26 грудня 2017 року Справа № 804/5011/16
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді ОСОБА_1
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
У серпні 2016 року ОСОБА_4 ОСОБА_3 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України про скасування рішення Державної міграційної служби України від 15 липня 2016 року № 370-16; зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 ОСОБА_3, про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідно до рішення Державної міграційної служби України, позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, що в процесі проведення відповідних співбесід щодо ситуації в країні, громадянської належності позивача (ОСОБА_5), причин, через які він не може, всупереч вимогам законодавства, проводилася вкрай поверхово та не об'єктивно, ситуація у країні, його походження, належним чином не вивчалась.
Позивач надав до суду заяву про прозгляд справи в порядку письмового провадження.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився про час, дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується матеріалами справи, подав до суду заяву про відкладення справи. У наданних письмові заперечення просив у задоволенні позову відмовити, посилаючись на правомірність рішення.
Відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
А тому, з огляду на вимоги ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає, що розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Враховуючи наведене, у зв'язку із неприбуттям у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце судового розгляду, а також за відсутності потреби заслухати свідка чи експерта, суд ухвалив рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі письмовими доказами.
Суд зазначає, що на момент розгляду справи в порядку письмового провадження 26.12.2017 року Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесето зміни до Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до п. 10 ч. 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 15.12.2017 року справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності Кодексу в редакції від 15.12.2017 року, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності нової редакції Кодексу. Відтак, справу розглянуто в порядку письмового провадження керуючись КАС України в редакції від 15.12.2017 року.
Вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що у 2007 році позивач прибув на навчання в Україну. З 29.10.2007 року по 20.06.2008 року ОСОБА_4 ОСОБА_3 навчався в Запорізькому державному медичному університеті на підготовчому відділенні іноземних громадян. Після закінчення отримав свідоцтво про закінчення підготовчого відділення 12СП АХ № 028900.
01.09.2008 року ОСОБА_4 ОСОБА_3 був зарахований на перший курс факультету суспільних наук і міжнародних відносин Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара, за направленням підготовки - народні відносини», денну форму навчання. 31.05.2012 року ОСОБА_4 ОСОБА_3 отримав диплом бакалавра серії ДІ № 030768, за направленням підготовки «міжнародні відносини».
З 01.09.2012 р. по 28.02.2014р. навчався на магістратурі Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара за спеціальністю «міжнародні відносини», по закінченню якої отримав диплом магістра серії ДІ № 025661, за л і нацією політолог-міжнародник, перекладач.
Після закінчення магістратури заявник не виїхав з України, у зв'язку із тим, що в країні походження позивача у 2011 році розпочалася війна.
В квітні 2016 році позивач звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка 01 квітня 2016 року була прийнята до розгляду та видано Довідку про звернення за захистом в Україні № 003189.
15 липня 2016 року згідно рішення Державної міграційної служби України № 370-16 йому було відмовлено.
Правомірність та обґрунтованість податкового рішення 15.07.2016 року № 370-16 є предметом спору, який передано на вирішення суду.
Аналізуючи виниклі між сторонами правовідносини, суд приходить до наступного.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 7 Закону передбачено, що заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подається особисто іноземцем чи особою без громадянства. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До такої заяви додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання женцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частини 1,2, 7).
Так, судом встановлено, що дійсно, 01 квітня 2016 року громадянин ОСОБА_5 ОСОБА_4 ОСОБА_3 звернувся до ГУДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Заявник стверджує, що він боїться повертатися до країни своєї громадянської належності, а саме в ОСОБА_5, через те, що:
- військові події, що розпочались у березні 2011 року, які не мають логічного завершення та провокують побоювання заявника за його життя;
- шукач захисту стверджує, що він військовозобов'язана особа і його можуть забрати до армії, а він не має бажання приймати участі у військових подіях, бачити жертви та вбивати людей для нього неприйнятно;
- позивач стверджує, що його батьківський будинок знищений і повертатися йому нікуди, де його рідні він не знає.
При розгляді заяви позивача ГУ ДМС України дійшла до висновку, що дії ОСОБА_4 ОСОБА_3 вказують на те, що отримання статусу біженця, це спроба легалізації на території України.
Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення.
На підставі співбесід від 13.04.2016р., 19.05.2016р. та анкети заявника від 01.04.2016 року, інформації по країні походження (ОСОБА_5), а також матеріалів наданих шукачем захисту ДМС прийшло до висновку, що громадянин ОСОБА_5 ОСОБА_4 ОСОБА_3, не виявив обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також не констатував факту особистої участі чи участі його сім'ї у політичних, релігійних, військових або громадських організаціях.
Відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця чи особи без громадянства в Україні» (редакція від 15 травня 2014 року): «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Тобто, несвоєчасне звернення заявника за захистом в Україні свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування.
Таким чином, Позивач є мігрантом, а не біженцем. Згідно з п. 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Тобто не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
У 2013 році Позивач безперешкодно продовжив строк дії національного паспорту у посольстві Сирійської Арабської Республіки у м. Києві. Ці докази свідчать, що він не мав побоювань переслідування його органами державної влади та не тільки не відмовився від захисту уряду країни громадянської належності, але й скористався цим захистом під час проживання в Україні.
Відповідно до п.99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, несумісне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань»
Також, відповідно до пункту 164 глави 5 Керівництва з процедур критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особи, які вимушені покинути країну походження із-за внутрішніх і міжнародних конфліктів, зазвичай не кваліфікуються як біженці.
Зі слів заявника, він залишився в Україні, оскільки не має куди їхати та має побоювання за своє життя, однак його батьки продовжують там проживати у будинку, який відновили після бойових дій.
Позивач стверджує, що боїться повертатися в ОСОБА_5, бо його можуть забрати до президентської армії, але сам же стверджує, що вже служив в державній армії за призовом (2003-2005рр.). Та і його рідні брати, які на теперішній час знаходяться в ОСОБА_5, знаходяться у військовопризовному віці та вживають в смт. Аль-Джанудія. Крім того, інтернет джерела вказують на амністію, проголошену Президентом країни для тих, хто відмовляється служити в армії. Вона поширюється на проживаючих в ОСОБА_5 та за її кордоном.
Судом встановлено, що позивач на батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягався, державними органами не переслідувався. Отже, за життю, безпеці чи свободі заявнику в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня.
Відповідно до статті 15 Директиви ЄС 2011/95/Еи від 13.11.2011 р., яка визначає підстави для надання додаткового захисту, як ризик отримання серйозної шкоди у формі: а) смертна кара: в) катування чи нелюдське або таке, то принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, с) серйозна особиста загроза життю особи з причин недиференційованого насилля з умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, факти дискримінації та можливого подальшого переслідування або арешту громадянин ОСОБА_5 ОСОБА_4 ОСОБА_3, не надав.
Відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україні або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Відповідно ч. 5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Так, після закінчення магістратури ДНУ ім.Олеся ОСОБА_6 ОСОБА_4 ОСОБА_3, з 2014 року знаходився в Україні нелегально, а за захистом звернувся лише у квітні 2016 року.
Враховуючи вищевикладене, заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для надання додаткового захисту.
Судом встановлено, що на теперішній час батьки заявника проживають в ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, та займаються землеробством.
Враховуючи вищевикладене, позивач не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для надання додаткового захисту.
Тому, виходячи зі змісту статті 10 Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону.
Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
Пункт 37 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р., які стосуються статусу біженців) визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Також, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що ані позивач особисто, ані члени його сім'ї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються.
Разом із цим, надані позивачем відомості, а саме те, що його життю і здоров'ю загрожує небезпека, не відповідають дійсності, що дає можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.
Тобто згідно з п. 62 вищезазначеного Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, рішення ГУ ДМС України від 15.07.2016 року №370-16 винесене на законних підставах, а під час розгляду адміністративної справи позивачем не надано належних доказів для повторного розгляду його заяви органом ДМС України.
В силу ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 цієї статті визначено, що у адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінюючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, суд вважає, що адміністративний позов не підлягає задоволенню, з викладених вище підстав.
За таких обставин, суд вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити.
Керуючись ст.ст. 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про скасування рішення №370-16 від 15.07.2016 та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя ОСОБА_1