ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
11 грудня 2017 року № 826/26479/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Кармазіна О.А., суддів: Катющенка В.П. та Скочок Т.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач/ОСОБА_1.) з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі по тексту - відповідач/МВС України), в якому, враховуючи заяви про уточнення позовних вимог, остаточно сформулювала наступні вимоги:
1) визнати протиправним та скасувати наказ МВС України від 06.11.2015 року №2365 о/с в частині звільнення зі служби в органах МВС України в запас за п. 64 "г" (через скорочення штатів) ОСОБА_1;
2) зобов'язати МВС України поновити на службі в органах внутрішніх справ з 06.11.2015 року ОСОБА_1;
3) стягнути з МВС України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 06.11.2015 року по 17.07.2017 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_3 народила дитину та відповідно до ч. 1 ст. 18, ч. 3 ст. 20 Закону України "Про відпустки" знаходилась у відпустці по догляду за дитиною по досягнення нею 3-річного віку, три роки дитині виповнюється ІНФОРМАЦІЯ_4. Стверджує, що 09.11.2015 року у кадровому апараті МВС України їй повідомили, що наказом МВС України від 06.11.2015 року №2365 о/с з 06.11.2015 року її звільнено зі служби в органах внутрішніх справ у запас через скорочення штатів. Вважає, що при прийнятті оскаржуваного наказу відповідач порушив норми статті 184 Кодексу законів про працю України та не виконав обов'язку щодо її подальшого працевлаштування. Також, посилаючись на статтю 235 Кодексу законів про працю України, просить стягнути з відповідача на її користь суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
На підставі розпорядження про повторний автоматичний розподіл від 10.10.2017 року №5018 та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.10.2017 визначено головуючого суддю Кармазіна О.А. для розгляду даної справи, ухвалою суду від 25.10.2017 року прийнято справу до провадження та призначено до судового розгляду у складі колегії суддів.
У судовому засіданні 05.12.2017 року позивач позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила суд позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та додаткових письмових поясненнях.
В ході розгляду справи відповідач заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог з мотивів, викладених у письмових запереченнях. Пояснив, що звільнення позивача відбулось з чітким дотриманням вимог Законів України "Про міліцію", "Про Національну поліцію" та Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ України.
Відповідач у судове засідання 05.12.2017 року явку уповноваженого представника не забезпечив, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином.
При цьому, було подано клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи на стороні відповідача Національну поліцію України, оскільки, на думку відповідача, рішення у справі може вплинути на права, обов'язки та інтереси НПУ. Між тим, розглянувши дане клопотання в контексті положень ст. 53 КАС України та заявлених позовних вимог, суд відмовив у задоволенні зазначеного клопотання, як необґрунтованого, ухвала про що занесена в журнал судового засідання.
Відповідно до частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи наведене, в судовому засіданні 05.12.2017 року суд ухвалив про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, вислухавши пояснення присутніх представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
ОСОБА_1 перебувала на службі в органах внутрішніх справ України з вересня 2001 року.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1, старший оперуповноважений 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України, ІНФОРМАЦІЯ_3 народила дитину та відповідно до ч. 1 ст. 18, ч. 3 ст. 20 Закону України "Про відпустки" знаходилась у відпустці по догляду за дитиною по досягнення нею 3-річного віку, три роки дитині виповнюється ІНФОРМАЦІЯ_4. Наведені обставини відповідачем не заперечувалися та визнавалися.
Наказом міністра МВС України від 06.11.2015 року №2365 о/с "По особовому складу Департаменту оперативно-технічних заходів", згідно з пунктами 10, 11 Розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію" та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, майора міліції ОСОБА_1 (М-001684), старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління, яка перебуває у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, звільнено з 06 листопада 2015 року з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів).
Вислуга років на день звільнення позивача складає 16 років 6 місяців 8 днів.
Позивач, вважаючи своє звільнення незаконним, звернулась з даним позовом до суду за захистом своїх прав.
Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 18 Закону України "Про міліцію", який був чинним на час прийняття наказу про звільнення позивача, а саме, - станом на 06.11.2015 та втратив чинність 07.11.2015, порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначаються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення 114).
Відповідно до пункту 10 зазначеного Положення особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.
Пунктом 17 наведеного Положення встановлено, що вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначаються Законом України від 2 липня 2015 року N 580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон N 580-VIII).
Згідно статті 3 вказаного Закону поліція у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Пунктом 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Згідно з пунктом 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (пункт 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII).
Пунктом 11 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII встановлено, що перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону.
Як зазначалось вище, ОСОБА_1 було звільнено зі служби відповідно до пунктів 10 та 11 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII, а також на підставі підпункту "г" пункту 64 Положення 114.
Згідно підпункту "г" пункту 64 Положення 114 особи середнього, старшого і вищого навчальницького закладу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні питання або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Дана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові у справі № 21-8а15.
Оскільки ні вказаним Положенням, ні нормами чинного на час звільнення позивача Закону України "Про міліцію" не було врегульовано процедури проведення звільнення у зв'язку зі скороченням штатів, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень Кодексу законів про працю України.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації (частина третя статті 40 КЗпП України).
Статтею 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 49-2 КЗпП України).
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя статті 49-2 КЗпП України).
Відповідно до пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 року №9 розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення (абзац перший).
Суд погоджується з доводами відповідача про відсутність обов'язку останнього попередити позивача про наступне вивільнення, позаяк таке попередження міститься у пункті 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII.
Разом з тим, відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про виконання останнім обов'язку запропонувати позивачці іншу роботу, відсутності можливості подальшого використання на службі ОСОБА_1
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на момент звільнення на утриманні позивача перебувало троє малолітніх дітей: ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_6 - ІНФОРМАЦІЯ_2; ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_3.
Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Частиною третьою статті 184 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Оскільки Закон України "Про міліцію" не містив положень щодо гарантій вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а пунктом 17 Положення № 114 встановлено, що вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством, суд приходить до висновку, що відповідач зобов'язаний був застосовувати при звільненні ОСОБА_1 норми Кодексу законів про працю України, зокрема в частині звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда.
Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення жінок, які мають дітей віком до трьох років. Так, звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 Кодексу законів про працю України, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.
Вказане положення відповідає правовій позиції Європейського Суду з прав людини. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 22.03.2012 у справі "Костянтин Маркін проти Російської Федерації" зазначено, що по-перше, право на відпустку по догляду за дитиною належить всім громадянам без будь-яких відмінностей за ознаками статі або професії. Збройні сили, поліція та державні службовці не виключаються з числа користувачів цього фундаментального права.
Слід також зауважити, що наведені вище конституційні гарантії, закріплені у частині другій статті 24, знайшли своє відображення і у частині п'ятій статті 65 Закону України "Про Національну поліцію", відповідно до якої не допускається переміщення поліцейських жіночої статі за ініціативою керівника відповідного органу (установи, закладу) поліції на посади, нижчі ніж та, яку вони займали, з мотивів, пов'язаних із вагітністю, наявністю дітей віком до трьох років (до шести років - за медичними показниками), або у зв'язку з тим, що вони є одинокими матерями та мають дітей віком до чотирнадцяти років чи дітей-інвалідів.
Наведені вище положення нормативно-правових актів дають підстави для висновку, що не допускається звільнення осіб рядового і начальницького складу жіночої статі, які мають дітей віком до трьох років.
Враховуючи наведене вище у сукупності, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання протиправним та скасування наказу МВС України від 06.11.2015 року №2365 о/с про звільнення зі служби з органів внутрішніх справ та наявність підстав для їх задоволення.
Відповідно до пункту 24 Положення № 114 у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній роботі (посаді).
Згідно і частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 28 жовтня 2014 року (№ рішення у ЄДРСР 41602330), у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відповідно до положень пункту 24 Положення № 114 ОСОБА_1 необхідно поновити на посаді старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України з 07 листопада 2015 року.
Разом з тим, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з огляду на наступне.
Так, пунктом 24 Положення № 114 передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.
Як зазначалось вище, на момент звільнення ОСОБА_1 перебувала у відпустці по догляду за дитиною по досягнення нею 3-річного віку відповідно до статті 18 Закону України "Про відпустки".
Оскільки під час перебування особи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку законодавством не передбачено нарахування та виплата заробітної плати, а особа отримує допомогу відповідно до положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Дана правова позиція суду узгоджується з правовою позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною в ухвалах від 09.09.2016 у справі № К/800/30232/16, від 20.09.2017 у справі № К/800/12957/16.
Згідно частини першої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Керуючись статтями 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 року №2365 о/с "По особовому складу Департаменту оперативно-технічних заходів" про звільнення з 06 листопада 2015 року в запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) майора міліції ОСОБА_1 (М-001684), старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів Міністерства внутрішніх справ України.
Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів Міністерства внутрішніх справ України з 07 листопада 2015 року.
Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів Міністерства внутрішніх справ України з 07 листопада 2015 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя О.А. Кармазін
Судді: В.П. Катющенко
Т.О. Скочок