33013, м. Рівне, вул. Набережна, 26 А
"14" грудня 2017 р. Справа № 918/745/17
Господарський суд Рівненської області у складі головуючого судді Церковної Н.Ф., при секретарі судового засідання Оліфер С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду матеріали справи за позовом Державного навчального закладу "Рівненське вище професійне училище ресторанного сервісу і торгівлі" до Приватного закладу "Позаміський заклад оздоровлення та відпочинку "Острозький дитячий санаторно-оздоровчий комплекс "Країна мрій", за участі третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Західного офісу Держаудитслужби, про стягнення 29 511 грн. 11 коп.,
за участі представників:
позивача: ОСОБА_1 (директор),
відповідача: ОСОБА_2 (директор),
ОСОБА_3, довіреність від 10 листопада 2017 року № 77,
ОСОБА_4, довіреність від 13 грудня 2017 року № 85,
третьої особи: ОСОБА_5, довіреність від 22 листопада 2017 року № 13-35/7594,
ОСОБА_6, довіреність від 12 грудня 2017 року № 13-35/8161.
В судовому засіданні 14 грудня 2017 року, відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
У жовтні 2017 року Державний навчальний заклад "Рівненське вище професійне училище ресторанного сервісу і торгівлі" (далі - Училище) звернувся до Господарського суду Рівненської області з вказаним позовом, посилаючись на те, що протягом 2014-2016 років між ним та Приватним закладом "Позаміський заклад оздоровлення та відпочинку "Острозький дитячий санаторно-оздоровчий комплекс "Країна мрій" (далі - ОСОБА_7) були укладені договори про надання робочих місць для проходження студентами позивача виробничої практики, за умовами яких відповідач взяв на себе зобов'язання, зокрема, нараховувати учням Училища заробітну плату згідно встановленої системи оплати праці та виплачувати їм 50 % такого заробітку, а також перераховувати 50 % їх заробітку на рахунок позивача для здійснення його статутної діяльності. Водночас в порушення імперативних законодавчих приписів та умов укладених між сторонами договорів, зокрема, щодо виплати особам з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються, 100 % заробітної плати, ОСОБА_7 не у повному обсязі перерахував Училищу передбачені вищенаведеними угодами виплати, заборгувавши таким чином останньому 29 511 грн. 11 коп. Враховуючи наведені обставини, позивач, посилаючись на статті 526, 610, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 29 Закону України "Про професійно-технічну освіту" та статтю 8 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", просив стягнути з ОСОБА_7 вищезазначену суму заборгованості.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 31 жовтня 2017 року позовну заяву Училища від 2 жовтня 2017 року № 326 було прийнято до розгляду суддею Церковною Н.Ф., порушено провадження у справі № 918/745/17 та призначено її до розгляду на 13 листопада 2017 року.
До початку судового засідання, призначеного на 13 листопада 2017 року, через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшло клопотання відповідача від 10 листопада 2017 року № 81 (а.с. 47), до якого було долучено, зокрема, відзив ОСОБА_7 на позовну заяву від 10 листопада 2017 року № 80 (а.с. 56-62). У вказаному відзиві відповідач частково заперечив по суті проти задоволення позову Училища з огляду на те, що при організації робочих місць та прийомі на роботу учнів професійно-технічних закладів, підприємство-роботодавець, яким у спірних правовідносинах виступає ОСОБА_7, є податковим агентом по відношенню до платників податку з доходів фізичних осіб і несе відповідальність за справляння відповідного податку до Державного бюджету. Відтак відповідач, згідно наданого останнім розрахунку, з урахуванням вищенаведених обставин виконував свої договірні зобов'язання та виплачував Училищу належні до перерахування суми грошових коштів, заборгувавши останньому лише 5 920 грн. 32 коп., а не 29 511 грн. 11 коп., як необґрунтовано було зазначено Училищем в його позовній заяві. У той же час, згідно долученої до клопотання відповідача від 10 листопада 2017 року № 81 заяви від 10 листопада 2017 року № 79 (а.с. 63) ОСОБА_7 просив суд застосувати строки позовної давності до вимог Училища в частині стягнення з відповідача наявної у нього суми заборгованості у розмірі 5 920 грн. 32 коп., що виникла на підставі укладеного між сторонами договору від 20 травня 2014 року № 1316.
Ухвалою суду від 13 листопада 2017 року розгляд справи відкладено на 5 грудня 2017 року. Крім того, цією ухвалою до участі в справі в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, було залучено Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області.
У судовому засіданні 5 грудня 2017 року оголошувалася перерва до 14 грудня 2017 року.
12 грудня 2017 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшли письмові пояснення третьої особи від 12 грудня 2017 року № 13-17-13-17/6192 (а.с. 144-150), в яких остання зазначила, що в порушення умов укладених між сторонами договорів та пункту 3.10 Положення про організацію навчально-виробничого процесу у професійно-технічних навчальних закладах, затвердженого Наказом Міністерством освіти і науки України від 30 травня 2006 року № 419, ОСОБА_7 належним чином не виконав своїх зобов'язань та не в повній мірі перерахував суму 50 % від нарахованої заробітної плати учням на рахунок Училища, що призвело до виникнення збитків у вигляді неодержаних позивачем доходів в сумі 29 511 грн. 11 коп.
Також до початку судового засідання 14 грудня 2017 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшли додаткові письмові пояснення відповідача від 13 грудня 2017 року № 86 (а.с. 160-161), в яких останній зазначив, що учні-практиканти позивача перебували з ОСОБА_7 у трудових відносинах та у відповідні періоди являлись його штатними працівниками, що підтверджується наданими відповідачем копіями наказів про прийняття на роботу зазначених осіб та витягами із штатного розпису ОСОБА_7. Відтак, останнім нараховувалася заробітна плата, а на суму вказаних нарахувань відповідачем як податковим агентом здійснювалися відповідні відрахування податків та інших обов'язкових платежів і зборів згідно чинного законодавства, що у свою чергу, на думку відповідача, свідчить про необґрунтованість вимог Училища.
Крім того, до початку цього судового засідання через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшло клопотання Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області від 14 грудня 2017 року № 13-17-13-17/6218 (а.с. 184-185), в якому останнє просило зазначити третьою особою на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Західний офіс Держаудитслужби. Вказане клопотання було задоволено судом.
У судовому засіданні 14 грудня 2017 року представник позивача підтримав вимоги, викладені у позовній заяві, та наполягав на їх задоволення.
Представники відповідача у даному судовому засіданні проти задоволення позову Училища заперечили з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву від 10 листопада 2017 року № 80 та додаткових письмових поясненнях від 13 грудня 2017 року № 86.
Представники Західного офісу Держаудитслужби у цьому судовому засіданні вказали про обґрунтованість вимог позивача.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність наявних у матеріалах справи копій документів поданим учасниками процесу оригіналам цих документів, заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
20 травня 2014 року, 2 червня 2015 року та 23 травня 2016 року між Училищем та ОСОБА_7 було укладено договори відповідно № 1316, № 1696 та № 2348 про надання робочих місць для проходження учнями виробничого навчання (виробничої практики), за умовами яких відповідач зобов'язався надати 24-м учням (по кожному договору) позивача обладнані робочі місця або навчально-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання та виробничої практики (а.с. 24-29). Наведені договори підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені печатками даних юридичних осіб.
За умовами пунктів 1.2 цих правочинів ОСОБА_7 взяв на себе зобов'язання розподілити наказом учнів на робочі місця (самостійні робочі місця) або навчально-виробничі ділянки та призначити кваліфікованих працівників підприємства для безпосереднього керівництва виробничим навчанням та виробничою практикою.
Пунктами 1.7 зазначених угод встановлено, що ОСОБА_7 зобов'язується забезпечити облік виконаних кожним учнем робіт та оплату їх праці відповідно до законодавства. На підставі пункту 18 Постанови Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999 року № 992 за роботи, виконані учнями за період виробничої практики відповідно до виробничих завдань, підприємство нараховує заробітну плату згідно із встановленою системою оплати праці та виплачує 50 % заробітку учням на підприємстві, а 50 % перераховує на рахунок ліцею для здійснення його статутної діяльності.
З матеріалів справи вбачається, що протягом 2014-2016 років на виконання умов вищенаведених правочинів Училище направляло своїх учнів для проходження виробничого навчання (виробничої практики) до ОСОБА_7.
Водночас, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на те, ОСОБА_7 в порушення імперативних законодавчих приписів та умов укладених між сторонами договорів, зокрема, щодо нараховування учням Училища заробітної плати згідно встановленої системи оплати праці та виплати їм 50 % такого заробітку і перерахунку 50 % їх заробітку на рахунок позивача для здійснення його статутної діяльності, а також щодо виплати особам з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються, 100 % заробітної плати, перерахував Училищу передбачені вищенаведеними угодами виплати не у повному обсязі, заборгувавши таким чином останньому 29 511 грн. 11 коп.
При дослідженні матеріалів справи судом встановлено наступне.
Правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи професійно-технічної освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих робітниках, визначені Законом України "Про професійно-технічну освіту".
Згідно частини 1 статті 29 цього Закону підприємства, установи, організації незалежно від форм власності надають учням, слухачам професійно-технічних навчальних закладів робочі місця або навчально-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання чи виробничої практики відповідно до укладених із професійно-технічними навчальними закладами договорів про навчально-виробничу практику.
Організаційно-правові та педагогічні заходи, спрямовані на забезпечення робочими місцями учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів для проходження ними виробничого навчання та виробничої практики на виробництві чи у сфері послуг, визначені постановою Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999 року № 992 "Про затвердження Порядку надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання та виробничої практики".
Зазначеним Порядком також затверджено Типовий договір про навчально-виробничу практику.
Згідно пункту 17 цього Порядку за фактично виконаний обсяг робіт учнями, слухачами за період виробничого навчання та виробничої практики відповідно до виробничих завдань, підприємство нараховує їм заробітну плату згідно з установленими системами оплати праці за нормами, розцінками, ставками (окладами) з урахуванням коефіцієнтів, доплат і надбавок.
Нараховані учням, слухачам кошти переказуються для виплати на рахунок професійно-технічного навчального закладу або виплачуються їм безпосередньо підприємством не пізніше п'яти днів після виплати заробітної плати працівникам підприємства.
Відповідно до пункту 18 зазначеного документу п'ятдесят відсотків заробітної плати, нарахованої за час виробничого навчання і виробничої практики учням професійно-технічних навчальних закладів, може бути направлено на рахунок навчального закладу для здійснення його статутної діяльності, зміцнення навчально-матеріальної бази, на соціальний захист учнів, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи.
Питання щодо направлення п'ятдесяти відсотків заробітної плати учнів на рахунок професійно-технічного навчального закладу для використання у зазначених цілях вирішуються ним разом з підприємством, де учні проходять виробниче навчання та виробничу практику, в кожному конкретному випадку з урахуванням наявності підстав та доцільності і обумовлюються в договорі про надання робочих місць як додаткові зобов'язання підприємства.
Слід зазначити, що обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків, покладається на відповідного податкового агента, визначення якого міститься у статті 18 Податкового кодексу України.
Цією статтею також передбачено, що податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов'язки, встановлені цим Кодексом для платників податків.
За таких обставин, а також враховуючи наявні у матеріалах справи документи, зокрема, копії наказів відповідача про прийняття на роботу та звільнення з роботи учнів Училища у 2014-2016 роках та відповідних витягів з штатного розпису ОСОБА_7 (а.с. 162-183), суд дійшов висновку про те, що при організації робочих місць та прийомі на роботу учнів Училища на період проходження ними виробничої практики та нарахування їм заробітної плати, підприємство-роботодавець (відповідач) виступало податковим агентом по відношенню до вказаних платників податку з доходів фізичних осіб, а відтак несе відповідальність за справляння податку до Державного бюджету.
Згідно з пунктом 168.1.1 статті 168 Податкового кодексу України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.
Податок з доходів фізичних осіб згідно пункту 167.1.1 статті 167 Податкового кодексу України справлявся за такими ставками: у 2014році - 15%, у 2015 році - 15%, у 2016 році - 18%.
За пунктом 163.1.1 статті 163 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування резидента є, зокрема, загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.
До вказаного загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку відповідно до пункту 163.2.1 статті 163 Податкового кодексу України включаються, зокрема, доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту).
Крім того, доходи, визначені статтею 163 Податкового кодексу України, є об'єктом оподаткування військовим збором (підпункт 1.2 пункту 16 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України), починаючи з 1 серпня 2014 року. Ставка військового збору становить 1,5% об'єкта оподаткування. Статтею 168 Податкового кодексу України визначено порядок нарахування, утримання та сплати податку до бюджету.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 8 липня 2010 року № 2464-VІ платниками єдиного соціального внеску є роботодавці, які використовують найману працю фізичних осіб на умовах трудового договору або на інших умовах, передбачених законодавством, чи цивільно-правовими договорами. Базу нарахування єдиного соціального внеску (ЄСВ) для зазначеної категорії платників визначено статтею 7 вказаного Закону.
Діючі ставки ЄСВ для ОСОБА_7 визначались відповідно до присвоєного закладу класу страхового ризику, а саме: у 2014-2015 роках для утримання із працівників 3,6% (пункт 7 статті 8 Закону № 2464), а для нарахування від фонду оплати праці - 36,83%.
У 2016 році відповідно до пункту 5 статті 8 Закону № 2464 застосовувалась ставка ЄСВ тільки для нарахування з фонду оплати праці у розмірі 22%.
Як було зазначено вище, за змістом пунктів 1.7 укладених між сторонами договорів ОСОБА_7 зобов'язався забезпечити облік виконаних кожним учнем робіт та оплату їх праці відповідно до законодавства. На підставі пункту 18 Постанови Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999 року № 992 за роботи, виконані учнями за період виробничої практики відповідно до виробничих завдань, підприємство нараховує заробітну плату згідно із встановленою системою оплати праці та виплачує 50 % заробітку учням на підприємстві, а 50 % перераховує на рахунок ліцею для здійснення його статутної діяльності.
З матеріалів справи вбачається, що після утримання податків, обов'язкових платежів і зборів на суму нарахованої учням Училища протягом 2014-2016 років заробітної плати, ОСОБА_7 була визначена сума нарахованої заробітної плати до виплати (після утримання податків), яка була розподілена наступним чином: перша частина 50% була спрямована на виплату учням за виконану роботу під час проходження практики, а друга частина у розмірі 50% - Училищу для здійснення статутної діяльності позивача, як це прямо передбачено пунктами 1.7 укладених між сторонами договорів.
Так, на виконання договору від 20 травня 2014 року № 1316 ОСОБА_7 перерахував Училищу грошові кошти в загальній сумі 34 490 грн. 29 коп., що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями платіжних доручень від 20 серпня 2014 року № 225 на суму 27 151 грн. 75 коп. та від 11 вересня 2014 року № 262 на суму 7 338 грн. 54 коп. (а.с. 98-99). Відтак, сума недоплати відповідачем у 2014 році грошових коштів за договором від 20 травня 2014 року № 1316 склала 6 222 грн. 01 коп.
На виконання договору від 2 червня 2015 року № 1696 ОСОБА_7 перерахував Училищу грошові кошти в загальній сумі 29 457 грн. 43 коп., що підтверджується наявною у матеріалах справи копією платіжного доручення від 16 вересня 2015 року № 208 на суму 29 457 грн. 43 коп. (а.с. 100). Відтак, сума недоплати відповідачем у 2015 році грошових коштів за договором від 2 червня 2015 року № 1696 склала 24 грн. 58 коп.
На виконання договору від 23 травня 2016 року № 2348 ОСОБА_7 перерахував Училищу грошові кошти в загальній сумі 38 223 грн. 10 коп., що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями платіжних доручень від 2 серпня 2016 року № 189 на суму 28 898 грн. 52 коп. та від 12 вересня 2016 року № 257 на суму 9 324 грн. 58 коп. (а.с. 101-102). Відтак, сума переплати відповідачем у 2016 році грошових коштів за договором від 23 травня 2016 року № 2348 склала 326 грн. 27 коп.
Вищенаведені обставини додатково підтверджуються наявним у матеріалах справи здійсненим Товариством з обмеженою відповідальністю "Аудиторська фірма "Енергопромексперт" звітом від 31 жовтня 2017 року про фактичні результати узгодження процедур з питань перевірки взаєморозрахунків ОСОБА_7 з Училищем за період з 1 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року (а.с. 119-131).
Слід також зазначити, що згідно частини 4 статті 8 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей сиріт позбавлених батьківського піклування" особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються, крім повного державного забезпечення, виплачується соціальна стипендія в порядку та розмірі, встановлених Кабінетом Міністрів України, а також виплачується 100 відсотків заробітної плати, яка нарахована в період виробничого навчання та виробничої практики.
Однак, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази надання позивачем ОСОБА_7 протягом 2014-2015 років інформації про наявність у складі учнів, які проходили виробничу практику на підприємстві відповідача, статусу дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема, копій посвідчень дитини-сироти чи інших документів, що підтверджують такий статус.
Водночас, з матеріалів справи вбачається та не заперечувалося представником позивача у судових засіданнях, що у 2016 році Училище своїм листом від 11 липня 2016 року № 133 повідомило відповідача про наявність у складі учнів, які проходили на підприємстві ОСОБА_7 виробничу практику у 2016 році, статусу дітей-сиріт, а саме: ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10.
Зважаючи на наведене, для вказаних дітей-сиріт відповідачем була нарахована заробітна плата за період проходження ними виробничої практики і виплачена у розмірі 100 % від суми заробітної плати (після утримання податків) у відповідності до вимог чинного законодавства.
Усі вищевказані проведені ОСОБА_7 виплати підтверджуються наявними у матеріалах справи документами, зокрема, копіями відповідних відомостей нарахування заробітної плати учням-практикантам за спірними договорами, платіжних відомостей та платіжних доручень (а.с. 65-102).
Відтак, керуючись нормами статті 29 Закону України "Про професійно-технічну освіту", пунктів 17 та 18 Порядку надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання та виробничої практики, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999 року № 922, нормами Податкового кодексу України (пункт 163.1.1 статті163, пункт 164.2.1 статті 164, пункт 167.1.1 статті 167, пункт 168.1 статті 168 - в частині справляння податку з доходів фізичних осіб, підпункт 1.2 пункту 16 підрозділу 10 розділу XX - в частині справляння військового збору), пунктом 1 частини 1 статті 4, пунктом 7 статті 8 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 8 липня 2010 року № 2464-VІ - в частині справляння єдиного соціального внеску у пенсійний фонд, ОСОБА_7 як роботодавець надав робочі місця учням Училища для проходження виробничої практики відповідно до укладених з позивачем договорів від 20 травня 2014 року № 1316, від 2 червня 2015 року № 1696 та від 23 травня 2016 року № 2348, щомісячно нараховував заробітну плату у відповідності до встановленої системи оплати праці закладу прямо пропорційно відпрацьованому часу учнями в період проходження виробничої практики, з утриманням податків, обов'язкових платежів і зборів на суму нарахованої учням заробітної плати у відповідності до чинного трудового та податкового законодавства; визначив суму нарахованої заробітної плати до виплати учням за період проходження виробничої практики, за вирахуванням утриманих та сплачених в бюджет податків, обов'язкових платежів і зборів на суму нарахованої учням заробітної плати (розрахунки наведені, зокрема, у відзиві ОСОБА_7 на позовну заяву від 10 листопада 2017 року № 80 (а.с. 58-61)), своєчасно розподіляв та сплачував у розмірі 50% нарахованої до виплати заробітної плати учням за період проходження виробничої практики та в розмірі 100% учням, які мають статус дітей-сиріт (відповідно до отриманої від позивача інформації); своєчасно визначав належну до перерахування Училищу частину в розмірі 50% від нарахованої до виплати заробітної плати.
Отже, з матеріалів справи вбачається, що всього відповідачем у період з 2014 по 2016 роки визначено для перерахування Училищу грошові кошти в розмірі 50% від нарахованої до виплати заробітної плати для учнів позивача за період проходження ними виробничої практики в сумі 108 091 грн. 14 коп., фактично сплачено грошові кошти в сумі 102 170 грн. 82 коп..
За таких обставин підтверджена матеріалами справи сума заборгованості відповідача перед позивачем за укладеними між ними договорами від 20 травня 2014 року № 1316, від 2 червня 2015 року № 1696 та від 23 травня 2016 року № 2348 складає 5 920 грн. 32 коп.
Частинами 1 та 2 статті 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
За частиною 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини 1 статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Отже, обґрунтована до стягнення з ОСОБА_7 на користь Училища сума заборгованості, що не оспорюється відповідачем, яка виникла на підставі укладених між ними договорів від 20 травня 2014 року № 1316, від 2 червня 2015 року № 1696 та від 23 травня 2016 року № 2348, становить 5 920 грн. 32 коп.
За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог Училища про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 23 590 грн. 79 коп. у зв'язку з їх необґрунтованістю.
У той же час, як було зазначено вище, згідно долученої до клопотання відповідача від 10 листопада 2017 року № 81 заяви від 10 листопада 2017 року № 79 (а.с. 63) ОСОБА_7 просив суд застосувати строки позовної давності до вимог Училища в частині стягнення з відповідача наявної у нього суми заборгованості у розмірі 5 920 грн. 32 коп.
Відповідно до частини 3 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
За змістом частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відтак, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Аналогічна правова позиція викладена у пункті 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (далі - Постанова).
З матеріалів справи вбачається, що у ОСОБА_7 станом на час розгляду даного спору наявна заборгованість перед позивачем за договором від 20 травня 2014 року № 1316, яка складає 5 920 грн. 32 коп. Факт наявності заборгованості відповідача перед позивачем саме за вказаним правочином підтверджується наявними у матеріалах справи документами, зокрема, копією акта звірки взаєморозрахунків між сторонами від 6 листопада 2017 року (а.с. 32) та не заперечувався представником позивача у судових засіданнях.
Судом встановлено, що за пунктом 1.7 укладеного між сторонами договору від 20 травня 2014 року № 1316 ОСОБА_7 зобов'язується забезпечити облік виконаних кожним учнем робіт та оплату їх праці відповідно до законодавства. На підставі пункту 18 Постанови Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999 року № 992 за роботи, виконані учнями за період виробничої практики відповідно до виробничих завдань, підприємство нараховує заробітну плату згідно із встановленою системою оплати праці та виплачує 50 % заробітку учням на підприємстві, а 50 % перераховує на рахунок ліцею для здійснення його статутної діяльності.
Проте, у вказаному правочині сторонами не було визначено конкретного строку виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань перед позивачем.
Водночас пунктом 5 цієї угоди встановлено, що даний договір набирає чинності після підписання його сторонами і діє до закінчення виробничого навчання (виробничої практики) до 1 вересня 2014 року.
Суд звертає увагу, що за змістом імперативних приписів чинного законодавства за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання (абзац другий частини п'ятої статті 261 ЦК України), тобто після закінчення або передбаченого частиною 2 статті 530 ЦК України семиденного строку від дня пред'явлення вимоги; або передбаченого іншим актом цивільного законодавства чи договором іншого пільгового строку, в який боржник має виконати зобов'язання. Виняток з цього правила становлять випадки, коли із закону або з договору випливає обов'язок негайного виконання зобов'язання: у такому разі перебіг позовної давності починається від дня пред'явлення вимоги кредитором.
Аналогічна правова позиція викладена у пункті 4.2 Постанови.
Враховуючи вищенаведене, а також зважаючи на відсутність передбаченого іншим актом цивільного законодавства чи договором іншого пільгового строку, в який боржник має виконати зобов'язання, суд дійшов висновку, що право Училища пред'явити вимогу про виконання зобов'язання виникло 2 вересня 2014 року, тобто після закінчення терміну дії вищенаведеного договору від 20 травня 2014 року № 1316.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відтак, з урахуванням приписів вищенаведеної статті, строк позовної давності для вимог позивача щодо стягнення з ОСОБА_7 вищенаведеної суми заборгованості в розмірі 5 920 грн. 32 коп., що виникла на підставі договору від 20 травня 2014 року № 1316, сплив у вересні 2017 року.
У той же час, з відбитку календарного штемпеля, проставленого відповідальним працівником поштового зв'язку на конверті, в якому позовна заява Училища надійшла до Господарського суду Рівненської області (а.с. 17), вбачається, що позивач звернувся за захистом свого порушеного права лише 26 жовтня 2017 року, тобто з пропуском встановленого законом строку на звернення до суду.
Суд також враховує наявний у матеріалах справи вищезазначений акт звірки взаєморозрахунків від 6 листопада 2017 року, в якому ОСОБА_7 частково визнав суму наявної у нього пред позивачем заборгованості.
Відповідно до часини 1 статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
Так, до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір.
Проте у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.
Аналогічна правова позиція викладена у пункті 4.4.1 Постанови.
Відтак, суд дійшов висновку про те, що підписання відповідачем акту звіряння взаєморозрахунків з Училищем не перериває строку позовної давності, оскільки даний документ був підписаний уповноваженими представниками сторін 6 листопада 2017 року, тоді як строк позовної давності до вимог Училища про стягнення з відповідача заборгованості за укладеним між сторонами договором від 20 травня 2014 року № 1316 сплив у вересні 2017 року, тобто до підписання такого акта звіряння взаєморозрахунків.
Згідно з частиною 5 статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Проте, позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів поважності причин пропуску останнім строку позовної давності для звернення з цим позовом до суду.
Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За таких обставин, зважаючи на заявлену ОСОБА_7 вимогу про застосування судом строку позовної давності до спірних вимог позивача щодо стягнення з відповідача заборгованості в сумі 5 920 грн. 32 коп., що виникла на підставі договору від 20 травня 2014 року № 1316, а також відсутність належних та допустимих доказів поважності причин пропуску позивачем цього строку, суд дійшов висновку про необхідність відмови позивачу в задоволенні його позовних вимог у цій частині.
Згідно статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно статті 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (стаття 43 ГПК України).
Зважаючи на все вищевикладене, а також враховуючи, що позивачем не було доведено належними і допустимими доказами тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог про стягнення з ОСОБА_7 заборгованості в розмір 23 590 грн. 79 коп., а також беручи до уваги наявність правових підстав для задоволення заяви відповідача про застосування строків позовної давності до пред'явлених Училищем вимог щодо стягнення з ОСОБА_7 решти заборгованості в сумі 5 920 грн. 32 коп., суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вказаного позову.
Відповідно до статті 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору залишаються за позивачем.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 19 грудня 2017 року
Суддя Церковна Н.Ф.