79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
11.12.2017р. Справа № 914/2688/13
Господарський суд Львівської області у складі колегії суддів:
головуючий суддя - Гутьєва В.В.,
судді Артимович В.М., Морозюк А.Я.
при секретарі Петровській Н.Я.
розглянувши матеріали справи за позовом Заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах
позивача 1: Міністерства оборони України, м. Київ
позивача 2: Концерну "Військторгсервіс", м. Київ
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи", м. Львів-Брюховичі
третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Фонд державного майна України, м. Київ
третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м.Львів
третя особа 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_1, м. Львів
третя особа 4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_2, м. Сколе, Львівська область
про визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання повернути майно
за участю прокурора: Майорчак В.М. - начальник відділу Військової прокуратури Західного регіону України
представників сторін:
від позивача 1: Смілка В.І. - офіцер Західного територіального юрвідділу
від позивача 2: не з'явився
від відповідача: Молящий В.М. - представник
від третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: не з'явився
від третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: не з'явився
від третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: не з'явився
від третьої особи 4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: не з'явився
Суть заяви: На розгляд господарського суду Львівської області надійшла позовна заява заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах, Міністерства оборони України та Концерну "Військторгсервіс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання повернути майно.
Ухвалою Господарського суду від 15.07.2013р. порушено провадження у справі № 914/2688/13. Рішенням від 02.12.2013 р. у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.05.2014р. рішення господарського суду Львівської області від 02.12.2013р. залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 31.07.2014р. рішення господарського суду Львівської області та постанову Львівського апеляційного господарського суду скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд.
Ухвалою суду від 15.08.2014 р. справу призначено до розгляду.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 20.10.2014 р. у справі № 914/2688/13 позовні вимоги Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах - позивача 1: Міністерства оборони України, позивача 2: Концерну "Військторгсервіс" задоволено, вирішено визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину "1-17", загальною площею 412,4 кв. м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, укладений 29.12.2008 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" та Концерном "Військторгсервіс". Витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" (79058, Львівська обл., м. Львів, вул. Липинського, 6, квартира 24, код ЄДРПУО 32638759) приміщення магазину "1-17", загальною площею 412,4 кв. м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, та повернути його до державної власності в особі Міністерства оборони України у господарске відання Концерну "Військторгсервіс" (03151, м. Київ, вул. Молодогвардійська, 28-А, код ЄДРПУО 33689922). Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" (79058, Львівська обл., м. Львів, вул. Липинського, 6, квартира 24, код ЄДРПУО 32638759) 9' 712,87 грн. судового збору у дохід Державного бюджету України.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 05.02.2015 р. апеляційну скаргу ТзОВ "Транспортні системи" залишено без задоволення. Рішення Господарського суду Львівської області від 20.10.14 у справі № 914/2688/13 змінено. Доповнено рішення Господарського суду Львівської області від 20.10.14 у справі № 914/2688/13 пунктом наступного змісту: "Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (03168, м.Київ, вул.Малогвардійська,28-А, код ЄДРПОУ 33689922) на користь ТОВ "Транспортні системи" (79491, м.Львів - Брюховичі, вул.Сонячна,буд.18, код ЄДРПОУ 32638759) 163 397, 00 грн. вартості об'єкта нерухомості". Пункт 5 резолютивної частини рішення викладено в такій редакції: "Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (вул.Молодогвардійська,28-А, м.Київ, 03151, код ЄДРПОУ 33689922) в дохід Державного бюджету України 9059,28 грн. судового збору". В решті - рішення залишено без змін.
Постановою Вищого господарського суду України від 05.04.2017 р. рішення Господарського суду Львівської області від 20.10.2014 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 05.02.2015 у справі № 914/2688/13 скасовано. Справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Львівської області. При цьому касаційний суд зазначив, зокрема, таке.
Вирішуючи питання щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу що був укладений 29.12.2008 та витребування нежитлового приміщення магазину "1-17", загальною площею 412,4 кв.м, судами не з'ясовано, хто є дійсним власником цього майна на час подачі позову та вирішення цього спору. В той же час, зазначені обставини мають значення для правильного вирішення цього спору, оскільки спір може зачіпати права власника спірних об'єктів нерухомості.
До матеріалів справи додано договір міни від 02.10.2009, укладений між ТзОВ "Транспортні системи" та ОСОБА_2, згідно якого, починаючи з 02.10.2009 власником спірного об'єкта нерухомого майна був ОСОБА_2 Позов подано 29.04.2013. Забезпечення позову не застосовано (ухвала Господарського суду Львівської області від 22.06.2015). В подальшому, відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №41584631 від 31.07.2015 та №41596447 від 01.08.2015, власником приміщення магазину загальною площею 412,4 кв.м., який знаходяться за новою, в силу його поділу, адресою: АДРЕСА_3, на підставі договору купівлі-продажу від 31.07.2015 та від 01.08.2015, є ОСОБА_1
Зазначені особи не були залучені до участі в справі, хоча рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки, оскільки позов стосується повернення спірного майна до державної власності у господарське відання Концерну "Військторгсервіс". Крім того, зазначені факти суттєво впливають на відновлення прав позивача та виконання судового рішення щодо повернення майна на його користь.
15.05.2017 р. матеріали справи № 914/2688/13 повернуто до Господарського суду Львівської області.
За результатами автоматизованого розподілу справ, справу № 914/2688/13 передано на розгляд судді Гутьєвій В.В.
Ухвалою суду від 22.05.2017 р. справу № 914/2688/13 прийнято до розгляду, залучено до участі у справі № 914/2688/13 в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 та ОСОБА_2, розгляд справи призначено на 29.06.2017 р.
Розгляд справи відкладався з підстав, викладених в ухвалі суду від 29.06.2017 р. Судове засідання відкладено на 20.07.2017 р.
Ухвалою суду від 20.07.2017 р. продовжено строк розгляду спору на 15 днів. Розгляд справи відкладено на 29.08.2017 р.
Ухвалою суду від 25.07.2017 р. призначено колегіальний розгляд справи № 914/2688/13 у складі трьох суддів. Автоматизованою системою документообігу суду визначено склад колегії, а саме: головуюча суддя Гутьєва В.В., судді - Гоменюк З.П. та Артимович В.М.
У зв'язку з перебуванням члена колегії судді Гоменюк З.П. у щорічній основній відпустці, на підставі протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 06.09.2017 р. сформовано склад колегії, а саме: головуюча суддя Гутьєва В.В., судді - Бортник О.Ю. та Артимович В.М.
Розгляд справи відкладався з підстав, викладених в ухвалах суду від 29.08.2017 р., 07.09.2017 р.
Ухвалою суду від 02.11.2017 р. заяву про самовідвід судді Бортник О.Ю. задоволено, ухвалено здійснити повторну автоматичну зміну члена колегії у справі № 914/2688/13.
Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 03.11.2017 р. сформовано склад колегії, а саме: головуюча суддя Гутьєва В.В., суддя Артимович В.М. та суддя Морозюк А.Я., розгляд справи призначено на 11.12.2017 р.
Прокурор 20.07.2017 р. подав на адресу суду пояснення в якому, враховуючи те, що спірне майно - нежитлове приміщення магазину " 1-17" загальною площею 412,4 кв.м, що становить 13/100 частин житлового будинку, яке знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 з 13.10.2009 р. зареєстровано за ОСОБА_2, який у подальшому 31.07.2015 р. та 01.08.2015 р. реалізував його фізичній особі ОСОБА_1, виклав клопотання про припинення провадження у справі в частині витребування майна.
Відповідач ТзОВ «Транспортні системи» подав 19.07.2017 р. клопотання про залучення до участі у справі в якості відповідача ОСОБА_1 Враховуючи, що прокурор подав клопотання про припинення провадження у справі в частині витребування майна, клопотання підлягає відхиленню.
Військова прокуратура Центрального регіону України листом № 05/3-321вих17 від 01.09.2017 р. повідомила, що у зв'язку з прийняттям ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» щодо військових прокуратур, наказом Генерального прокурора України від 22.08.2014 № 76ш реорганізовано прокуратуру Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері у Військову прокуратуру Центрального регіону України.
Прокурор та представник позивача-1 в судове засідання з'явились, позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених у позовній заяві, заяві про уточнення позовних вимог від 24.07.2013 р. та письмових поясненнях, поданих на адресу суду, просили визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину " 1-17" загальною площею 412,4 кв.м, що становить 13/100 частин житлового будинку, яке знаходяться за адресою: АДРЕСА_4, укладеного 29.12.2008р. між Концерном "Військторгсервіс" в особі начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_6 та ТзОВ "Транспортні системи", в частині щодо позовної вимоги зобов'язати ТзОВ «Транспортні системи» повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» нежитлові приміщення загальною площею 412,4 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_4, а саме: приміщення магазину « 1-17», що становить 13/100 частин жилого будинку просили провадження припинити. В обгрунтування своїх вимог зазначили, що спірний правочин необхідно визнати недійсним, оскільки, зокрема, відчуження майна відбулося без відповідного дозволу Міністерства оборони України та погодження з Фондом державного майна України, строк позовної давності звернення до суду прокурор не пропустив.
Позивач-2 участі повноважного представника у судовому засіданні не забезпечив, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду, у попередніх судових засіданнях позовні вимоги підтримав, просив їх задоволити.
У судовому засіданні 11.12.2017 р. представник відповідача щодо задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві, доповненні до відзиву та письмових поясненнях, зокрема від 07.09.2017 р., посилаючись, зокрема, на те, що з огляду на приписи статей 92, 237-239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов'язки за цією довіреністю. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. Виходячи із рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 р. у справі «Stretch v. United Kingdom» («Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії»), визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим. Крім того, відповідач підтримав вимогу про застосування строку позовної давності.
Треті особи-1 і 2 свого представника в судове засідання не направили, у попередніх судових засіданнях представники позовні вимоги підтримали, просили їх задоволити з підстав, наведених в письмових поясненнях, поданих на адресу суду, зокрема, від 20.07.2017 р., посилаючись на їх обґрунтованість.
Треті особи-3 і 4 в судове засідання своїх представників не направили, пояснень у справі не подали.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, представників сторін та учасників процесу, всебічно і об'єктивно з'ясувавши усі обставини справи в їх сукупності, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, судом встановлено наступне.
04.10.2004 р. Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України Кузьмука О.І. видано довіреність № 220/2071 від 04.10.2004 р., якою було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_8 на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема, з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання. Термін дії довіреності - до 01.10.2007 р.
Листом № 140/3/1312 від 06.10.2004 р. начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_8 повідомив начальника ДП МО України "УТ Західного ОК" ОСОБА_6, що Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України дозволяє провести відчуження нежилих приміщень магазину № 46 (загальна площа 412,3 кв.м.), розташованих за адресою: АДРЕСА_4.
Окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005 р. відкликано довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів) термін дії яких не закінчився.
Супровідним листом від 14.02.2005 р. № 1235/з на виконання окремого доручення Міністра оборони України начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_8 повернув перший примірник довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 р. № 220/2071.
31.01.2006 р. наказом Міністра оборони України № 47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.
05.04.2007 р. наказом Міністра оборони України № 135 про реорганізацію державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", припинено діяльність державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".
12.09.2007 р. Концерн "Військторгсервіс" в особі директора ОСОБА_8 видав довіреність, якою уповноважив начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" ОСОБА_6 на відчуження належного Концерну нерухомого майна з дозволу органу управління майном Концерну - Міністерства оборони України.
21.11.2008 р. Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржою "Прайс" затверджено Протокол №1104-н про хід публічних торгів, згідно якого ТзОВ "Транспортні системи" отримало право на укладення договору купівлі-продажу нерухомого об'єкта за адресою: АДРЕСА_5.
Згідно з Витягом із реєстру прав власності на нерухоме майно № 21312113 від 18.12.2008 р. 13/100 магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, є загальнодержавною власністю, що перебуває у повному господарському віданні державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".
На підставі протоколу №1104-н про хід публічних торгів 29.12.2008 р. між Концерном "Військторгсервіс" в особі начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_6 та ТзОВ "Транспортні системи" укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину "1-17", загальною площею 412,4 кв.м, що становить 13/100 частин житлового будинку, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_4.
Фонд державного майна України 20.03.2013 р. повідомив прокуратуру Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері щодо дотримання порядку відчуження майна Концерном "Військторгсервіс" (в тому числі і того, яке є предметом спору). Зокрема, фонд зазначив, що розпорядчі акти (рішення) Міністерства оборони України щодо надання згоди на відчуження майна відсутні, а фонд у встановленому порядку погодження на відчуження спірного майна не надав і відомостей щодо погодження такого продажу немає.
Відповідно до витягу з кримінального провадження від 15.07.2013 р. № 42013100330000004 до ЄДРДР 21.03.2013 р. внесено інформацію: у період з квітня 2005 р. до грудня 2011 р. ОСОБА_8, будучи генеральним директором Концерну "Військторгсервіс", в порушення діючого законодавства України, зловживаючи службовим становищем в інтересах третіх осіб, надав підпорядкованим підприємствам нотаріально засвідчені довіреності на реалізацію об'єктів нерухомості, на підставі виданих ним у 2004 р. дозволів (термін дії яких минув), на реалізацію об'єктів нерухомості. Внаслідок цього відчужено шляхом продажу 46 об'єктів нерухомого майна, які перебували на балансі Концерну "Військторгсервіс" на загальну суму 28 001 013,00 грн.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного.
Відповідно до ст. 121 Конституції України, Закону України "Про прокуратуру", ст. 29 ГПК України на органи прокуратури покладається представництво інтересів громадян та держави в судах у випадках, визначених Законом. Прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави.
Згідно з ч. 1 ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (ч. 3 ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру").
Формами представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб (ч.2 ст.36-1 Закону України "Про прокуратуру").
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999р. у справі № 1-1/99 з урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Прокурором подано позов на захист інтересів держави в особі Міністерства оборони України, Концерну "Військторгсервіс", а тому суд вважає, що прокурором доведено право на звернення з відповідним позовом.
Як підставу позову прокурор визначає порушення порядку відчуження нерухомого державного майна - відсутність згоди Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України на продаж майна.
Заперечуючи позовні вимоги відповідач посилається на те, що дотримання вимог законодавства щодо необхідного обсягу дієздатності та наявності волевиявлення власника майна покладається на Концерн "Військторгсервіс"; порушення, якими прокурор обґрунтовує недійсність правочину, якщо й мали місце, то допущені самим концерном; відповідач не знав і не міг знати про обмеження концерну щодо розпорядження майном; відповідач не вчинив жодного порушення законодавства при придбанні спірного майна; довіреністю від 04.10.2004 р. МОУ уповноважило начальника ГУТТ МОУ ОСОБА_8 на надання від імені міністерства висновків (дозволів) на відчуження майна, що закріплене за ними на праві господарського відання; лист начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України ОСОБА_8 №140/3/1312 від 06.10.2004 р. і є тим дозволом міністерства; міністр скасував довіреність лише через 3 місяці після видачі дозволу, а скасування довіреності не тягне за собою втрату чинності дозволів та угод, які були вчинені на підставі і в межах довіреності; у дозволі не вказано строку його дії, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії; відбулося наступне схвалення правочину шляхом прийняття платежу концерном, що відповідно до ст. 241 ЦК України призводить до його дійсності; згідно ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. (далі - Конвенція) та рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 24.06.2003р. у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії" є неприпустимим визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон; позов в інтересах концерну "Військторгсервіс" та Міністерства оборони України подано після спливу 3-річного строку звернення за захистом права; міністерству та органам прокуратури було відомо про реалізацію концерном майна ще влітку 2009р.; для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов'язки за цією довіреністю. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно.
З даного приводу суд відзначає наступне.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Як вбачається з матеріалів справи, між Концерном "Військторгсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю «Транспортні системи» виникли правовідносини купівлі-продажу, за якими в силу ст. 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.
Частиною 5 ст. 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.
Згідно з ст. 317 ЦК України право розпорядження майном, належить власникові.
Частинами 2, 3 ст. 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Приписами ст. 74 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.
Згідно з ч. 1 ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Частиною 5 ст. 75 ГК України встановлено, що відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.
Згідно з ст. 3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним господарським об'єднанням. Відповідно до ч.1 ст.5 даного закону Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом. Суб'єктом управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства та Фонд державного майна України (ч.1 ст.4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності").
Таким чином, спірне майно, яке є предметом оспорюваного договору було загальнодержавною власністю, яке перебувало на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс", а тому відчуження такого майна повинно здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму встановлених чинним законодавством України.
Відповідно до п.6 Порядку відчуження об'єктів державної власності", затвердженого постановою КМУ від 06.06.2007 р. № 803 "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності", відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.
Відчуження майна, що перебуває на балансі суб'єкта управління, здійснюється за рішенням такого суб'єкта, крім нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту, відчуження якого здійснюється лише за погодженням з Фондом державного майна.
Згідно з п. 8 зазначеного Порядку, рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.
У відповідності до чинних на 2004-2008 р.р. Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України від 21.08.1997 р. № 888, Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 р. №1080, Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства, здійснює в установленому порядку відчуження військового майна.
Відтак, суд дійшов висновку, що відповідно до чинного на момент укладення спірного договору купівлі-продажу від 29.12.2008 р. законодавства, для продажу державного майна суб'єкт управління таким майном повинен був одержати дозвіл власника майна на його відчуження, який був би погоджений із Фондом державного майна України.
Крім того, відповідно до п. 50 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803 (в редакції, чинній на момент укладення договору) рішення про надання згоди суб'єкта управління на відчуження майна діє не більше як 12 місяців з дати його прийняття.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів погодження відчуження спірного майна Фондом державного майна України, які є обов'язковими для відчуження державного майна в силу постанови КМУ від 06.06.2007 р. № 803, що знаходить також підтвердження в поясненнях Фонду державного майна України.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України. При цьому, відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути дво- чи багатосторонніми (договори).
Згідно з п. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
У п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вказано, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
В п. 2.9. вказаної Постанови зазначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.
В п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.
Згідно з пп. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ст.216 ЦК України). Таким чином, правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Визнання правочину господарським судом недійсним є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину (п.2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними"). Тому посилання відповідача на те, що він не знав і не міг знати про відсутність у концерну повноважень на укладення договору, а також на те, що саме концерн як продавець, а не товариство як покупець, допустив порушення закону, не впливає на факт дійсності чи недійсності правочину.
Посилання відповідача на те, що спірне нерухоме майно було відчужене розпорядником майна - Концерном Військторгсервіс" за згодою/волею власника такого майна - Міністерства оборони України, яка висвітлена у дозволі від 06.10.2004 р. № 140/3/1312, оскільки саме на підставі дозволу Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України було здійснене відчуження нерухомого майна, будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу встановлено не було, суд не вважає обгрунтованим, оскільки відповідно до п. 50 Порядку відчуження об'єктів державної власності, що діяв на час укладення спірного правочину, рішення про надання згоди суб'єкта управління на відчуження майна діє не більше як 12 місяців з дати його прийняття, тобто вказаний дозвіл втратив свою чинність.
Крім того, суд звертає увагу на те, що, підписуючи лист №140/3/1312 від 06.10.2004 р., який на переконання відповідача є згодою міністерства на відчуження майна, ОСОБА_8 не виступав як представник Міністерства оборони України, оскільки: а) у даному документі немає жодної згадки про довіреність 04.10.2004 р., якою міністерство уповноважує ОСОБА_8 виступати його представником; б) підписуючи такий документ ОСОБА_8 зазначив "Начальник Головного управління торгівлі, полковник ОСОБА_8", не вказавши, що він є представником міністерства; в) у листі зазначено, що Головне управління торгівлі Тилу МОУ, а не Міністерство оборони України, дозволяє провести відчуження нежилих приміщень. Те, що ОСОБА_8 на момент складання листа мав довіреність міністерства автоматично не надає такому листу статусу документа МОУ, адже, отримавши довіреність, ОСОБА_8 не втратив свого статусу керівника Головного управління торгівлі Тилу МОУ і міг вступати у правовідносини з іншими суб'єктами як керівник управління (що і було у даному випадку), або ж як представник міністерства.
Таким чином, лист від 06.10.2004р. - це документ виданий Головним управлінням тилу МОУ, і в будь-якому випадку не може бути згодою Міністерства оборони України.
Відтак при укладенні спірного договору концерн не мав достатніх повноважень щодо відчуження майна, що перебувало у державній власності. Як наслідок - правочин вчинений особою, яка не мала необхідного обсягу дієздатності, що є порушенням ч.2 ст.203 ЦК України і підставою для визнання його недійсним у порядку ст.215 ЦК України.
Суд не бере до уваги заперечення відповідача про те, що у 2006 р. прокуратура перевіряла законність дій ОСОБА_8 з надання дозволу на відчуження майна, оскільки, у даному висновку чітко не вказано, чи був об'єктом перевірки лист від 06.10.2004 р., та й предметом спору у справі є не лист, а договір, який був укладений тільки у 2008 р. Про наступне схвалення правочину через прийняття платежу, на яке наголошує відповідач, можна говорити тільки щодо концерну. Однак у матеріалах справи відсутні докази такого схвалення міністерством.
Суд також не бере до уваги посилання відповідача на те, що для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов'язки за цією довіреністю. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. Проте в даному випадку довіреність № 220/2071 від 04.10.2004 р. була видана начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_8, а окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005 р. відкликана довіреність, тобто ще до проведення торгів та визначення третьої особи - контрагента юридичної особи за договором, тому, безумовно на момент відкликання довіреності він не міг бути повідомлений про це. Супровідним листом від 14.02.2005 р. № 1235/з на виконання окремого доручення Міністра оборони України начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_8 повернув перший примірник довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 р. № 220/2071. Проте 12.09.2007 р. Концерн "Військторгсервіс" в особі директора ОСОБА_8 (якому достеменно було відомо про відкликання довіреності) видав довіреність, якою уповноважив начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" ОСОБА_6 на відчуження належного Концерну нерухомого майна. До того ж проявивши розумну обачність юридична особа, яка придбала майно, і знаючи, що майно перебуває у державній власності мала перевірити наявність необхідних відповідно до чинних нормативних актів дозволів та погоджень.
Обґрунтовуючи свою позицію, відповідач посилається на ст.1 Першого протоколу до Конвенції та рішення ЄСПЛ від 24.06.2003р. у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії", зазначаючи, що неприпустимим є визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон. З даного приводу суд відзначає таке.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.
Основною метою ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982р., "Новоселецький проти України" від 11.03.2003р., "Федоренко проти України" від 1.06.2006р.). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримана справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.
Також ЄСПЛ у своїй практиці відзначає, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах "Хендісайд проти Сполученого Королівства" від 7.12.1976р., "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.01.1986р.).
Тому створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості (див. постанову Верховного Суду України у від 18.09.2013р. у справі № 6-92цс13).
За обставинами справи "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії", на яку покликається відповідач, заявник в 1969 р. уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990р. заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади, перевищив свої повноваження.
Застосовуючи положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи ЄСПЛ вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.
Дії місцевої влади ЄСПЛ розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.
Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника ЄСПЛ відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат. За таких обставин ЄСПЛ прийняв рішення на користь заявника.
Однак у даній справі (№914/2688/13) обставини є іншими. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про недійсність договору купівлі-продажу державного майна та повернення такого майна, яке незаконно вибуло з державної власності, у власність держави.
Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи ЄСПЛ у справі "Трегубенко проти України" від 02.11.2004р. зазначив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес. У даному випадку при укладенні спірного договору якраз і не було дотримано чинного законодавства.
Отже, обставини даної справи і справи «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії» істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії» не може бути безумовним прецедентом при вирішенні справи, яка розглядається. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 18.09.2013 р. у справі № 6-92цс13.
Відповідно до ч. 3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Таким чином, пред'являти позови про визнання правочину недійсним може як сторона такого правочину, так і будь-яка інша особа, за умови, що правочин порушує її законні інтереси. Про це також зазначається у п.2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними". Оскільки предметом спірного договору є майно, яке належить до державної власності в особі Міністерства оборони України, то останнє може бути позивачем у спорі з такою вимогою поряд з Концерном "Військторгсервіс" як стороною правочину.
У постанові Верховного Суду України по справі № 6-58цс13, на яку покликається відповідач, суд робить висновок щодо прав третіх осіб на повернення майна: права третіх осіб на повернення майна не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого ст.ст.215,216 ЦК України; такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК України. У даній постанові не сказано про неможливість особі, яка не є стороною правочину, пред'являти позов про визнання його недійсним. У зв'язку з цим твердження відповідача про невірний спосіб захисту інтересів держави в особі міністерства щодо визнання правочину недійсним суд відхиляє.
Суд не погоджується із твердженням відповідача про пропуск міністерством строку позовної давності для захисту свого права. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст.261 ЦК України).
Верховний Суд України, розглядаючи спір про визнання недійсним договорів, у постанові від 20.08.2013р. зробив висновок про те, що, оскільки прокурор та позивачі не є сторонами оспорюваних угод, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника підприємства необхідного обсягу дієздатності.
Відповідач подав письмові обґрунтування та докази того, що міністерству та прокуратурі було відомо про укладення спірного договору ще у 2009 р. Однак, з моменту укладення договору строк позовної давності рахується тільки щодо сторони правочину (даному випадку для Концерну "Військторгсервіс" і щодо нього такий строк дійсно сплив). Щодо прокурора та міністерства, оскільки вони не були сторонами спірного правочину та не знали про незаконність відчуження майна, строк позовної давності слід обчислювати з моменту, коли вони дізналися саме про порушення закону при укладенні такого договору. Наявні у матеріалах справи докази підтверджують, що про факт допущення порушень як міністерство, так і органи прокуратури дізналися після проведення Фондом державного майна України перевірки щодо дотримання порядку відчуження майна Концерном "Військторгсервіс" та складання відповідного висновку від 20.03.2013р. №10-24-3491. Одразу наступного дня, 21.03.2013р., до єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відповідну інформацію. Тому строк позовної давності для звернення до суду за захистом інтересів держави в особі Міністерства оборони України не минув.
Разом з позовною заявою прокурором було подано заяву про забезпечення позову, у якій просив заборонити відповідачу вчиняти будь-які дії з відчуження спірного майна. Свою вимогу прокурор обґрунтовує тим, що дане державне майно використовується відповідачем для власних потреб і у випадку відчуження майна, виконання рішення суду буде ускладнено. Прокурор та представник позивача 1 вимоги заяви про забезпечення позову підтримали. Відповідач проти її задоволення заперечив. Розглянувши заяву про забезпечення позову, заслухавши учасників процесу, суд вважає, що вона не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до статті 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Відповідно до п.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №16 від 26.12.2011р. "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. У абзаці 2 пункту 3 даної постанови передбачено, що достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Звертаючись із заявою про вжиття заходів до забезпечення позову прокурор не обґрунтував та не подав доказів вчинення відповідачем дій, які утруднять чи зроблять неможливим виконання можливого рішення господарського суду про задоволення позову, тому у задоволенні такої заяви необхідно відмовити.
Згідно ч.2 ст.4-3 та ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (ст.43 ГПК України).
Відповідно до ст.111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Згідно ст.111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковими для всіх судів.
Відповідно до п.2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" №18 від 26.12.2011р. якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Виходячи з наведеного вище, суд вважає позовні вимоги в частині визнання договору купівля-продажу недійсним обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
В частині вимоги позивача зобов'язати ТзОВ «Транспортні системи» повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» нежитлові приміщення загальною площею 412,4 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_4, а саме: приміщення магазину « 1-17», що становить 13/100 частин жилого будинку необхідно врахувати наступне. Прокурор 20.07.2017 р. подав на адресу суду пояснення, в якому виклав клопотання про припинення провадження у справі в частині витребування майна. Враховуючи те, що спірне майно - нежитлове приміщення магазину, яке знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 з 13.10.2009 р. зареєстровано за ОСОБА_2, який у подальшому 31.07.2015 р. та 01.08.2015 р. реалізував його фізичній особі ОСОБА_1, відповідачем за наведеною вимогою має бути фізична особа ОСОБА_1 Відповідно до ст. 1, 12 ГПК України такі справи не підвідомчі господарським судам. Відтак клопотання позивача щодо припинення провадження у справі в частині повернення до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» нежитлових приміщень загальною площею 412,4 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_4, а саме: приміщення магазину « 1-17», що становить 13/100 частин жилого будинку, підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судовий збір покладається на відповідача.
У п. 4.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" від 21.02.2013 р. №7 зазначено, що у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд питання розподілу судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
На підставі викладеного та керуючись п.п. 6,8 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності", ст.ст. 3, 4, 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", ст.ст. 5, 15, 16, 202, 203, 215, 216, 256, 257, 261, 326,328, 330, 388 Цивільного кодексу України, ст. 136 Господарського кодексу України та ст.ст. 1, 3, 12, 29, 33, 34, 35, 44, 49, п. 1 ч. 1 ст. 80, ст.ст. 82, 82-1, 84, 85,111-12,111-28, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні заяви Військової прокуратури Центрального регіону України про вжиття заходів до забезпечення позову відмовити.
2. Позовні вимоги задоволити частково.
3. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину "1-17", загальною площею 412,4кв.м, яке знаходяться за адресою: АДРЕСА_4, укладений 29.12.2008р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" та Концерном "Військторгсервіс".
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" (79058, Львівська обл., м. Львів, вул. Липинського, 6, квартира 24, код ЄДРПУО 32638759) 1 147,00 грн. судового збору у дохід Державного бюджету України.
5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" (79058, Львівська обл., м. Львів, вул. Липинського, 6, квартира 24, код ЄДРПУО 32638759) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_6, ідент. номер НОМЕР_1) 5 435,57 грн. судового збору.
6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" (79058, Львівська обл., м. Львів, вул. Липинського, 6, квартира 24, код ЄДРПУО 32638759) на користь ОСОБА_2 (82600, АДРЕСА_2, ідент. номер НОМЕР_2) 5 435,57 грн. судового збору.
7. Накази видати відповідно до ст.116 Господарського процесуального кодексу України.
8. В частині щодо вимоги зобов'язати ТзОВ «Транспортні системи» повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» нежитлові приміщення загальною площею 412,4 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_4, а саме: приміщення магазину « 1-17», що становить 13/100 частин жилого будинку провадження припинити.
Рішення може бути оскаржено до Львівського апеляційного господарського суду в порядку та строки, передбачені ст. 91-93 ГПК України.
У судовому засіданні 11.12.2017 р. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення, повний текст складений та підписаний 14.12.2017 р.
Головуючий суддя Гутьєва В.В.
Суддя Артимович В.М.
Суддя Морозюк А.Я.