Справа № 815/5320/17
14 грудня 2017 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Марина П.П.,
за участю секретаря Станкової О.Ф.
розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправним рішення від 20.03.2017 року №14/3-Х-657 та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправним рішення Головного управління Національної поліції в Одеській області, оформлене листом від 20.03.2017 року №14/3-Х-657 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі п.3 ч.5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року №203/98-ВР та видачі йому відповідного посвідчення та нагрудного знаку, зобов'язання Головне управління Національної поліції в Одеській області визнати ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі п.3 ч.5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року №203/98-ВР та видати йому відповідне посвідчення та нагрудний знак та зобов'язати Головне управління Національної поліції в Одеській області подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення по даній справі.
Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідно до ч.3 ст. 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, він набув право на присвоєння звання “Ветеран Національної поліції”, так як його вислуга років на день звільнення становить 20 років 03 місяці 02 дні. Проте, на звернення позивача до ГУ НП в Одеській області про встановлення статусу ветерана Національної поліції, йому відмовлено, із посиланням на те, що вислуга військової служби, служби в органах внутрішніх справ та Національній поліції України позивача на день звільнення в календарному обчисленні становить 16 років 06 місяців 19 днів та в пільговому обчисленні - 01 рік 03 місці 21 день, а тому відсутні підстави для встановлення статусу ветерана Національної поліції.
Позивач вважає, що на нього розповсюджується дія статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” та просить визнати протиправним рішення Головного управління Національної поліції в Одеській області, оформлене листом від 20.03.2017 року №14/3-Х-657 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі п.3 ч.5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року №203/98-ВР та видачі йому відповідного посвідчення та нагрудного знаку, зобов'язати Головне управління Національної поліції в Одеській області визнати ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі п.3 ч.5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року №203/98-ВР та видати йому відповідне посвідчення та нагрудний знак.
Представник відповідача позовні вимоги не визнав та просив в задоволенні позову відмовити згідно наданих заперечень (а.с.61-62), обґрунтовуючи тим, що у позивача немає необхідного стажу, встановленого Законом України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, а тому ОСОБА_2 не набув права для встановлення йому статусу ветерана Національної поліції України, оскільки не має 20 років і більше вислуги військової служби і служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції України згідно п.1 ст.5 вказаного Закону, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Представник відповідача у судове засідання 05.12.2017 року не з'явився, причини неявки не повідомлено.
Відповідно до частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Згідно із пунктом 10 частини 1 статті 3 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
У зв'язку з відсутністю потреби заслухати свідка чи експерта, та у зв'язку з тим, що до суду прибули не всі особи, які приймають участь у справі, справу вирішено розглянути в порядку ч.6 ст.128 КАС України.
Суд, дослідивши матеріали справи та надані докази, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши положення чинного законодавства, встановив наступні факти та обставини.
Згідно наказу ГУ НП в Одеській області №136 о/с від 28 березня 2016 року (з урахуванням внесених змін наказом №279 о/с від 29 квітня 2016 року, наказом №533 о/с від 21 червня 2016 року, наказом №675 о/с від 18 липня 2016 року та наказом №670 о/с від 10 квітня 2017 року) підполковника поліції ОСОБА_1 (М-047946), старшого інспектора Малиновського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області звільнено зі служби в поліції за п.7 ч.1 с.77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) з вислугою років на день звільнення: у календарному обчисленні для виплати надбавки за вислугу років 16 років 06 місяців 19 днів; для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби 18 років 11 місяців 11 днів; на пільгових умовах (без урахування календарної вислуги) 01 рік 03 місці 21 день; усього для призначення пенсії 20 років 03 місяці 02 дні (а.с.13).
З матеріалів адміністративної справи вбачається, що ОСОБА_2 22 лютого 2017 року звернувся до відповідача з письмовою заявою про надання статусу “Ветерана Національної поліції”, у відповідності до Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” та видачі відповідного посвідчення.
Так, позивачу надана відповідь у вигляді листа ГУ Національної поліції в Одеській області від 20 березня 2017 року № 14/3-Х-657, яким позивача повідомлено, що згідно розрахунку вислуги років останнього, вислуга в органах внутрішніх справ та Національній поліції України в календарному обчисленні складає 16 років 06 місяців 19 днів та в пільговому обчисленні: 01 рік 03 місяці 21 день, а тому позивач не набув статусу ветерана Національній поліції (а.с.39).
Спірні правовідносини врегульовані Законом України “ Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, Законом України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, Постановою Кабінету Міністрів України “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей” від 17.07.1992 року за № 393.
У період з 1989 року по 24.06.1993 року позивач проходив навчання в Одеському технікумі залізничного транспорту ім.Ф.Е.Дзержинського.
У період з 1994 року по 15.06.1999 року навчався в Дніпропетровському державному технічному університеті залізничного транспорту та отримав повну вищу освіту про що свідчить відповідний диплом спеціаліста за кваліфікацією інженера з організації перевезень та керуванню на залізничному транспорті (а.с.33-35).
Як вбачається з Послужного списку позивача (а.с.22-30), згідно розділу 9 - Проходження служби (включаючи дійсну строкову службу) у Збройних Силах України, Національній гвардії, Службі безпеки, Прикордонних військах, Цивільній обороні, у військах і органах МВС, зокрема, Служба в Збройних Силах України позивача у період з 30.09.1999 року по 31.03.2006 року - дійсна строкова служба у ДПС ДАІ УМВС України в Одеській області, у період з 29.12.2006 року по 06.11.2015 року - УМВС України в Одеській області, у період з 07.11.2015 року по 31.03.2016 року - інспектор відділу поліції в м.Одесі ГУНП в Одеській області.
Наказом від 07.11.2015 року №169 о/с позивачу присвоєно звання підполковник поліції (а.с.22).
Вирішуючи питання про наявність за вказаних умов підстав для присвоєння позивачу статусу “Ветеран Національної поліцї” суд виходить з наступного.
Відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року зі змінами та доповненнями, ветеранами військової служби, ветеранами органів внутрішніх справ, ветеранами Національної поліції, ветеранами податкової міліції, ветеранами державної пожежної охорони, ветеранами Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранами служби цивільного захисту, ветеранами Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України визнаються інваліди I та II групи, інвалідність яких настала внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, і які мають вислугу військової служби і служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України 20 років і більше.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 27 лютого 2003 року № 4-рп/2003 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист” (справа про ветеранів органів внутрішніх справ) визначено, що в аспекті порушених у конституційному поданні питань положення статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист” слід розуміти так, що громадяни України визнаються ветеранами органів внутрішніх справ за наявності умов, передбачених зазначеною статтею, незалежно від часу їх звільнення в запас або у відставку з органів внутрішніх справ.
Таким чином, законодавство чітко визначає, що для визнання ветераном органів внутрішніх справ особи, така особа має бути, зокрема, інвалідом I та II групи, інвалідність яких настала внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, і які мають вислугу військової служби і служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України 20 років і більше
Суд зазначає, що Закон України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, застосовуючи поняття “календарна” та “пільгова” вислуга років, не визначає їх зміст та порядок обчислення.
За таких умов вказані поняття мають застосовуватися у значенні, що визначені іншими законами України, що регулюють спільну сферу правовідносин - соціальний захист громадян, що звільнені, зокрема, з Національної поліції.
Суд не погоджується з позицією відповідача, про те, що позивач на момент звільнення з органів внутрішніх справ, не мав 20 років вислуги, тому не набув права для встановлення статусу ветерана Національної поліції, оскільки дані твердження спростовуються вищевикладеним.
Питання обчислення вислуги років при призначенні пенсії особам, звільненим з військової служби, регулюється Законом України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” та Постановою КМУ “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей” від 17.07.1992 за № 393.
Відповідно до Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” поняття “календарна” та “пільгова” вислуги років, не визначає суть та порядок їх обчислення, з чого слідує, що ці поняття вживаються у розумінні Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, оскільки ці Закони регулюють спільну сферу правовідносин - соціальний захист громадян, звільнених, зокрема, з органів поліції.
Згідно із частиною 2 статті 17 Закону № 2262-XII до вислуги років поліцейським, особам офіцерського складу, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції чи Державної кримінально-виконавчої служби України при призначенні пенсії на умовах цього Закону додатково зараховується час їхнього навчання (незалежно від форми навчання) у цивільних вищих навчальних закладах, а також в інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське (спеціальне) звання, до вступу на військову службу, службу до органів внутрішніх справ, Національної поліції, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції чи Державної кримінально-виконавчої служби України або призначення на відповідну посаду в межах до п'яти років із розрахунку один рік навчання за шість місяців служби.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 передбачено аналогічне правове регулювання як і в статті 17 Закону № 2262-XII.
У наведеному вище тексті норми права розділові знаки і сполучник “також” у сполученні з “а” вказують, що обставини, викладені після сполучника, мають таке саме значення, як і викладені до зазначеного сполучника. Тобто додатково до вислуги років при призначенні пенсії зараховується час навчання у цивільних вищих навчальних закладах і в інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське (спеціальне) звання. Виходячи з синтаксичної структури речення додатково до вказаної вислуги можу бути зарахований час навчання в навчальних закладах, зазначених у статті 17 вказаного вище Закону, якщо після їх закінчення присвоюється офіцерське (спеціальне) звання.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного суду України від 10 березня 2015 року (реєстраційний номер рішення в єдиному реєстрі судових рішень № 43310876).
Також, згідно частинами 1-2 статті 10 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, ветеранам Національної поліції вручаються посвідчення та нагрудні знаки.
Отже, як зазначалося, згідно наданого позивачем витягу із наказу ГУ НП в Одеській області від 28.03.2016 року №136о/с (з урахуванням внесених змін), вислуга років позивача для призначення пенсії становить 20 років 03 місяці 02 дні. Зазначений наказ є чинним.
Поряд з цим, у матеріалах адміністративної справи наявна довідка МСЕК серія 10ААВ № 799177 від 16 травня 2016 року з якої вбачається, що ОСОБА_2 є інвалідом другої групи, із зазначенням причини інвалідності “захворювання пов'язане з проходженням служби в ОВС” (а.с.36), що є підставою для надання позивачу такого статусу з урахуванням встановленої у наказі вислуги років.
При цьому, судом не береться до уваги посилання відповідача на обчислення вислуги років позивача яке складає 16 років 06 місяців та 19 днів, оскільки воно протирічить наявному у наказі про звільнення розрахунку вислуги років (а.с.13), пояснень з цього приводу в запереченнях також не наведено.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, відповідно до вказаного Порядку № 1601 відповідач зобов'язаний надати позивачу статус “Ветеран Національної поліції” на підставі наказу ГУ НП в Одеській області від 28 березня 2016 року № 136 о/с (з урахуванням внесених змін), в якому чітко визначено строк служби позивача, який в силу пункту 3 частини 1 статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” є достатнім для набуття оспорюваного статусу.
В обґрунтування висновку необхідно зазначити, що Закон України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” не передбачає прийняття рішень за наслідками розгляду заяв про надання, в тому числі, статусу Ветерана Національної поліції. Так, із змісту статті 10 зазначеного Закону та норм Порядку видачі посвідчення і вручення нагрудного знака “Ветеран військової служби”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 року № 1601 (дію якого поширено на порядок видачі посвідчення і вручення нагрудного знака “Ветеран Національної поліції”) випливає, що факт визнання особи ветераном Національної поліції полягає у видачі посвідчення яке підтверджує набутий статус.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправним рішення Головного управління Національної поліції в Одеській області, оформлене листом від 20.03.2017 року №14/3-Х-657 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі п.3 ч.5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року №203/98-ВР та видачі йому відповідного посвідчення та нагрудного знаку, зобов'язання Головне управління Національної поліції в Одеській області визнати ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі п.3 ч.5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року №203/98-ВР та видати йому відповідне посвідчення та нагрудний знак.
При цьому необхідно зазначити, що підставою для зобов'язання відповідача визнати ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі пункту 3 частини 1 статті 5 Закону стало те, що судом на основі досліджених письмових доказів виключено існування будь яких інших перешкод у наданні позивачу оспорюваного статусу, а позивач у свою чергу, відповідає усім передбаченим пунктом 1 частини 1 статті 5 Закону вимогам.
Враховуючи встановлені обставини справи та вищезазначені положення чинного законодавства України, суд вважає, що вимоги позивача є обґрунтованими, відповідають дійсним обставинам та матеріалам справи, а тому підлягають задоволенню
Серед критеріїв оцінювання судом рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, є принцип законності, що закріплений у ч.2 ст.19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на вищевикладене, вимоги позивача є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.
Щодо зобов'язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення по даній справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 2.1 рішення Конституційного суду України у справі № 1-4/2015 від 31.03.2015 року по справі № 1-4/2015, Україну проголошено правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8 Основного Закону України). Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005).
Відповідно до частини першої статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, судом не вбачається підстав для встановлення строку для подання звіту про виконання судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Аналогічна норма закріплена і в ч.2 ст.19 Конституції України.
Відповідно до ч. 1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Приймаючи до уваги вищевикладене, оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню повністю.
Керуючись ст. ст. 2, 4, 9, 11, 69-72, 86, 128, 158-163, 167, 254, 267 КАС України суд, -
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним рішення Головного управління Національної поліції в Одеській області, оформлене листом від 20.03.2017 року №14/3-Х-657 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі п.3 ч.5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року №203/98-ВР та видачі йому відповідного посвідчення та нагрудного знаку.
Зобов'язання Головне управління Національної поліції в Одеській області визнати ОСОБА_1 ветераном Національної поліції на підставі п.3 ч.5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24.03.1998 року №203/98-ВР та видати йому відповідне посвідчення та нагрудний знак.
Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя П.П.Марин