ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
08 грудня 2017 року 09:22 № 826/14957/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Шрамко Ю.Т., суддів Вєкуа Н.Г., Костенко Д.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України та Кабінету Міністрів України, треті особи - Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міністерство соціальної політики України, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України, про зобов'язання вчинити певні дії, визнання факту дискримінації,
До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд), надійшов позов ОСОБА_1, (далі - позивач), до Пенсійного фонду України, (далі - відповідач-1), Кабінету Міністрів України, (далі - відповідач-2), треті особи - Уповноважений Верховної Ради з прав людини, (далі - третя особа-1), Міністерство соціальної політики України, (далі - третя особа-2), Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України, (далі - третя особа-3), про:
- зобов'язання відповідача-1 поновити здійснення пенсійних виплат позивачу через будь-яке місцеве управління Фонду чи в будь-якій іншій формі з виплатою заборгованості по пенсійних виплатах з лютого 2016 р.;
- зобов'язання відповідача-2 виділити грошові кошти для поновлення здійснення пенсійних виплат позивачу і виплати заборгованості;
- визнання факту дискримінації позивача, за ознакою місця реєстрації особи, як особи, що фактично проживає і зареєстрована на непідконтрольних територіях, у вигляді відмови в виплаті пенсії.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що внаслідок безпідставної невиплати позивачу пенсії порушуються її права та інтереси, що є дискримінацією.
Представники відповідачів 1, 2 позовні вимоги не визнали, просили у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки у спірних правовідносинах діяли в порядку та у спосіб, визначених законодавством України.
Представник третьої особи-1 просив позовні вимоги задовольнити.
Представники третіх осіб 2, 3 у відповідні засідання не прибули, хоча про дати, час та місце судового розгляду справи треті особи 2, 3 повідомлені належним чином. При цьому, до суду через канцелярію від третьої особи-2 надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності її представника та заперечення проти позову. Заява про розгляд справи за відсутності представника третьої особи-3 до суду не надійшла.
Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.
Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п.п. 1, 3 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014 р. № 280, (далі - Положення № 280), Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Основними завданнями Пенсійного фонду України є:
реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
внесення пропозицій Міністрові соціальної політики щодо забезпечення формування державної політики із зазначених питань;
виконання інших завдань, визначених законом.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (п. 7 Положення № 280).
Пенсійний фонд України відповідно до покладених на нього завдань: організовує, координує та контролює роботу територіальних органів щодо: призначення (перерахунку) і виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці (пп. 6 п. 4 Положення № 280).
Територіальними органами Пенсійного фонду України є Управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління, (далі - управління Фонду), (п. 1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2).
Згідно з пп. 6 п. 4 цього Положення, Управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань: призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інші виплати відповідно до законодавства.
З метою встановлення всіх фактичних обставин справи, судом 31.08.2017 в межах даної справи постановлено ухвалу про витребування доказів, якою у Пенсійного фонду України та Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області витребувано письмову інформацію щодо стану заборгованості перед позивачем по пенсійних виплатах з лютого 2016 р. по 01.09.2017 р. із доданням належних доказів на її підтвердження.
На виконання судового рішення, до суду надійшов лист Чугуївського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області від 21.09.2017 № 9449-02/23, яким суд повідомлено, що позивач, яку зареєстровано за фактичним місцем перебування: смт Малинівка, вул. Молодіжна, буд. 1, 27.07.2017 р. зверталася до управління із заявою про здійснення запиту її пенсійної справи в Ізюмському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Харківської області у зв'язку з переїздом до Чугуївського району Харківської області.
27.07.2017 р. (№ 7527-15/23) до Ізюмського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області було здійснено запит пенсійної справи позивача та атестату із повідомленням по який час їй виплачено пенсію.
Позивача включено до списку № 61 на отримання інформації для призначення (відновлення) виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам, який 28.07.2017 р. (№ 7583-15/23) направлено до Управління праці та соціального захисту населення Чугуївської районної державної адміністрації для розгляду питання поновлення їй виплати пенсії районною комісією з питань призначення (поновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
21.08.2017 р. (№ В 17-7768) отримано від Управління соціального захисту населення Чугуївської районної державної адміністрації протокол засідання районної комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, яким позивачу відновлено виплату пенсії з моменту припинення.
11.09.2017 р. (№ В 17-8409) отримано макет пенсійної справи позивача та атестат від 15.08.2017 р. № 4388, згідно якого, пенсію позивачу виплачено по 29.02.2016 р.
Розпорядженням від 20.09.2017 р. позивача взято на облік з 01.03.2016 р. та здійснено нарахування пенсії згідно з ч. 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у загальній сумі 26432,60 грн. Складено графік виплати заборгованості щомісячно разом із основною пенсією.
Тобто, як вбачається з викладеного, на час розгляду та вирішення справи по суті відсутній факт порушення права позивача на отримання пенсії, адже, як підтверджується матеріалами справи та не спростовано зі сторони позивача, останній виплату пенсії відновлено, відповідне управління Фонду зобов'язалося виплатити заборгованість по виплаті пенсії протягом 4 (чотирьох) місяців разом із основною пенсією.
Отже, заявлена вимога про зобов'язання Пенсійного фонду України поновити здійснення пенсійних виплат позивачу через будь-яке місцеве управління Фонду чи в будь-якій іншій формі з виплатою заборгованості по пенсійним виплатам з лютого 2016 р., є такою, що не підлягає задоволенню.
Поряд викладеним, суд зауважує, що позивачем у ході судового розгляду справи не наведено суду обставин, які б свідчили про порушення саме Пенсійним фондом України її прав та інтересів. До того ж, як вбачається з вищевикладених норм, призначення (перерахунок) і виплата пенсій здійснюється управліннями Фонду. Пенсійний фонд України, у свою чергу, організовує, координує та контролює роботу територіальних органів щодо призначення (перерахунку) і виплати пенсій.
Стосовно позовної вимоги про зобов'язання Кабінету Міністрів України виділити грошові кошти для поновлення здійснення пенсійних виплат позивачу і виплати заборгованості, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 6 ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 7 Бюджетного кодексу України, (далі - БК України), дано визначення принципу цільового використання бюджетних коштів, а саме, згідно з даним принципом, бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями.
Згідно з п.п. 1,2, 10, 12 ст. 23 БК України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Зміни розмірів, мети та обмеження в часі бюджетних призначень, крім випадків, передбачених цим Кодексом, здійснюються лише за наявності у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет) відповідного положення.
Усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Крім того, п. 1 ст. 48 БК України передбачено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.
Відповідно до п. 4 ст. 48 БК України, зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов'язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до ч. 6 цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються.
Отже, на підставі аналізу викладених норм суд робить висновок, що у Кабінету Міністрів України відсутні повноваження щодо виділення грошових коштів безпосередньо позивачу, а в розумінні норм БК України такі дії будуть вважатися взяттям Кабінетом Міністрів України бюджетних зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань, що буде порушенням бюджетного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів, зокрема: перший рівень - солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, (далі - солідарна система), що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та в порядку, передбачених цим Законом.
Разом з тим, п.п. 1, 4 ст. 71 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» обумовлено, що бюджет Пенсійного фонду - план утворення і використання цільового страхового фонду, що формується за рахунок страхових внесків до солідарної системи та надходжень з інших джерел, визначених цим Законом.
Порядок розроблення, затвердження та виконання бюджету Пенсійного фонду встановлюється правлінням Пенсійного фонду.
Відповідно до ст. 72 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», джерелами формування коштів Пенсійного фонду є: надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, у розмірах, визначених законом, крім частини страхових внесків, що спрямовується до накопичувальної системи пенсійного страхування; інвестиційний дохід, який отримується від інвестування резерву коштів для покриття дефіциту бюджету Пенсійного фонду в майбутніх періодах; кошти державного бюджету та цільових фондів, що перераховуються до Пенсійного фонду у випадках, передбачених цим Законом; кошти, сплачені виконавчій дирекції Пенсійного фонду за надання послуг з адміністрування Накопичувального фонду та послуг недержавним пенсійним фондам - суб'єктам другого рівня системи пенсійного забезпечення; суми від фінансових санкцій та пені (крім сум пені, сплачених роботодавцем за несвоєчасне перерахування з його вини сум страхових внесків застрахованої особи до накопичувальної системи пенсійного страхування), застосованих відповідно до цього Закону та інших законів до юридичних та фізичних осіб за порушення встановленого порядку нарахування, обчислення і сплати страхових внесків та використання коштів Пенсійного фонду, а також суми адміністративних стягнень, накладених відповідно до закону на посадових осіб та громадян за ці порушення; благодійні внески юридичних та фізичних осіб; добровільні внески; інші надходження відповідно до законодавства.
Кошти Пенсійного фонду не включаються до складу Державного бюджету України.
Отже, враховуючи вищезазначене, поновлення здійснення пенсійних виплат позивачу можливе за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а не з коштів Державного бюджету України.
Стосовно призупинення виплати пенсії особам, які проживають на тимчасово непідконтрольних територіях, до моменту повернення даних територій під контроль органів державної влади, суд зазначає наступне.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що п. 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 р. № 595, (далі - Порядок), було передбачено, що у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, (далі - тимчасово неконтрольована територія), видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади.
Разом з тим, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.02.2015 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02.04.2015 р. і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.10.2015 р. в адміністративній справі № 826/18826/14, визнано незаконним та нечинним з моменту прийняття п. 2 Порядку. Зазначена обставина, на думку позивача, свідчить, що у Кабінету Міністрів України відсутні підстави для відмови у виділенні коштів для отримання пенсії.
Зважаючи на викладене суд звертає увагу на те, що держава реалізує свої функції через відповідні органи державної влади, однак у випадку, коли відповідні органи не мають можливості здійснювати свої повноваження на певній території, - відсутня й можливість здійснювати видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду та інші.
Положення Порядку не відміняють виплати, а передбачають, що видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються за умови повернення згаданої території під контроль органів державної влади.
Нормами БК України передбачено, що видатки бюджетів здійснюють розпорядники коштів відповідних бюджетів відповідно до закону. Одним з принципів бюджетного фінансування є контроль за цільовим використанням бюджетних коштів.
Водночас, згідно зі ст. 116 Конституції України, ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Уряд здійснює внутрішню політику держави, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення фінансової політики, розробляє та виконує загальнодержавні програми з економічного та соціального розвитку.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 113 Конституції України, ч. 1 ст. 1 та ст. 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, що у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.
Статтею 117 Конституції України, якій кореспондує ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», передбачено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Частина 2 вказаної статті Закону передбачає, що акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
Прикінцевими положеннями Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» установлено, що норми і положення статей Законів України, що регулюють усі соціальні виплати, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2014 р.
Поряд з цим, відповідно до п.п. 6, 7 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», норми і положення ст.ст. 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», ст.ст. 14, 22, 36, 37 та 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», ст.ст. 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ст. 9 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», ст. 4 Закону України «Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Також слід зазначити, що Законом України від 28.12.2014 р. № 79 доповнено розділ VI Прикінцеві та перехідні положення БК України п. 24, яким передбачено, що виконання державного бюджету та місцевих бюджетів у населених пунктах Донецької та Луганської областей, що розташовані на території проведення антитерористичної операції, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, здійснюється з урахуванням таких особливостей:
1) витрати державного бюджету, у тому числі в частині трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам, здійснюються після повернення територій під контроль державної влади;
2) перерахування трансфертів місцевим бюджетам, передбачених у законі про Державний бюджет України, здійснюється у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України:
3) за рішеннями Президента України, відповідних органів державної влади або їх посадових осіб може запроваджуватися особливий порядок діяльності учасників бюджетного процесу на відповідній території України та/або відбуватися зупинення, поновлення їхньої діяльності, їх переміщення, реорганізація, ліквідація.
У рішенні від 02.03.1999 р. № 2-рп/1999 у справі про комунальні послуги Конституційний Суд України вказав, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до п. 3 ст. 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади.
Статтею 95 Конституції України встановлено, що будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначаються виключно законом про Державний бюджет України.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 БК України, бюджетна система України і Державний бюджет України встановлюється виключно цим Кодексом та законом про Державний бюджет України. Якщо іншими нормативно-правовими актами бюджетні відносини визначаються інакше, ніж у цьому Кодексі, застосовуються відповідно норми цього Кодексу. Виключно законом про Державний бюджет України визначаються надходження та витрати Державного бюджету України.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 19.06.2001 р. № 9-рп/2001 у справі щодо стажу наукової роботи зазначено, зокрема, що право на пенсію, її розмір та суми виплат можна пов'язувати з фінансовими можливостями держави, з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами у той чи інший період її розвитку, а також з часом ухвалення відповідних нормативно-правових актів.
У рішенні Конституційного Суду України від 26.12.2011 р. № 20-рп/2011 зазначено, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Також, в рішенні Конституційного Суду України від 25.01.2012 р. № 3-рп/2012 вказано, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання БК України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України.
Вірність правових позицій, встановлених рішеннями Конституційного Суду України, відображені і у рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Великода проти України» від 03.06.2014 р. та у рішенні від 09.10.1979 р. у справі «Ейрі проти Ірландії».
Відтак, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Крім того, посилання позивача на визнання нечинним п. 2 Порядку постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.02.2015 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02.04.2015 р. і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.10.2015 р., не може бути підставою для виплати Кабінетом Міністрів України пенсії позивачу, оскільки вказаний Порядок не передбачає та не стосується проведення виплат пенсії.
Стосовно визнання факту дискримінації позивача за ознакою місця реєстрації особи, як особи, що фактично проживає і зареєстрована на непідконтрольних територіях, у вигляді відмови в виплаті пенсії, суд зазначає наступне.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», (далі - Закон), внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Статтею 4 Закону визначено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 цього Закону.
Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в ст. 1 цього Закону, на момент їх виникнення.
Разом з тим, ст. 5 Закону передбачено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст. 1 цього Закону.
Адресою фактичного місця проживання внутрішньо переміщеної особи може бути адреса відповідного місця компактного поселення внутрішньо переміщених осіб (адреса містечка із збірних модулів, гуртожитку, оздоровчого табору, будинку відпочинку, санаторію, пансіонату, готелю тощо).
Крім того, ч. 1 ст. 7 Закону обумовлено, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Згідно зі ст. 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Кабінет Міністрів України: 1) координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону; 2) забезпечує проведення моніторингу внутрішнього переміщення осіб, спрямовує діяльність органів виконавчої влади на усунення обставин (умов), що сприяли внутрішньому переміщенню осіб, захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, сприяння поверненню таких осіб до залишеного місця проживання та їх реінтеграції; 3) у разі настання обставин, зазначених у ст. 1 цього Закону, які спричинили масове (більше 100 тисяч осіб) переміщення громадян України, або у разі продовження дії обставин, зазначених у ст. 1 цього Закону, понад 6 місяців затверджує комплексні державні цільові програми щодо підтримки та соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб із визначенням джерел та обсягів фінансування, контролює їх виконання; 4) здійснює інші повноваження, передбачені цим та іншими законами.
У той же час, у розумінні п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб (ч. 3 ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»).
Отже, як вбачається з викладених законодавчих норм, дискримінацією є відповідні обмеження прав та свобод осіб, які створюють перешкоди у їх реалізації.
Водночас, суд зазначає, що позивач не позбавлений права стати на облік, як внутрішньо переміщена особа у структурному підрозділі з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад на підконтрольних Україні територіях та отримувати пенсійні виплати.
В свою чергу, як зазначено у п.п. 48, 49 рішення Європейського суду з прав людини від 07.11.2013 р. у справі «Пічкур проти України», практикою суду встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс протни Сполученого королівства», заява № 36042/97).
Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо не має розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення від 21.02.1997 р. у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»).
Таким чином, підсумовуючи все викладене вище, суд робить висновок про безпідставність тверджень позивача щодо існування факту її дискримінації.
Згідно з ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.
Із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України та Кабінету Міністрів України, треті особи - Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міністерство соціальної політики України, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України, про зобов'язання вчинити певні дії, визнання факту дискримінації є таким, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 2 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.
На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 24, 25, 69-71, 86, 128, 158-163, 167 КАС України, суд -
Відмовити повністю у задоволенні позову ОСОБА_1.
Відповідно до ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.
Згідно зі ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Головуючий суддя Ю.Т. Шрамко
Судді Н.Г. Вєкуа
Д.А. Костенко