Справа №640/4732/17 головуючий суддя І інстанції Нев'ядомський Д. В.
Провадження № 22-ц/790/5727/17 Суддя доповідач Карімова Л.В.
Категорія: договірні
14 грудня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківськоїобласті у складі:
головуючого - Карімової Л.В.,
суддів колегії: ОСОБА_1,
ОСОБА_2,
за участю секретаря Асєєвої В.В.
розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Київського районного суду міста Харкова від 20 червня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 Наліка Назімовича, Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) «Гірка-2» про визнання договорів недійсними,
У березні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з зазначеним позовом, в якому просив визнати недійсними договір позики №1/09/11 від 20.09.2011 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, та договір поруки №1п/09/11 від 20.09.2011 року, укладений між ОСОБА_3, ТОВ «Гірка-2» та ОСОБА_5, просив розподілити судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 20.09.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 начебто було укладено договір позики, на умовах якого ОСОБА_3 передав у борг ОСОБА_5 грошові кошти в розмірі еквівалентному 650 000 дол. США, а позичальник зобов'язався повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів у строк до 20.09.2016 року.
На виконання основного зобов'язання між ОСОБА_3, ТОВ «Гірка-2» та боржником ОСОБА_5 був укладений договір поруки №1п/09/11 від 20.09.2011 року, за умовами якого поручитель ТОВ «Гірка-2» зобов'язується відповідати перед ОСОБА_3 за виконання боржником ОСОБА_5 своїх зобов'язань, що виникли з договору позики №1/09/11 від 20.09.2011 року.
Посилався на те, що зазначені договори є фіктивними, оскільки насправді дані правочини не спрямовані на реальне настання правових наслідків, а вчинені умисно з метою позбавлення його (позивача) права на майно ТОВ «Гірка-2», який є співучасником зазначеного товариства і володіє часткою у розмірі 50% статутного капіталу, оскільки за статутом ТОВ «Гірка-2» право розпорядження майном товариства належить до виключної компетенції загальних зборів, які не проводяться з підстав того, що інший учасник ТОВ «Гірка-2» - ОСОБА_5 (який одночасно є директором цього товариства) в жовні 2016 року висловив намір щодо відчуження належної йому частки в статутному капіталі товариства і запропонував позивачу ОСОБА_4 придбати його частку за суму коштів у розмірі 1 млн. дол. США, а після тривалої переписки з відповідачем щодо придбання належної відповідачу ОСОБА_5 частки в статутному капіталі ТОВ «Гірка-2» і проведення з цього приводу загальних зборів учасників ТОВ «Гірка-2» і недосягнення згоди з цього приводу, на думку позивача, вирішив у інший спосіб позбавити позивача права на майно товариства, уклавши оспорювані фіктивні правочини.
Заочним рішенням Київського районного суду міста Харкова від 20 червня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.
Визнано недійсними договір позики №1/09/11 від 20.09.2011 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, та договір поруки №1п/09/11 від 20.09.2011 року, укладений між ОСОБА_3, ТОВ «Гірка-2», та ОСОБА_5
Стягнуто з ОСОБА_3,ОСОБА_5, ТОВ «Гірка-2», на користь ОСОБА_4судові витрати у розмірі по 213,33 грн. з кожного.
З вказаним рішенням не погодився ОСОБА_3 та звернувся з апеляційною скаргою, в якійпосилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування судом обставин справи, просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.
Вказує на те, що судом першої інстанції не враховано, що оспорювані правочини виникли до моменту придбання позивачем частки у статутному капіталі ТОВ «Гірка-2», яке набуто ним лише 05.10.2012 року відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Гірка-2» від 05.10.2012 року, а відтак на час укладення правочину позивач не мав жодних прав та обов'язків, пов'язаних із господарською або будь-якою іншою діяльністю ТОВ «Гірка-2», яке виступає поручителем за відповідними договорами, тому вищевказаними правочинами його права не порушуються.
Зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що факт наявності заборгованості перед ОСОБА_3 з боку ОСОБА_5 підтверджується нотаріальними заявами боржника.
Вислухавши пояснення учасників процесу, що з'явилися до суду апеляційної інстанції, перевіривши відповідно до вимог ч.1 ст. 303 ЦПК України матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що оспорювані договори за своїм змістом суперечать вимогам закону, оскільки не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, що є підставою для визнання їх недійсними.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам закону.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи 20 вересня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 передав у борг ОСОБА_5 грошові кошти в розмірі еквівалентному 650 000 доларів США за офіційним курсом продажу на міжбанківському валютному ринку України на день отримання грошей, а позичальник зобов'язався повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів у строк до 20.09.2016 року.
На виконання основного зобов'язання між ОСОБА_3, ТОВ «Гірка-2» та боржником ОСОБА_5 був укладений договір поруки №1п/09/11 від 20.09.2011 року.
Відповідно до п 1.1 договору поруки в порядку та на умовах, визначених цим договором, поручитель ТОВ «Гірка-2», зобов'язався відповідати перед ОСОБА_3 за виконання боржником ОСОБА_5 своїх зобов'язань, що виникли з договору позики №1/09/11 від 20.09.2011 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_5
Відповідно до п. 1.2 цього ж договору поручитель відповідає за боржника у обсязі, визначеному цим договором, за умови невиконання або неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за основним договором. Згідно з п. 2.1. договору поруки №1п/09/11 від 20.09.2011 року відповідальність поручителя перед кредитором обмежується необхідністю поверненням суми 650 000 дол. США.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є не додержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Стаття 234 ЦК України передбачає, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Таким чином, визнання договору недійсним у зв'язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторонни вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторонни мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. При чому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети.
Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Фіктивний правочин є нікчемний, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення такого правочину.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ТОВ «Гірка-2» було утворено 17.03.2009 року шляхом виділу з ТОВ «Гірка». Єдиним засновником зазначеного товариства на момент його створення був відповідач ОСОБА_5, який володів часткою у статутному капіталі у розмірі 60500,0 грн., що складало 100% статутного капіталу цього товариства.
За нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Гірка-2» від 05.10.2012 року ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_4 придбав частку в статутному капіталі ТОВ «Гірка-2» у розмірі 50% статутного капіталу. Зазначені обставини підтверджуються також і витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань №1002151822 від 09.02.2017 року, відповідно до якого засновниками (учасниками) зазначеного товариства є: ОСОБА_5, який володіє часткою у статутному капіталі у розмірі 30 250,0 грн., що складає 50% статутного капіталу ТОВ «Гірка-2»; ОСОБА_4, який володіє часткою у статутному капіталі у розмірі 30 250,0 грн., що складає 50% статутного капіталу ТОВ «Гірка-2».
Як вбачається зі змісту рішення Апеляційного суду Харківської області від 01.06.2017 року у справі №640/20351/16-ц, оригінали договорів позики та поруки були втрачені, у зв'язку з чим представник позивача звертався до правоохоронних органів. При цьому, судом апеляційної інстанції було встановлено, що згідно гарантійного листа/заяви від 04.10.2012 року ОСОБА_6, який діяв на підставі довіреності від ОСОБА_5, з метою підтвердження досягнутих домовленостей з питань продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Гірка-2» та в межах наданих йому повноважень надав ОСОБА_4 гарантію щодо майна ТОВ «Гірка-2», а саме, що ТОВ «Гірка-2» станом на час надання цієї гарантії не обтяжене будь-якими довгостроковими чи короткостроковими грошовими чи іншими пов'язаними з ними зобов'язаннями.
Також апеляційним судом було встановлено та зазначено у своєму рішенні, що ці договори датовані 20.09.2011 року, однак данні позичальника ОСОБА_5 зазначені згідно паспорту, виданого пізніше, тобто 24.04.2012 року.
Рішення Апеляційного суду Харківської області від 01.06.2017 року у справі №640/20351/16-ц набрало законної сили, не скасовано під час розгляду цієї справи, тому в порядку вимог ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені цим рішенням доказуванню не підлягають.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність в договорах позики 1/09/11 від 20.09.2011 року та поруки №1п/09/11 від 20.09.2011 року ознак фіктивності правочину, у зв'язку із чим задовольнив позов ОСОБА_4
Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_3 на те, що укладенні між ним та ОСОБА_5 оспорювані договори не зачіпають права ОСОБА_4, спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, а саме, судовим розглядом достеменно встановлено, що вищевказані договори були укладені після 04.10.2012 року, тобто у час, коли ОСОБА_4 вже був учасником ТОВ «Гірка-2», тому питання щодо укладення договору поруки між ТОВ «Гірка-2», ОСОБА_3 та ОСОБА_5 повинно було вирішуватись на загальних зборах ТОВ «Гірка-2» відповідно до статуту товариства.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що факт наявності заборгованості перед ОСОБА_3 з боку ОСОБА_5 підтверджується нотаріальними заявами боржника, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки не є належним доказом спрямованості намірів сторін на укладення саме вищевказаних договорів.
Крім того будь-яких належних доказів, які б свідчили про наявність правових наслідків виконання оспорюваних договорів особами, що їх уклали, в тому числі й на підставі рішення суду, відповідачами не надано.
У відповідності до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Стаття 59 ЦПК України встановлює, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Оскільки судом першої інстанції відповідно до ст. 212 ЦПК України надана правильна правова оцінка доказам у справі, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, що відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України є підставою для відхилення апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст. 308, 313-315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу відхилити.
Заочне рішення Київського районного суду міста Харкова від 20 червня 2017 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання цією ухвалою законної сили.
Головуючий:
Судді: