Справа: № 826/1700/16 Головуючий у 1-й інстанції: Добрянська Я.І. Суддя-доповідач: Файдюк В.В.
Іменем України
12 грудня 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Файдюка В.В.
суддів: Мєзєнцева Є.І.
Чаку Є.В.
При секретарі: Марчук О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" Славкіної Марини Анатоліївни про зобов'язання вчинити дії, -
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" Славкіної Марини Анатоліївни про зобов'язання вчинити дії - закрито у зв'язку із підсудністю справи місцевому господарському суду.
На зазначену ухвалу суду позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та повернути справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. При цьому посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Наголошує на безпідставному посиланні суду на приписи ГПУ України та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки застосуванню даних нормативних актів обов'язково має кореспондувати наявність відповідної справи в суді. Разом з тим, відсутність у провадженні господарського суду справи про банкрутство ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" з урахуванням положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а також постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», свідчить, на переконання апелянта, про необхідність розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства.
Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення питання, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 Кодексу адміністративного судочинства України визнала можливим проводити розгляд за відсутності представників сторін у відкритому судовому засіданні без здійснення фіксування технічними засобами у відповідності до ч. 1 ст. 41 КАС України.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
При винесенні оскаржуваної ухвали суд першої інстанції керувався приписами п. 1 ч. 1 статті 157 КАС України, згідно якого суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства. При цьому суд зазначив, що оскільки спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банків, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, наведене виключає можливість розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства.
З таким висновком Окружного адміністративного суду м. Києва не можна погодитися з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
При цьому приписи ч. 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України закріплюють, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Як зазначено в абз. 2 п. 2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» законодавство не містить визначення терміна «публічно-правовий спір». Для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.
Згідно п. 1 ч. 1 статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
При цьому зі змісті абзаців 2-3 пункту 3 вказаної постанови Пленуму ВАС України випливає, що суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
З наведеного випливає, що законодавець, вказуючи про можливість оскарження в адміністративному порядку будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, не зазначив чітких критеріїв віднесення певного спору до публічно-правового чи, відповідно, приватноправового.
З метою усунення процесуальної невизначеності Вищим адміністративним судом України в пункті 25 постанови Пленуму від 20 травня 2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» визначено, що відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.
Оскільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України.
Відповідно до п. 17 ч. 1 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон) уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
Згідно ч. ч. 2 статті 27 Закону в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує: 1) перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; 2) перелік рахунків вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-6 частини четвертої статті 26 цього Закону; 3) переліки рахунків, за якими вкладники на індивідуальній основі отримують від банку відсотки за договорами, укладеними на умовах, що не є поточними ринковими умовами відповідно до статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», або мають інші фінансові привілеї від банку та осіб, які використовують вклад як засіб забезпечення виконання іншого зобов'язання перед цим банком, що не виконане; 4) перелік рахунків вкладників, що перебувають під арештом за рішенням суду; 5) перелік рахунків вкладників, вклади яких мають ознаки, визначені статтею 38 цього Закону. Кошти за такими вкладами виплачуються Фондом після проведення аналізу ознак, визначених статтею 38 цього Закону, у тому числі шляхом надіслання запитів клієнтам банку, у порядку та строки, встановлені Фондом, а також підтвердження відсутності таких ознак.
Приписи ч. 1 статті 54 Закону визначають, що рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що уповноважена особа діє від імені Фонду у межах повноважень, передбачених Законом, вчиняє дії щодо збереження активів банку, зокрема, шляхом прийняття обов'язкових для виконання рішень особами, яких таке рішення стосується та може бути оскаржено в судовому порядку. Наведене безумовно свідчить про наявність відносин влади-підпорядкування між сторонами договору та уповноваженою особою. Крім іншого, зміст положень Закону свідчить, що термін «рішення» у статті 54 Закону вживається у широкому розумінні та означає будь-яке рішення, зокрема, уповноваженої особи Фонду, прийняте на виконання останньою функцій, передбачених Законом, та оформлене будь-яким актом. Отже таке рішення уповноваженої особи, прийняте нею на виконання повноважень у відповідності до Закону, підлягає оскарженню до адміністративного суду. Аналогічний висновок випливає зі змісту абз. 3-6 інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 25 липня 2014 року №992/11/14-14.
Крім того, як вже зазначалося раніше, уповноважена особа діє від імені суб'єкта владних повноважень - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та у межах повноважень, передбачених Законом.
Відповідно до п. 7 ч. 1 статті 3 КАС України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відтак, Уповноважена особа, будучи посадовою особою суб'єкта владних повноважень, а не посадовою особою ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк", здійснює владні управлінські функції на основі законодавства по відношенню до позивача, у зв'язку з чим колегія суддів приходить до висновку про помилковість твердження суду першої інстанції щодо неможливості розгляду даної справи в порядку адміністративного судочинства.
Таким чином, Уповноважена особа є суб'єктом владних повноважень, яка у правовідносинах щодо захисту прав і законних інтересів вкладників банків та забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків реалізує владні управлінські функції шляхом, зокрема, формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду.
При цьому, оцінюючи посилання суду першої інстанції на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 лютого 2016 року у справі №826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, в яких зазначено, що, виходячи з системного аналізу положень ч. 3 статті 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», статті 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п. 6 ч. 1 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до абз. 2 ч. 1 статті 244-2 КАС України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Так, згідно ч. 2 статті 157 КАС України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Відповідно до ч. 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів;
4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю);
5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;
6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів;
7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;
8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.
Системний аналіз наведених норм ГПК України дає підстави для висновку, що позивач як фізична особа має право на звернення до господарського суду як кредитор виключно у випадку порушення щодо боржника справи про банкрутство. Аналогічний висновок випливає й зі змісту Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який, хоча й визначає досудові та судові процедури, які застосовуються до боржника, однак не передбачає можливості звернення до суду із вимогою кредитора особою поза межами справи про банкрутство окрім випадку, коли даною заявою така процедура ініціюється.
Поряд з цим, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містять судових процедур, які застосовуються до банку, що ліквідується, у розумінні положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Наведене унеможливлює звернення особи до господарського суду за захистом своїх прав як вкладника, адже формування реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, приймається уповноваженою особою, а не судом у порядку ГПК України.
При цьому суд першої інстанції не врахував, що в силу положень статті 2 ГПК України провадження у справі взагалі не може бути порушено за позовом фізичної особи окрім випадків звернення її як кредитора у рамках справи про банкрутство, ініціювання банкрутства, а також корпоративних спорів.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до висновку про передчасність твердження Окружного адміністративного суду м. Києва про підсудність даного спору місцевому господарському суду.
За таких обставин, даний спір щодо включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу Фондом, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні питання про закриття провадження в адміністративній справі було допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, у зв'язку з чим вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а ухвалу суду першої інстанції скасувати, направивши справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відповідно до статті 204 КАС України - підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання..
Керуючись ст. ст. 157, 160, 195, 199, 204, 205, 206, 212, 254 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити.
Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року - скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення та оскарженню не підлягає як така, що не перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Головуючий суддя: Файдюк В.В.
Судді: Мєзєнцев Є.І.
Чаку Є.В.