Справа № 815/5174/17
14 грудня 2017 року м.Одеса
У залі судових засідань №29
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
Судді Харченко Ю.В.
При секретарі Рудченко О.І.
Розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування Наказу “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 21.09.2017р. №179, зобов'язання у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -
ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд визнати неправомірним та скасувати Наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 21.09.2017р. №179, зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що спірний Наказ “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 21.09.2017р. №179 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області винесено без урахування, та дослідження усіх обставин, які мають юридичне значення, та стосуються даної справи. Так, позивач зазначає, що виїзд з Афганістану відбувся через погрози, які надходили на адресу її родини з боку впливового командира угрупування “Талібан” ОСОБА_2 , котрий вимагав від батька позивача співпрацювати з талібами та видати своїх дочок заміж за представників талібів. З огляду на, що, та побоюючись за власне життя, ОСОБА_1 була вимушена покинути країну своєї громадської належності.
Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області з позовними вимогами не погоджується, та вважає їх необґрунтованими з підстав, викладених у письмових запереченнях на адміністративний позов (від 25.10.2017р. вхід.№29192/17), наголошуючи, зокрема, що співробітниками міграційної служби проведено всебічний аналіз заяви ОСОБА_1 щодо відповідності викладених у ній обставин вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами якого встановлено відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, під час вирішення питання щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фахівцями контролюючого органу встановлено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, внаслідок чого ОСОБА_1 не може чи не бажає повертатися до країни громадської належності внаслідок зазначених побоювань. Крім того, на думку відповідача, ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернулась лише з метою отримання документів, які б дозволили їй легально знаходитися на території України.
Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Таким чином, з урахуванням того, що від повноважного представника відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області до суду надійшло клопотання (вхід.№34837/17 від 17.12.2017р.) про розгляд справи без участі відповідача в порядку письмового провадження, а також з огляду на відсутність потреби у витребуванні додаткових доказів, виклику у судове засідання свідка, експерта, судом ухвалено рішення щодо розгляду даної адміністративної справи в порядку письмового провадження, відповідно до ч.6 ст.128 КАС України.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності, та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне.
Як встановлено судом, та вбачається з матеріалів справи №2017ОD0140 громадянина Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач є уродженкою м.Кабул (Афганістан), за національністю - таджичка, віросповідання - мусульманка-сунітка. ОСОБА_1 , на підставі національного паспорту та російської візи, з Афганістану виїхала наприкінці 2015р. до м.Москва авіарейсом м.Кибул (Афганістан) - м.Москва (РФ), на території якої шукачка захисту знаходилась близько місяця, та у подальшому автомобілем, а потім потягом вирушила в напрямку державного кордону України, котрий ОСОБА_1 перетнула нелегально поза пунктом пропуску. З метою отримання додаткового захисту ОСОБА_1 11.09.2017р. повторно звернулась до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій зазначила, що причиною виїзду з країни постійного проживання - Афганістану (м.Кабул) є погрози, які надходили на адресу її родини з боку впливового командира угрупування “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ” ОСОБА_2 , котрий вимагав від батька позивача співпрацювати з талібами та видати своїх дочок заміж за представників талібів.
Судом встановлено, що за результатами розгляду справи №2017ОD0140 громадянина Афганістану ОСОБА_1 , головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Бугаковою В.О. 21.09.2017р. складено Висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено, що ОСОБА_1 не переслідувалася в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст.1 Закону Українм «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під час звернень за набуттям міжнародного захисту шукач захисту не навела інформації, яка б вказувала на застосування фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі Афганістану. Більше того, відсутні будь які докази на підтвердження того, що шукача захисту взагалі переслідували коли-небудь на Батьківщині за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних переконань, ознаки належності до певної соціальної групи. Також, по відношенню до заявниці не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, ані заявниця, ані її близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами, а тому в ОСОБА_1 відсутні побоювання стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв'язку із ймовірною загрозою переслідувань за вищевказаними ознаками. Крім того, спостерігаються суттєві розбіжності в твердженнях заявниці, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до заявниці, та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Таким чином, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1 , співробітником ГУ ДМС України в Одеській області встановлено, що ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами заявниця не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, у зв'язку з чим відсутні умови, які можливо розглянуто в контексті надання ОСОБА_1 додаткового захисту в Україні через відсутність побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
21.09.2017р. відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», з урахуванням Висновку головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Бугакової В.О., Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області видано Наказ «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №179, яким відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись із означеним Наказом Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №179 від 21.09.2017р., позивач - ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з даним адміністративним позовом.
Так, на думку суду, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання неправомірним та скасування Наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 21.09.2017р. №179, зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням наступного.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу п.1 ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зокрема, як встановлено судом, та вбачається з наявних у матеріалах справи документів, позивач - ОСОБА_1 , на підставі національного паспорту та російської візи, з Афганістану виїхала наприкінці 2015р. до м.Москва авіарейсом м.Кибул (Афганістан) - м.Москва (РФ), на території якої шукачка захисту знаходилась близько місяця, та у подальшому автомобілем, а потім потягом вирушила в напрямку державного кордону України, котрий ОСОБА_1 перетнула нелегально поза пунктом пропуску. З метою отримання додаткового захисту ОСОБА_1 11.09.2017р. повторно звернулась до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій зазначила, що причиною виїзду з країни постійного проживання - Афганістану (м.Кабул) є погрози, які надходили на адресу її родини з боку впливового командира угрупування “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ” ОСОБА_2 , котрий вимагав від батька позивача співпрацювати з талібами та видати своїх дочок заміж за представників талібів.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Зі змісту ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Отже, з урахуванням вищевикладеного, судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки є особою стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
До того ж, судом з'ясовано, що докази переслідування ОСОБА_1 за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, позивачем - ОСОБА_1 до матеріалів адміністративної справи не надано жодних доказів на підтвердження звернення до правоохоронних органів країни її походження щодо свого переслідування, утисків або погроз.
Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що вона підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що ОСОБА_1 змушена була прибути до Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.
Як встановлено судом, та зазначено вище ОСОБА_1 на підставі національного паспорту та російської візи, з Афганістану виїхала наприкінці 2015р. до м.Москва авіарейсом м.Кибул (Афганістан) - м.Москва (РФ), на території якої шукачка захисту знаходилась близько місяця, та у подальшому автомобілем, а потім потягом вирушила в напрямку державного кордону України.
Відповідно до п.6 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Таким чином, судом встановлено, що позивач перебуваючи на території третьої безпечної країни - Російської Федерації, не звертався до відповідних органів міграційної служби, що додатково свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які вона має щоб залишитись в Україні не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, натомість необхідні для тимчасової легалізації та можливої економічною міграцією.
Окрім того, судом встановлено, що причиною виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 зазначила про погрози від командира радикального руху “Талібан” на ім'я ОСОБА_3 , проте перевіркою інформації по країні походження встановлено, що ОСОБА_3 був головою радикального руху “Талібан” в Афганістані та ймовірно загинув (http//ria.ru/spravka/20160522/1437621822.html).
Зважаючи на розділ 2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведеної з ОСОБА_1 співбесіди і матеріалами справи встановлено, що її твердження щодо небезпеки, яка нібито загрожує їй на батьківщині, є повністю безпідставними, і не мають реального підґрунтя, оскільки позивач звернулась до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Нею не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, не надано доказів того, що вона зазнавала переслідування в країні походження.
Відповідно до положень Закону України Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу від 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Також, судом встановлено, Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18.11.2016р., залишеною без змін Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017р. у справі №815/1703/16 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення №62 від 31.03.2016 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовлено.
Зокрема, в межах розгляду вищеозначеної справи судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановлено відсутність умов для надання міжнародного захисту ОСОБА_1 в Україні, оскільки вона не зазнавала жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Отже, з урахуванням наведеного, судом встановлено, що Наказ ГУ ДМС України в Одеській області «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №179 від 21.09.2017р. відповідає Директивам Європейського Союзу, у тому числі Директиві щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянств біженців або осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що оскаржуваний позивачем Наказ «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №179 від 21.09.2017р., прийнято ГУ ДМС України в Одеській області на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Оскільки судом встановлено правомірність прийняття ГУ ДМС України в Одеській області спірного Наказу «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №179 від 21.09.2017р., відповідно позовна вимога позивача щодо зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення щодо оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є такою, що задоволенню не підлягає.
Відтак, беручи до уваги вищенаведене, судом не встановлено законодавчо передбачених підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання неправомірним та скасування Наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 21.09.2017р. №179, зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вищевикладене спростовує твердження позивача, наведені у позовній заяві.
Згідно зі ст.159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з ч.1 ст.11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч.1 ст.69 та ч.1 ст.70 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно зі ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, беручи до уваги наведене, та оцінюючи надані сторонами по справі письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування Наказу “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 21.09.2017р. №179, зобов'язання у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не обґрунтовані, документально не підтверджені, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, отже задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2, 7, 8, 9, 11, ч.6 ст.128, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування Наказу “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 21.09.2017р. №179, зобов'язання у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому приписами ст.254 КАС України.
Суддя Харченко Ю.В.