Головуючий у 1 інстанції - Панова Т.Л.
ОСОБА_1 - ОСОБА_2
14 грудня 2017 року справа №229/3570/17
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача ОСОБА_2, суддів Василенко Л.А., Ястребової Л.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_4 на постанову Дружківського міського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі № 229/3570/17 за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в м. Дружківці Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач просили визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії з лютого 2017 року; зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії та сплатити заборгованість за весь період, починаючи з лютого 2017 року.
В обґрунтування зазначила, що з грудня 2014 року перебуває на обліку у відповідача та отримувала пенсію шляхом зарахування коштів на банківський рахунок. З лютого 2017 року відповідач протиправно припинив виплату пенсії, на підставі рішення комісії про призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО. Вважає дії відповідача щодо припинення їй виплати пенсії такими, що порушують її конституційні права.
Постановою Дружківського міського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки довідка про реєстрацію позивача, як внутрішньо переміщеної особи була скасована (тобто відсутній факт реєстрації позивача як ВПО), то відповідачем правомірно було припинено виплату пенсії ОСОБА_4
Не погодившись з судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційної скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що в діях відповідача містяться ознаки дискримінації відносно позивача, як внутрішньо переміщеної особи, та відсутність єдиного підходу до виплати пенсій громадянам України згідно діючого законодавства.
Зазначає, що діями відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачеві порушені його права на отримання пенсії, оскільки відповідач всупереч вимогам ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» не приймав рішення про припинення виплати пенсії позивачу.
Сторони в судове засідання не прибули, про час, дату та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, тому за приписами п.2 ч.1 ст.197 КАС України суд апеляційної інстанції розглядає справу у порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, розглядаючи апеляційну скаргу в межах викладених доводів, встановила наступне.
ОСОБА_4 є пенсіонером, отримує пенсію за віком (а.с.5).
Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 24.12.2014 року, зареєстроване місце проживання ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1, фактичне місце проживання ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 6).
З лютого 2017 року відповідач припинив виплачувати пенсію позивачу з тих підстав, що відповідно до інформації УСЗН Дружківської міської ради від 11 січня 2017 року довідка від 24.12.2014 року №1423017377 була скасована.
Спірним у даній справі є правомірність припинення відповідачем виплати пенсії позивачу.
Відповідно до ст. 7 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Відповідно ст. 5 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Відповідно до ст. 47 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеними у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
У статті 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” зазначені підстави припинення та поновлення виплати пенсії. У частині 1 цієї статті визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1)якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2)на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3)у разі смерті пенсіонера;
4)у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5)в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини 2 ст. 49 зазначеного Закону України поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Відповідач, припиняючи пенсійні виплати позивачу, посилається як на підставу таких дій на ч.1 ст.49 Закону №1058.
Проте судова колегія зазначає, що Закон України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” або інший закон з питань пенсійного забезпечення не передбачає підставу припинення або зупинення пенсійних виплат - скасування довідки внутрішньо-переміщеної особи в зв'язку з відсутністю цієї особи на місцем проживання, вказаним в довідці.
Таким чином, відповідачем порушено вимоги ст. 19 Конституції України, ч.1 ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, оскільки з лютого 2017 року позивачу припинено виплату пенсії за відсутності законодавчо встановлених підстав, а розпорядження УСЗН про скасування довідки ВПО не є таким рішенням у розумінні ч. 1 ст. 49 Закону № 1058.
При цьому суд апеляційної інстанції наголошує, що всі питання призначення, перерахунку, припинення пенсійних виплат визначаються виключно органами пенсійного Фонду України відповідно до Закону №1058. Делигування цих питань іншим органами Законом №1058 не передбачено.
А дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до ст..4 Закону №1058 виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних.
З огляду на зазначене, постанови Кабінету Міністрів України, на які посилається відповідач, а саме № 506 від 01.10.2014 року “Про облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції”; № 637 від 05.11.2014 року “Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції”; № 595 від 07.11.2014 року “Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей”, є підзаконними нормативно-правовими актами, які не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено законами - тобто нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.
Оцінюючи спірні правовідносини колегія суддів звертається до положень Конституції України, за якими, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
В даному випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для неї на відміну від інших громадян України певні перешкоди в отриманні її пенсії, яка призначена у зв'язку з трудовою діяльністю, та потребує від пенсіонера здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема, ідентифікація особи, перевірка за місцем фактичного проживання, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду тощо.
За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Колегія суддів застосовує при розгляді справи практику Європейського Суду з прав людини як джерело права відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 року № 3477-IV.
Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
З огляду на викладене, колегія суддів вбачає в діях відповідача ознаки дискримінації по відношенню до позивача, як внутрішньо переміщеної особи, та відсутність єдиного підходу до виплати пенсій громадянам України згідно діючого законодавства.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року, щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України від 09.07.2003 року № 1058-1У “Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування”, виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може повязуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобовязана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Таким чином, колегія зазначає, що на час припинення виплати пенсії - лютий 2017 року були відсутні, встановлені Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” підстави для такого припинення.
На зазначений час не існувало підстав, передбачених чинним законодавством для відмови у виплаті пенсії, тому бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії позивачу є протиправною, доказів щодо правомірності своїх дій стосовно невиплати пенсії позивачу відповідачем не доведено.
Відповідно до ч.2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Заперечуючи проти позову відповідач не довів правомірність прийнятого рішення.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла до висновку, що судом першої інстанції постанова прийнята з порушенням норм матеріального права, що відповідно до п.4 ст.202 КАС України є підставою для скасування постанови суду першої інстанції та прийняття нової постанови про задоволення адміністративного позову.
Керуючись статтями 24, 94, 195, 197, 198, 202, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_4 на постанову Дружківського міського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі № 229/3570/17 - задовольнити.
Постанову Дружківського міського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі № 229/3570/17 - скасувати.
Прийняти нову постанову.
Позов ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в м. Дружківці Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України в м. Дружківці Донецької області щодо невиплати пенсії ОСОБА_4 з 01 лютого 2017 року.
Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в м. Дружківці Донецької області поновити нарахування та виплату пенсії за віком ОСОБА_4 та виплатити заборгованість за період, починаючи з 01 лютого 2017 року.
Допустити до негайного виконання постанову суду в частині присудження виплати позивачу пенсії у межах суми стягнення за один місяць.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду у письмовому провадженні набирає законної сили через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі, і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.
ОСОБА_1 ОСОБА_2
Судді Л.А. Василенко
ОСОБА_5