2017 року, тобто за період, коли позивач був платником податку на додану вартість.
Посилання відповідача на норми пункту 48.4 статті 48 ПК України як на підставу для відмови у прийнятті податкової звітності позивача суд вважає необґрунтованим з наступних підстав.
Згідно цієї норми Кодексу у окремих випадках, коли це відповідає сутності податку або збору та є необхідним для його адміністрування, форма податкової декларації додатково може містити такі обов'язкові реквізити:
відмітка про звітування за спеціальним режимом;
код виду економічної діяльності (КВЕД);
код органу місцевого самоврядування за КОАТУУ;
індивідуальний податковий номер згідно з даними реєстру платників податку на додану вартість за звітний (податковий) період;
дата та номер рішення про включення неприбуткової організації до Реєстру неприбуткових установ та організацій;
ознака неприбутковості організації;
повне найменування нерезидента;
місцезнаходження нерезидента;
назва та код держави резиденції нерезидента.
Як вже встановлено судом, позивач подавав податкову звітність за ті періоди, коли він був платником податку на додану вартість, і зазначив індивідуальний податковий номер згідно з даними реєстру платників податку на додану вартість станом на ці звітні (податкові) періоди, а отже порушення даної норми Кодексу позивачем допущено не було.
Відповідно у відповідача ОСОБА_1 ОДПІ були відсутні правові підстави для відмови позивачу у прийнятті податкової звітності на підставі пункту 49.11 статті 49 ПК України, відтак суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо визнання протиправними дій ОСОБА_1 ОДПІ щодо відмови у прийнятті податкових декларацій позивача з податку на додану вартість за лютий-червень 2017 року.
Визначаючись щодо позовних вимог про стягнення надміру сплаченого податку на додану вартість, суд виходить із наступного.
Згідно підпункту 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 ПК України надміру сплачені грошові зобов'язання - суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов'язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату.
Рішенням ОСОБА_1 ОДПІ ГУ Міндоходів у Вінницькій області від 24.06.2014 року №116 було анульовано свідоцтво платника податку на додану вартість ПП "Елітар Авто".
Підприємство не погодилось з цим рішенням і оскаржило його в судовому порядку.
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 03.11.2014 року по адміністративній справі №802/3430/14-а зазначене рішення визнано протиправним і скасоване.
Не погодившись з даним судовим рішенням, ОСОБА_1 ОДПІ оскаржила його в апеляційному порядку. Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.01.2015 року апеляційна скарга ОСОБА_1 ОДПІ була залишена без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до вимог статті 254 КАС України (в редакції, яка діяла на час постановлення судових рішень) постанова Вінницького окружного адміністративного суду від 03.11.2014 року набрала законної сили 14.01.2015 року.
В подальшому, ОСОБА_1 ОДПІ оскаржила ці судові рішення в касаційному порядку, проте ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.02.2015 року у відкритті касаційного провадження було відмовлено.
Однак, податковим органаном відновлено дію свідоцтва платника податку на додану вартість позивача лише в січні 2016 року.
Також, ОСОБА_1 ОДПІ 14.08.2014 прийняла податкові повідомлення-рішення №0007092204, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 3177538 грн., та №0007102204, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість в розмір 426955 грн.
Позивачем оскаржено рішення податкового органу в судовому порядку.
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 25.02.2015 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.05.2015 по адміністративній справі №802/4109/14-а, зазначені податкові повідомлення-рішення визнані протиправними та скасовані.
Законом України від 28 грудня 2014 року №71-VIII до Податкового кодексу України були внесені зміни, якими, зокрема, було запроваджено систему електронного адміністрування податку на додану вартість (стаття 200-1).
В результаті того, що в період запровадження даної системи, всупереч вимог статей 254, 255 діючої в той час редакції КАС України, незважаючи на наявність судового рішення, яке набрало законної сили, по адміністративній справі №802/3430/14-а, податкові органи не відновили позивачу статус платника податку на додану вартість, залишок від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (рядок 21 декларації з податку на додану вартість), в розмірі 2969515 грн., не внесено до системи електронного адміністрування.
Автоматичне перенесення показників податкової звітності з податку на додану вартість до запровадженої системи електронного адміністрування регулювалось пунктом 34 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України. Зокрема, підпунктом 4 цієї норми встановлено, що станом на третій робочий день після дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення адміністрування податку на додану вартість" зареєстрованим платникам податку значення суми податку (позитивне або від'ємне), на яку такий платник має право зареєструвати податкові накладні/розрахунки коригування до податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, визначене пунктом 200-1.3 статті 200-1 цього Кодексу, та значення усіх її складових, визначених цим Кодексом, дорівнюють нулю, крім значень її складових УНаклОтр, УНаклВид та УМитн, що були сформовані починаючи з 1 липня 2015 року. Зареєстрованим платникам податку таке значення автоматично збільшується контролюючим органом:
4) до 31 липня 2015 року для платників податків, що застосовують звітний (податковий) період місяць, без проведення перевірок, передбачених статтею 200 цього Кодексу, на суму від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду, та суму непогашеного від'ємного значення попередніх звітних (податкових) періодів на кінець поточного звітного (податкового) періоду, що зазначено в податковій звітності з податку на додану вартість, у якій відображаються розрахунки з бюджетом та/або відображаються операції, що стосуються спеціального режиму оподаткування відповідно до статті 209 цього Кодексу, за червень 2015 року. На таку суму платником податку збільшується розмір суми податкового кредиту за звітний (податковий) період (липень 2015 року).
Таким чином, позивач мав право на збільшення суми податку на додану вартість, на яку він мав право зареєструвати податкові накладні, в системі електронного адміністрування на суму 2969515 грн.
Посилання відповідача ОСОБА_1 ОДПІ на те, що зазначена сума не внесена до системи електронного адміністрування з вини позивача, який подав податкову декларацію за червень 2015 року лише в листопаді 2016 року, чим унеможливив зарахування цієї суми на рахунок в системі електронного адміністрування податку на додану вартість, суд не приймає до уваги, оскільки під час судового розгляду було встановлено, що 14.01.2015 року набрала законної сили постанова ВОАС від 03.11.2014 по адміністративній справі №802/3430/14-а, якою було визнано протиправним і скасоване рішення ОСОБА_1 ОДПІ від 24.06.2014 року №116 щодо анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість ПП "Елітар Авто".
Відновлення позивачу статусу платника податку на додану вартість відбулось лише в січні 2016 року, що є підставою вважати про відсутність вини позивача щодо невчасної подачі податкової звітності. В даному випадку невчасне поновлення податковим органом статусу платника податку на додану вартість позбавило позивача можливості подати податкову декларацію за червень 2015 року вчасно та реалізувати своє право відповідно до підпункту 4 пункту 34 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України.
Визначаючись щодо обраного позивачем способу захисту своїх прав та законних інтересів, суд дійшов наступних висновків.
Відповідач ОСОБА_1 ОДПІ посилається на відсутність підстав, визначених пунктом 43.4-1 статті 43 ПК України, пункту 27 Порядку, а також підпункту 4 пункту 34 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, оскільки зазначені кошти не знаходились в системі електронного адміністрування податку на додану вартість. Відповідач 2 вказує, що ГУ ДКС України у Вінницькій області жодних висновків про повернення даної суми не отримувало, а отже ця сума не може бути перерахована останнім на рахунок позивача.
Проте, як встановлено судом, саме через протиправні рішення та бездіяльність податкового органу позивач був позбавлений реалізувати своє право в порядку, встановленому нормами ПК. Однак, на думку суду, останній не може втратити своє право на повернення даних коштів, які надміру сплачені до бюджету, що не заперечується відповідачами.
За приписами положень ст. 78 КАС України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обгрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.
Так, відповідно до матеріалів справи, зокрема, податкової декларації з податку на додану вартість за звітний період червень 2015, що подана в листопаді 2016, задекларовано залишок від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (рядок 21 декларації з податку на додану вартість), в розмірі 2968985 грн. за вересень 2014 - додаток 2 до Декларації (а.с. 68). Відповідно до декларації з податку на додану вартість за звітний період червень 2017, зокрема її додатку 2, відображено суму від"ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного періоду (рядок) 21 за 04 місяць 2016 у розмірі 527грн, за лютий 2016 - 3грн, за вересень 2014 - 2968985грн, що становить загальний розмір 2968985грн.
Захист права власності гарантується статтями 13, 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 13 цієї Конвенції, відображений в практиці Європейського суду з прав людини.
Так, відповідно до частини 1 статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Практика Європейського суду з прав людини свідчить на користь висновку, що в контексті податкових спорів позбавлення права отримати податкову вигоду, встановлення обмежень, що не ґрунтуються на вимогах закону, у праві вільно розпоряджатись накопиченим за наслідками розрахунків з бюджетом від'ємним значенням з податку на додану вартість розглядається як позбавлення власності: «Мирне володіння [майном] означає, що порушення принципу, встановленого у першому реченні [статті 1 Першого протоколу], може мати місце і за відсутності прямого або фізичного втручання у право власності. Так, наприклад, порушення може мати форму позбавлення можливості використати власність, ненадання дозволів, або інших форм перешкоджання реалізації права власності, що є наслідком застосування законодавства або заходів органів державної влади (Рішення Європейського суду з прав людини у справі Wiggins v. Unated Kingdom Appl. 7456/76 (1976))».
Європейським судом з прав людини у справах Інтерсплав проти України (2007 рік, заява №803/02), "Булвес" АД проти Болгарії (2009 рік, заява №3991/03) і Бізнес Супорт Центр проти Болгарії (2010 рік, заява №6689/03) зазначено, що затримки у відшкодуванні податку на додану вартість можна вважати втручанням у право на мирне володіння своїм майном, а постійні затримки відшкодування і компенсації у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, так само як і стан невизначеності щодо часу повернення коштів, порушує "справедливий баланс" між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном.
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Спорронг і Лоннрот проти Швеції" (23 вересня 1982 p.), суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції вцілому і також відображено у структурі статті 1 Першого протоколу (Лист Верховного Суду України від 01.07.2013 року «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ»).
З огляду на викладене, невідшкодування позивачу від'ємного значення порушує його права, зокрема, право мирно володіти своїм майном та не узгоджується з закріпленими в Україні, як у правовій державі, принципами юридичної визначеності та законних (легітимних) очікувань.
Статтею 4 Податкового кодексу України визначені основні засади, на яких ґрунтується податкове законодавство України. Зокрема, до основоположних принципів податкового законодавства належать: принцип рівності усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації, яким передбачено забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу; принцип презумпції правомірності рішень платника податку, згідно якого в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.
Статтею 43 Кодексу визначений порядок повернення платнику податків помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань.
Оскільки кошти у вигляді від'ємного значення в податковій звітності Позивача через протиправні рішення та бездіяльність податкових органів не потрапили до системи електронного адміністрування податку на додану вартість, то за таких обставин, надміру сплачені кошти підлягають поверненню відповідно до пунктів 43.1, 43.3, 43.4, 43.5 статті 43 ПК України.
Так, згідно пункту 43.1 статті 43 ПК України помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу.
Згідно пункту 43.3 цієї статті Кодексу обов'язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов'язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми.
Згідно пункту 43.4 платник податків подає заяву про повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань та пені у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов'язання та/або податкового боргу з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення у готівковій формі коштів за чеком у разі відсутності у платника податків рахунка в банку.
Згідно пункту 43.5 контролюючий орган не пізніше ніж за п'ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.
На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п'яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань та пені платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суб'єкти владних повноважень прийнявши протиправні рішення, допустивши протиправну бездіяльність, тим самим поставивши позивача у становище, коли він не зміг реалізувати своє право згідно підпункту 4 пункту 34 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, відмовляючи на цій же підставі позивачу у поверненні коштів, порушують свій обов'язок діяти в межах повноважень, на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (Рішення Європейського Суду з прав людини "Лелас проти Хорватії", пункт 74).
Що стосується, належності обраного Позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з огляду на положення статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява №38722/02).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; прийняття рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Згідно частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Частиною 2 статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
В силу частини 5 цієї ж статті Конституції кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
В абзаці 10 п. 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003р. №3-рп/2003 Конституційний Суд України наголошував, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, без його практичного застосування.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
У своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
До аналогічного висновку прийшов і ВАСУ в своїх рішеннях, вказавши, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення (ВАСУ від 19 травня 2016 року у справі №К/800/32729/15, від 29 вересня 2016 у справі №К/800/19142/16)
Рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду.
З огляду на гарантоване статтею 55 Конституції України право особи захищати свої права будь-яким не забороненим законодавством способом, з урахуванням наявності у чинному законодавстві механізму стягнення коштів з державного бюджету на підставі судового рішення, вимог статті 13 Конвенції щодо ефективності правового захисту, практики Європейського суду з прав людини, Позивач правомірно звернувся з позовом про стягнення цієї суми від'ємного значення (надміру сплаченого грошового зобов'язання) з Державного бюджету України.
Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх рішень, дій та бездіяльності і докази, надані сторонами, суд приходить до переконання про наявність підстав для повного задоволення адміністративного позову ПП «Елітар Авто».
Питання про розподіл судових витрат у справі вирішується судом відповідно до вимог статті 139 КАС України.
Згідно частини 1 цієї статті Кодексу при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи, що судом під час розгляду справу встановлено, що порушення прав позивача відбулось через протиправну бездіяльність податкового органу, суд приходить до висновку про необхідність стягнення розміру сплаченого позивачем судового збору при поданні адміністративного позову в сумі 46143 грн. за рахунок бюджетних асигнувань ОСОБА_1 об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії ОСОБА_1 об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області щодо відмови у прийнятті податкових декларацій приватного підприємства "Елітар Авто" з податку на додану вартість за лютий 2017 року, березень 2017 року, квітень 2017 року, травень 2017 року та червень 2017 року.
Стягнути з Державного бюджету України на користь приватного підприємства "Елітар Авто" (код ЄДРПОУ 37357964, поточний рахунок №2600301166 в ПАТ "МЕГАБАНК", МФО 351629) 2969515 (два мільйони дев'ятсот шістдесят дев'ять тисяч п'ятсот п'ятнадцять) гривень 00 копійок надміру сплаченого податку на додану вартість.
Стягнути на користь приватного підприємства "Елітар Авто" (код ЄДРПОУ 37357964, поточний рахунок №2600301166 в ПАТ "МЕГАБАНК", МФО 351629) за рахунок бюджетних асигнувань ОСОБА_1 об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області сплачений при зверненні до суду судовий збір в розмірі 46143 (сорок шість тисяч сто сорок три) гривень 00 копійок.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Текст рішення в повному обсязі складено та підписано: (15.01.2018)
Суддя /підпис/ ОСОБА_5
Згідно з оригіналом.
Суддя:
Секретар: