ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
14 грудня 2017 року № 826/3704/16
Окружний адміністративний суд м.Києва у складі судді Смолія І.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції у місті Києві
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку, відшкодування моральної шкоди,
ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1, позивач) звернувся з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у місті Києві (надалі- ГУ Національної поліції у м.Києві, відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу ГУ НП у м.Києві №61 о/с від 28.01.2016р.; зобов'язання поновити сержанта поліції ОСОБА_1 на посаді інструктора виробничого навчання з водіння та практичної їзди - водія тренінгового центру № 2 з 28.01.2016р.; стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за посадою інструктора виробничого навчання з водіння та практичної їзди - водія тренінгового центру з 28.01.2016р. і по дату прийняття судового рішення; стягнення з відповідача на відшкодування ОСОБА_1 10000,00 грн. на відшкодування завданої моральної шкоди.
В обґрунтування заявленого позову позивач посилався на те, що наказ про звільнення прийняли протиправно, оскільки не було дотримано процедури закінчення двотижневого строку та дата наказу про звільнення припадає на вихідний день - 31.01.2016р., при тому, що на наступний день 01.02.2016р. ОСОБА_1 вийшов на роботу, проте з 03.02.2016р. вже не допускався до місця проходження служби.
В судовому засіданні представник позивач підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечив з підстав правомірності оскаржуваного рішення.
На підставі ч.6 ст.128 КАС України суд дійшов переконання про можливість подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
02.07.2015р. Верховною Радою України прийнято Закон України «Про національну поліцію», який відповідно до п.1 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень цього Закону набрав чинності з 07.11.2015р.
ОСОБА_1 на підставі п.9 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень цього Закону прийнято до поліції шляхом видання наказу ГУ МВС України в місті Києві від 07.11.2015р. №71о/с та призначено на посаду інструктора виробничого навчання з водіння та практичної їзди-водія тренінгового центру №2 Головного управління Національної поліції у м.Києві з присвоєнням спеціального звання «сержант поліції» в порядку переатестування.
20.01.2016р. ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення його зі служби поліції за власним бажанням на підставі п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію» за сімейними обставинами із 31.01.2016р.
28.01.2016р. ГУ Національної поліції у м.Києві наказом № 61 о/с звільнило сержанта поліції ОСОБА_1 зі служби в поліції згідно п.7 ч.1 ст77 Закону України «Про Національну поліцію» з 31.01.2016р.
Незгода з вказаним рішенням відповідача обумовила позивача звернутися до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи даний адміністративний спір, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про Національну поліцію» №580-VIII від 02.07.2015р. (надалі - Закон №580-VIII), Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Як встановлює стаття 3 Закону №580-VIII, у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з ч.1 ст.59 Закон №580-VIII, служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Так, відповідно до ст.77 Закону №580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема:
1) у зв'язку із закінченням строку контракту;
2) через хворобу - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції;
3) за віком - у разі досягнення встановленого для нього цим Законом граничного віку перебування на службі в поліції;
4) у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів;
5) через службову невідповідність;
6) у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України;
7) за власним бажанням;
8) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій);
9) у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі;
10) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення;
11) у зв'язку з набуттям громадянства або підданства іншої держави.
Крім цього, пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону №580-VIII визначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Згідно з п. 68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (котре є чинним на час виникнення спірних правовідносин, далі - Положення), особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Така позиція, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ (поліції), що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку.
Проте у межах передбаченого п. 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитись про звільнення у більш короткий строк.
Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого п. 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Досліджуючи питання наявності узгодженості між сторонами стосовно строків звільнення за власним бажанням, суд дослідив наявну в матеріалах справи копію рапорту ОСОБА_1 від 20.01.2016р., з наступним текстом: «Прошу Вас звільнити мене зі служби з поліції згідно із п.7 (за власним бажанням) ч.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію» за сімейними обставинами із 31 січня 2016 року. Від проходження військово-лікарської комісії відмовляюсь, оскільки стан свого здоров'я вважаю задовільним».
Представник позивача не заперечував про подачу такого рапорту позивачем, проте зазначив, що при звільненні не було дотримано відповідної процедури відповідно до ст.38 Кодексу України, а саме: «…якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільняти його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору», оскільки в рапорті позивач не просив про скорочення двотижневого строку, а, отже, звільнення є незаконним. Також з тексту позовної заяви - ОСОБА_1 вбачається, що днем звільнення позивача є 31.01.2016р. - вихідний день, при цьому останній вийшов на роботу 01.02.2016р., тобто продовжив виконання своїх посадових обов'язків, проте вже 03.02.2016р. його не допустили до місця проходження служби.
Судом не приймаються до уваги посилання позивача та його представника на порушення при його звільненні вимог ст. 38 КЗпП України з огляду на наступне.
Приписами ч.1 ст.244-2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) встановлено, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.1 і 2 ч.1 ст.237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Суд зазначає, що згідно із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 17.02.2015р. у справі зі спору про поновлення на службі (рішення в ЄДРСР № 42946756), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі, що зобов'язує суд діяти у відповідності до вимог ч.1 ст.244-2 КАС України.
Встановивши фактичні обставини у даній справі та співставивши їх із нормами законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини, суд приходить до висновку, що у даному випадку до застосування підлягають норми спеціального законодавства, а саме Закону №580-VIII, належних та допустимих доказів порушення норм якого при звільненні позивача ним не надано, а судом, на виконання вимог ч.2-5 ст.71 КАС України, судом не здобуто.
Згідно з ч.1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено відповідно до вимог ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України правомірність оскаржуваного рішення, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 69-71, 158 - 163 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя І.В. Смолій