ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
13.12.2017Справа №910/18379/17
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Дрім-Компані»
до 1. Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»
2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкерія»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 Національний банк України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача
Національне антикорупційне бюро України
про визнання права
Суддя Літвінова М.Є.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: Камишева К.В. за довіреністю від 11.09.2017;
від відповідача-1: не з'явився;
від відповідача-2: не з'явився;
від третьої особи-1: не з'явився;
від третьої особи-2: не з'явився.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Дрім-Компані» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкерія» (далі - відповідач-2) про:
- визнання права позивача вимагати від відповідача-2 сплати боргу за Кредитними договорами № 4И13603Д від 15.10.2013, № 4И14249И від 15.07.2014, № 4И14265И від 01.08.2014, а саме за кредит та відсотки за користування кредитами на загальну суму 101 917 638, 91 грн., які були сплачені позивачем на користь відповідача-1 за відповідача-2;
- визнання відсутнім у відповідача-1 права вимагати від відповідача-2 сплати боргу за Кредитними договорами № 4И13603Д від 15.10.2013, № 4И14249И від 15.07.2014, № 4И14265И від 01.08.2014, а саме за кредит та відсотки за користування кредитами на загальну суму 101 917 638, 91 грн., які були сплачені позивачем на користь відповідача-1 за відповідача-2.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що між відповідачем-1 та відповідачем-2 були укладені Кредитні договори, в забезпечення виконання яких між відповідачем-1 та позивачем укладено Договір поруки. Позивач, як поручитель, виконав обов'язок відповідача-2 перед відповідачем-1 за Кредитними договорами, а саме погасив заборгованість, у зв'язку з чим до нього перейшло право вимоги до відповідача-2. Проте, відповідачі не визнають факт переходу до позивача права вимоги до відповідача-2. У зв'язку з цим, позивач вирішив звернутись до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.10.2017 порушено провадження у справі № 910/18379/17, на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 Національний банк України, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Національне антикорупційне бюро України, розгляд справи призначено на 13.11.2017 року.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.11.2017 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 29.11.2017 року.
14.11.2017 через відділ діловодства господарського суду міста Києва року представником відповідача-1 подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач-1 проти задоволення позову заперечує.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 29.11.2017 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 13.12.2017 року.
13.12.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником третьої особи-1 подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
В судовому засіданні 13.12.2017 року представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представники відповідачів та третіх осіб в судове засідання 13.12.2017 року не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представників відповідачів та третіх осіб не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
В судовому засіданні 13.12.2017 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
20.10.2016 року між позивачем (Поручитель) та відповідачем-1 (Кредитор) було укладено Договір поруки № 4И13603Д/П (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки Поручителем перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Інкерія» (боржник, відповідач-2) своїх зобов'язань за:
- кредитним договором від 15.10.2013 року № 4И13603Д (далі - Кредитний договір-1), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору-1;
- кредитним договором від 15.07.2014 року № 4И14249И (далі - Кредитний договір-2), а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору-2;
- кредитним договором від 01.08.2014 року № 4И14265И (далі - Кредитний договір-3), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору-3.
Згідно з п. 2 Договору поруки Поручитель відповідає перед Кредитором за виконання обов'язку Боржника за Кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору.
У випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитного договору (п. 4 Договору поруки).
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Укладений між позивачем та відповідачем-1 договір за своєю правовою природою є договором поруки.
Статтею 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
Відповідно до статті 556 Цивільного кодексу України після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним.
Пунктом 8 Договору поруки передбачено, що до поручителя, що виконав обов'язки боржника за кредитним договором переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору (ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов'язання.
Отже, перехід до поручителя прав кредитора у зобов'язані після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону та будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно.
З матеріалів справи вбачається, що згідно з платіжного доручення № 2129 від 20.10.2016 позивачем перераховано на рахунок відповідача-1 грошові кошти в сумі 31 717 457, 78 грн. із призначенням платежу: «исполнение обязательств по кред.договору № 4И14265И от 01.08.2014 согласно договора поручительства №4И13603Д/П от 20.10.16».
20.10.2016 року позивачем на підставі платіжного доручення № 2126 перераховано відповідачу-1 грошові кошти в сумі 1 041 506, 78 грн. із призначенням платежу: «исполнение обязательств по кред.договору № 4И14249И от 15.07.14 согласно договора поручительства №4И13603Д/П от 20.10.16».
Крім того, позивач на підставі платіжного доручення № 2125 від 20.10.2016 перерахував відповідачу-1 грошові кошти в сумі 69 158 674, 35 грн. із призначенням платежу: «исполнение обязательств по кред.договору № 4И13603Д от 15.10.13 согласно договора поручительства №4И13603Д/П от 20.10.16».
Відповідачем-1 не заперечується факт отримання вищевказаних коштів від позивача та не подано доказів в підтвердження того, що ці кошти були повернуті позивачу.
Відповідно до частини 1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Матеріально-правовий зміст захисту цивільних прав та інтересів полягає, насамперед у з'ясуванні чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Під суб'єктивним правом на захист слід розуміти юридично закріплену можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто, законодавець пов'язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивач. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб'єктивних прав або законних інтересів позивача.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За таких обставин, приймаючи до уваги викладені вище норми чинного законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Отже, до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Однак, позивачем всупереч вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України не доведено суду, в чому саме та з яких підстав його права та законні інтереси є порушеними з боку визначених ним відповідачів.
Доказів того, що відповідачами не визнаються або оспорюються обставини щодо сплати позивачем на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" коштів у розмірі 101 917 638, 91 грн. в рахунок погашення заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю "Інкерія" за Кредитними договорами № 4И13603Д від 15.10.2013, № 4И14249И від 15.07.2014, № 4И14265И від 01.08.2014 позивачем не надано.
Згідно зі статтею 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем).
Відповідно до частини 2 статті 556 Цивільного кодексу України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.
Отже, перехід до поручителя прав кредитора у зобов'язані після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки в законі, будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно.
При цьому, суд зазначає, що заявлені позивачем вимоги про визнання права вимоги у позивача та визнання відсутнім права вимоги у відповідача-1 можуть бути предметом дослідження та доказування в разі виникнення спору між кредитором та боржником про стягнення заборгованості за кредитними договорами.
За висновком суду, сутність поруки як одного із видів забезпечення зобов'язання полягає в тому, що кредитор в особі поручителя отримує додаткового боржника, до якого може пред'явити вимогу у обсязі всіх невиконаних боржником зобов'язань.
Оскільки порука є договірним зобов'язанням, стосовно якого передбачено обов'язкове дотримання письмової форми (ч. 1 ст. 547 ЦК України), моментом укладення такого договору є досягнення згоди з усіх істотних умов, внаслідок якого у сторін виникають взаємні права та обов'язки.
Виконання поручителем свого обов'язку перед кредитором за боржника наділяє його правами вимоги до останнього. Дане право є майновим правом, яке може бути захищено способами, визначеними ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, одними з яких є визнання права та визнання відсутності права.
Визнання права, як і визнання відсутності права, є способами захисту, які застосовують у випадку спору між суб'єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між сторонами правовідносин і, відповідно, з приводу відсутності цивільного права та цивільного обов'язку.
Право особи на захист своїх цивільних прав та інтересів забезпечено законом (ст. 15 ЦК України), способи якого (ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України) не є вичерпними. Водночас, відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (Право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, мають бути вичерпані лише ті засоби правового захисту, які є ефективними.
Таким чином, результатом застосування таких способів захисту права як визнання права чи визнання відсутності права є отримання того матеріально-правового ефекту, який сторона переслідувала при укладенні цивільно-правового договору та вчиненні дій щодо його виконання.
Водночас, задоволення кредиторських вимог у випадку набуття поручителем такого статусу (ч. 2 ст. 556 Цивільного кодексу України) здійснюється шляхом примусового виконання обов'язку у натурі, а не шляхом визнання права чи визнання відсутності права. Дане свідчить про неефективність обраного позивачем способу правового захисту, адже вирішення спору не призводить до будь-якого відновлення прав позивача.
Вказані дії позивача не узгоджуються з принципом правової певності та суперечать завданням суду, оскільки в даному випадку фактично предметом позову є встановлення доказів, а не спір про права цивільні.
За таких обставин, оскільки Товариством з обмеженою відповідальністю "Дрім-Компані" не доведено належними та допустимими доказами в розумінні ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України факту порушення або невизнання відповідачами його прав або охоронюваних законом інтересів, вимоги позивача про визнання права Товариства з обмеженою відповідальністю «Дрім-Компані» вимагати від відповідача-2 сплати боргу за Кредитними договорами № 4И13603Д від 15.10.2013, № 4И14249И від 15.07.2014, № 4И14265И від 01.08.2014, а саме за кредит та відсотки за користування кредитами на загальну суму 101 917 638, 91 грн., які були сплачені позивачем на користь відповідача-1 за відповідача-2 та визнання відсутнім у відповідача-1 права вимагати від відповідача-2 сплати боргу за Кредитними договорами № 4И13603Д від 15.10.2013, № 4И14249И від 15.07.2014, № 4И14265И від 01.08.2014, а саме за кредит та відсотки за користування кредитами на загальну суму 101 917 638, 91 грн., які були сплачені позивачем на користь відповідача-1 за відповідача-2 є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Згідно з п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено необґрунтованість заявлених позовних вимог, вони не підлягають задоволенню з урахуванням наведеного.
Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 22.12.2017.
Суддя М.Є. Літвінова