ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
05.12.2017Справа №910/15893/17
За позовом Приватного акціонерного товариства «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат»
до Національного банку України та
Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк»
третя особа, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору, на стороні відповідача 2 - Міністерство фінансів України
про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити дії
Суддя Отрош І.М.
Представники сторін:
від позивача: Колосовський Ю.О. - представник за довіреністю б/н від 14.03.2017;
від відповідача 1: Омельчук В.М. - представник за довіреністю № 18-0009/75433 від 08.09.2016;
від відповідача 2: Роїк О.О. - представник за довіреністю № 20.1.0.0.0/7-107947 від 11.09.2017;
від третьої особи: не з'явились.
18.09.2017 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Приватного акціонерного товариства «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» з вимогами до Національного банку України та Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити дії.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав на те, що з метою забезпечення виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, між позивачем та Національним банком України було укладено Договір застави № 32 від 24.03.2015, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за № 639.
Відповідно до умов вказаного Договору застави № 32 від 24.03.2015, заставою за ним забезпечується кожна та всі з вимог заставодержателя, що випливають з Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 із майбутніми змінами та доповненнями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним, проценти за користування кредитом та продовжують строк користування кредитом, укладеного між заставодержателем та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» по поверненню стабілізаційного кредиту, наданого для підтримки ліквідності, в сумі 3400000000 грн. 00 коп. зі строком повернення кредиту до 23.12.2016, відповідно до п. 1.2 Кредитного договору та графіку погашення заборгованості відповідно до п. 2.4 Кредитного договору; по сплаті процентів за користування кредитом у розмірі 21,5% річних за частиною, наданою до 21.02.2014, 29,25% процентів річних за частиною, наданою після 21.02.2014 (ставки є фіксованими до 10.06.2015) відповідно до п. 1.2 Кредитного договору; а також по сплаті всіх інших платежів, в тому числі неустойки (пені, штрафи), в порядку та на умовах, визначених Кредитним договором та/або цим договором.
Предметом застави за вказаними договорами застави є тепловози у кількості 2 одиниць, загальною ринковою вартістю 8146840 грн. 00 коп.
Позивач вказав на те, що з інтерв'ю голови НБУ йому стало відомо, що заборгованість відповідача 2 за договорами рефінансування становить 13,8 млрд. грн, та було зазначено, що Приватбанк готовий погасити вказану заборгованість, однак НБУ не хоче, щоб ця заборгованість була погашена, оскільки таке погашення звільнить гарантії та застави третіх осіб. При цьому, з листів Приватбанку також вбачається намір та можливість відповідача 2 погасити заборгованість за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
Позивач зазначив, що неприймання НБУ виконання Приватбанком зобов'язань за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 є неправомірним втручанням в господарську діяльність інших юридичних осіб, а така бездіяльність НБУ повинна бути визнана неправомірною. Приватбанк повинен бути зобов'язаний здійснити розрахунок за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, а НБУ повинен бути зобов'язаний прийняти від Приватбанку виконання зобов'язання за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
Крім того, позивач вказав на те, що 07.09.2017 він отримав від НБУ вимогу щодо усунення порушень за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, в яких відповідач 1 вимагав від позивача виконати зобов'язання відповідача 2 за вказаним кредитним договором шляхом сплати заборгованості у розмірі 2660095431 грн. 22 коп. у тридцятиденний строк, та у випадку невиконання позивачем вказаних вимог, відповідач 1 попереджав про звернення стягнення на передане в заставу майно.
Вказані вимоги, на думку позивача, є необгрунтованими та безпідставними, так як Положенням про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженим постановою НБУ від 13.07.2010 № 327, передбачено порядок погашення позичальниками кредиту, зокрема, шляхом безспірного списання простроченої заборгованості з рахунку позичальника після надсилання відповідної вимоги НБУ, і лише після неможливості списання грошових коштів з рахунку позичальника у безспірному порядку НБУ вживає заходів щодо задоволення вимог шляхом звернення стягнення на заставлене майно.
Позивач зазначив, що на рахунку Приватбанку було достатньо грошових коштів для того, щоб НБУ задовольнив свої вимог за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, однак НБУ не було вчинено дій щодо безспірного списання грошових коштів, необхідних для погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, з рахунку Приватбанку, що демонструє, за твердженням позивача, протиправну бездіяльність НБУ у невчиненні дій щодо списання грошових коштів для погашення заборгованості у безспірному порядку.
Враховуючи викладені обставини, позивач просить суд визнати незаконною бездіяльність Національного банку України щодо неприйняття від Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» виконання зобов'язань у вигляді погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, укладеним між Національним банком України та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк»; зобов'язати Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» погасити заборгованість за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України грошових коштів у повній сумі заборгованості; зобов'язати Національний банк України прийти від Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» виконання зобов'язань - погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 шляхом зарахування грошових коштів у повній сумі заборгованості на власний рахунок.
Крім того, позивачем було подано клопотання про витребування доказів, в якому позивач просив суд витребувати у відповідача 1 належним чином засвідчену копію Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 з усіма додатками, змінами, доповненнями, додатковими угодами; належним чином засвідчену копію листа НБУ № 41-0009/14703 від 24.02.2017 на адресу відповідача 2; відомості про розмір та суму заборгованості відповідача 2 перед відповідачем 1 за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.09.2017 порушено провадження у справі № 910/16744/17, розгляд справи призначено на 10.10.2017; зобов'язано відповідач 1 надати суду копію Кредитного договору № 19 від 24.10.2008, укладеного з Публічним акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк», з усіма додатками та додатковими угодами до нього; докази, що підтверджують розмір заборгованості Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 станом на дату розгляду справи у суді, зокрема докази надання кредиту (меморіальні ордери, банківські виписки, платіжні доручення, тощо), докази повернення кредиту та сплати процентів за його користування (платіжні доручення, банківські виписки, тощо), детальний розрахунок заборгованості.
06.10.2017 до Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшло клопотання про розгляд справи у закритому судовому засіданні.
06.10.2017 до Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшло клопотання про фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису, яке було задоволено судом.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.10.2017 відмолено у задоволенні клопотання відповідача 1 про розгляд справи у закритому судовому засіданні.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.10.2017, враховуючи подане разом із позовною заявою позивачем клопотання про витребування доказів, зобов'язано відповідача 1 надати суду належним чином засвідчену копію (оригінал для огляду) Листа № 41-0009/14703 від 24.02.2017, що надсилався Національним банком України на адресу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"; в іншій частині поданого позивачем клопотання про витребування доказів судом було відмовлено, так як ухвалою суду від 21.09.2017 про порушення провадження у справі № 910/15893/17 відповідача 1 було зобов'язано надати суду інші документи, які позивач просить суд витребувати у відповідача 1.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.10.2017, відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи відкладено на 31.10.2017.
27.10.2017 до Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшло клопотання про розгляд справи у закритому судовому засіданні.
27.10.2017 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що з викладених позивачем обставин справи вбачається факт відсутності порушених прав позивача, що є підставою для відмови у позові. При цьому, як зазначив відповідач 1, ним не було реалізоване право на звернення стягнення на предмет застави, а направлення ним вимог про усунення порушень було заходом для усунення можливих порушень прав заставодавця.
Крім того, відповідач 1 вказав на те, що позивачем не долучено до позовної заяви платіжного доручення, що є належним доказом здійснення відповідачем 2 ініціювання грошового переказу на користь відповідача 1 з метою погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
Також, відповідач 1 вказав на те, що бездіяльність ґрунтується на навмисному невиконанні певних дій, які повинні та могли бути вчинені. Однак, з урахуванням здійсненого відповідачем 2 часткового погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 (відповідно до долучених відповідачем 2 виписок з оборотно-сальдової відомості) та прийняття відповідачем 1 такого погашення, безпідставними є твердження позивача про невчинення відповідачем 1 дій щодо прийняття від відповідача 2 виконання зобов'язань за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
Що стосується позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача 1 прийняти від відповідача 2 виконання зобов'язань за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, відповідач 2 вказав на те, що захисту в судовому порядку підлягає вже порушене право, а не те право, яке може бути порушене в майбутньому, і щодо якого невідомо, буде воно порушене чи ні.
30.11.2017 до Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшли додаткові письмові пояснення по справі, в яких відповідач 1 зазначив, що відповідач 2 здійснював погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, а відповідач 1 приймав виконання відповідачем 2 зобов'язань. Що ж до листа НБУ № 41-00009/14703 від 24.02.2017, відповідач 1 зазначив, що вказаний лист не обов'язковим для виконання, та відповідь НБУ, викладена у ньому, по суті, є міркуванням відповідача 1, та не могла бути перешкодою у здійсненні відповідачем 2 платежів за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008. Жодних нормативних чи розпорядчих актів, які б стосувалися заборони відповідачу 2 здійснювати погашення заборгованості, відповідачем 1 не приймалось.
Відповідач 1 вказав на те, що відповідач 2 здійснював погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, а відповідач 1 приймав від відповідача 2 виконання вказаного зобов'язання, що підтверджується виписками та оборотно-сальдовими відомостями.
Крім того, відповідач 1 зазначив, що списання грошових коштів з рахунку відповідача 2 для погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 є правом, а не обов'язком відповідача 1.
31.10.2017 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач 2 зазначив, що позивачем неправильно було обрано спосіб захисту (примусове виконання обов'язку в натурі), так як між позивачем та відповідачем 2 відсутні зобов'язальні відносини, а Кредитний договір № 19 від 24.10.2008 укладено між відповідачами, тобто зобов'язальних відносин між позивачем та відповідачем 2 не існує.
При цьому, відповідач 2 вказав на те, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності у відповідача 2 можливості повністю погасити заборгованість за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 та факт неприйняття відповідачем 1 відповідних платежів відповідача 2.
Відповідач 2 зауважив, що ним було здійснено часткове погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, з огляду на що твердження позивача про те, що відповідач 2 не виконує обов'язку з погашення заборгованості за вказаним кредитним договором, а відповідач 1 не приймає виконання зобов'язання відповідача 2 є необгрунтованими.
Відповідач 2 вказав на те, що наразі він не має можливості для погашення всієї заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, а здійснює відповідне погашення таким чином, щоб не призвести до значного відтоку ліквідності та порушення встановлених економічних нормативів, відповідно до яких кредитні кошти надавались Приватбанку.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.10.2017 задоволено клопотання відповідача 1 про розгляд справи № 910/15893/17 у закритому судовому засіданні, розгляд справи відкладено на 17.11.2017.
У судовому засіданні 17.11.2017 позивач подав письмові пояснення по справі, в яких зазначив, що створення заборгованості відповідача 2 за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 мало штучний характер та стало можливим завдяки бездіяльності НБУ з метою заволодіння майном позивача як заставодавця. При цьому, позивач вказав на те, що обраний ним спосіб захисту відповідає положенням законодавства, так як бездіяльністю відповідача 1 порушуються майнові права позивача на вільне володіння, користування та розпорядження власним майном, оскільки у зв'язку з небажання відповідача 1 приймати виконання зобов'язань відповідача 2 за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 призведе до звернення стягнення на заставлене майно позивача.
Крім того, позивач зазначив, що відповідач 2 має фінансову можливість погасити заборгованість за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, про що свідчить інформація, розміщена на сайті ПАТ КБ «Приватбанк».
Позивач вказав на те, що НБУ не реалізував процедуру списання у безспірному порядку грошових коштів з рахунку відповідача 2 для погашення заборгованості, хоча така процедура (порядок) передбачена положенням про надання НБУ стабілізаційних кредитів банкам України, та лише у випадку неможливості списання коштів у безспірному порядку заборгованості за кредитним договором, НБУ може розпочати процедуру звернення стягнення за предмет застави. Вказаних дій відповідачем 1 вчинено не було.
У судовому засіданні 17.11.2017 відповідач 1 подав письмові пояснення по справі, в яких зазначив, що оскільки звернення стягнення на майно на підставі договору застави передбачено нормами Цивільного кодексу України як законна підстава припинення права власності заставодавця на заставлене майно, реалізація заставодержателем такого права взагалі не є порушенням прав заставодавця, так як припинення права власності відбувається у встановленому законом порядку.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.11.2017 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 2 - Міністерство фінансів України; продовжено строк розгляду спору на п'ятнадцять днів; розгляд справи відкладено на 05.12.2017.
Представник позивача у судовому засіданні 05.12.2017 надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представники відповідачів у судовому засіданні 05.12.2017 надали усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечили.
Представник третьої особи у судове засідання 05.12.2017 не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 0103044543390.
У судовому засіданні 05.12.2017 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд
24.10.2008 між Національним банком України (кредитор) та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» (позичальник) укладено Кредитний договір № 19, відповідно до умов якого кредитор відкриває позичальнику кредитну лінію на суму 3410000000 грн. 00 коп. на строк до 23.10.2009 з оплатою 15% річних.
Згідно з п. 1.3 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 позичальник отримує кредит в межах відкритої кредитної лінії траншами у відповідності до наданих ним кредитору заявок та при умові позитивного рішення кредитора щодо їх задоволення.
Згідно з п. 1.4 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 позичальник сплачує проценти за користування кредитом, отриманим у відповідності до відкритої кредитної лінії за цим договором, сума яких розраховується по кожному траншу окремо, виходячи з фактичної суми отриманих коштів і фактичного строку їх використання, щомісяця в передостанній робочий день поточного місяця та одночасно з кінцевим строком погашення боргу за кредитом.
Відповідно до п. 2.2.1 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 кредитор має право у разі прострочення погашення заборгованості за кредитом та процентів за користування ним списати в безспірному порядку заборгованість з кореспондентського рахунку позичальника.
В подальшому між сторонами були укладені додаткові договори до Кредитного договору № 19 від 24.10.2008, якими вносились зміни та доповнення до вказаного кредитного договору (додаткові договори №№ 1 - № 34).
При цьому, Додатковою угодою № 2 від 26.01.2010 Кредитний договір № 19 було викладено у новій редакції.
Відповідно до п. 1.1 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 в редакції Додаткової угоди № 2 від 26.01.2010 кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, надалі за текстом - кредит, на умовах визначених цим договором та додатковими угодами до нього.
Згідно з п. 1.2 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 в редакції Додаткової угоди № 2 від 26.01.2010 у рахунок відкритої кредитної лінії кредитор надає позичальнику кредит на суму 3310000000 грн. 00 коп. строком з 24.10.2008 по 23.10.2015 зі сплатою 17,3% річних.
Відповідно до п. 2.4 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 в редакції Додаткової угоди № 2 від 26.01.2010 кредит погашається позичальником відповідно до графіку погашення кредиту, засвідченого підписом голови правління і голови спостережної (наглядової) ради позичальника, який є невід'ємною частиною цього договору.
Згідно з п. 2.6 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 в редакції Додаткової угоди № 2 від 26.01.2010 позичальник доручає здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, в тому числі в разі його дострокового розірвання (відмови, припинення).
21.02.2014 між сторонами укладено Додатковий договір № 18 до Кредитного договору № 19 від 24.10.2008, якою сторони дійшли згоди внести зміни до п. 1.2 кредитного договору, виклавши його у наступній редакції «за цим кредитним договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 3400000000 грн. на строк з 24.10.2008 по 23.12.2016».
Відповідно до п. 2.4 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 в редакції Додаткового договору № 18 від 21.02.2014 кредит погашається позичальником відповідно до графіку погашення кредиту, засвідченого підписом голови Правління і голови спостережної ради позичальника, який є невід'ємною частиною цього договору.
Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення про позику, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
У відповідності до норм статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з нормами частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 1056-1 Цивільного кодексу України, процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Судом встановлено, що 24.03.2015 між Національним банком України (заставодержатель) та Приватним акціонерним товариством «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» (заставодавець) укладено Договір застави № 32 (посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А., зареєстрований в реєстрі за № 639), заставою за яким забезпечується кожна та всі з вимог заставодержателя, що випливають з Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 із майбутніми змінами та доповненнями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним, проценти за користування кредитом та продовжують строк користування кредитом, укладеного між заставодержателем та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» по поверненню стабілізаційного кредиту, наданого для підтримки ліквідності, в сумі 3400000000 грн. 00 коп. зі строком повернення кредиту до 23.12.2016, відповідно до п. 1.2 Кредитного договору та графіку погашення заборгованості відповідно до п. 2.4 Кредитного договору; по сплаті процентів за користування кредитом у розмірі 21,5% річних за частиною, наданою до 21.02.2014, 29,25% процентів річних за частиною, наданою після 21.02.2014 (ставки є фіксованими до 10.06.2015) відповідно до п. 1.2 Кредитного договору; а також по сплаті всіх інших платежів, в тому числі неустойки (пені, штрафи), в порядку та на умовах, визначених Кредитним договором та/або цим договором.
Відповідно до п. 1.2 Договору застави № 32 від 24.03.2015 заставою за цим договором також забезпечуються вимоги заставодержателя щодо відшкодування витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за кредитним договором і звернення стягнення на предмет застави; витрат, пов'язаних з доставкою предмету застави до місця зберігання (при переході майна в заклад); витрат на утримання і збереження предмету застави; збитків, завданих порушенням умов цього договору; збитків, завданих порушенням зобов'язань за кредитним договором.
Відповідно до п. 1.3 Договору застави № 32 від 24.03.2015 в забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором заставодавець за цим договором надає в заставу рухоме майно у вигляді залізничного рухомого складу згідно опису, що міститься у додатку № 1 до договору.
Відповідно до Додатку №м 1 до Договору застави № 32 від 24.03.2015 предметом застави є тепловози у кількості 2 одиниць, загальною ринковою вартістю 8146840 грн. 00 коп.
Згідно з п. 1.4 Договору застави № 32 від 24.03.2015 сторони визначили, що вартість предмету застави складає 8146840 грн. 00 коп., що не вище оціночної вартості.
Відповідно до п. 2.1.8.1 Договору застави № 32 від 24.03.2015 заставодержатель з метою задоволення своїх вимог має право звернути стягнення на предмет застави у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.
Згідно з п. 2.1.10 Договору застави № 32 від 24.03.2015 у разі звернення стягнення на предмет застави за умовами цього договору заставодержатель має право задовольнити за рахунок предмету застави свої вимоги у повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, винагороди та інші платежі, відшкодування збитків, неустойки, витрати на утримання предмета застави, а також на здійснення забезпечених заставою вимог.
Відповідно до п. 3.1 Договору застави № 32 від 24.03.2015 звернення стягнення на предмет застави та порядок реалізації предмету застави здійснюється відповідно до чинного законодавства України та цього договору.
Відповідно до п. 3.2 Договору застави № 32 від 24.03.2015 звернення стягнення на предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя в судовому або позасудовому порядку будь-яким із способів: шляхом передачі предмету застави у власність заставодержателю в рахунок виконання зобов'язань за кредитним договором; шляхом продажу заставодержателем предмету застави з укладенням договору купівлі-продажу з третьою особою покупцем або на публічних торгах; шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса; іншим незабороненим чинним законодавством способом.
Згідно з п. 4.1 Договору застави № 32 від 24.03.2015 термін дії договору - до повного виконання Публічним акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» зобов'язань за кредитним договором, зазначеним в п. 1 цього договору, та усіма додатковими договорами до нього.
Відповідно до ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про заставу» заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.
Відповідно до ст. 584 Цивільного кодексу України у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач у позовній заяві зазначив, що з інтерв'ю голови НБУ йому стало відомо, що заборгованість відповідача 2 за договорами рефінансування становить 13,8 млрд. грн, та було зазначено, що Приватбанк готовий погасити вказану заборгованість, однак НБУ не хоче, щоб ця заборгованість була погашена, оскільки таке погашення звільнить гарантії та застави третіх осіб. При цьому, з листів Приватбанку також вбачається намір та можливість відповідача 2 погасити заборгованість за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
Позивач зазначив, що неприймання НБУ виконання Приватбанком зобов'язань за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 є неправомірним втручанням в господарську діяльність інших юридичних осіб, а така бездіяльність НБУ повинна бути визнана неправомірною. Приватбанк повинен бути зобов'язаний здійснити розрахунок за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, а НБУ повинен бути зобов'язаний прийняти від Приватбанку виконання зобов'язання за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
Крім того, позивач вказав на те, що 07.09.2017 він отримав від НБУ вимогу щодо усунення порушень за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, в яких відповідач 1 вимагав від позивача виконати зобов'язання відповідача 2 за вказаним кредитним договором шляхом сплати заборгованості у розмірі 2660095431 грн. 22 коп. у тридцятиденний строк, та у випадку невиконання позивачем вказаних вимог, відповідач 1 попереджав про звернення стягнення на передане в заставу майно.
Вказані вимоги, на думку позивача, є необгрунтованими та безпідставними, так як Положенням про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженим постановою НБУ від 13.07.2010 № 327, передбачено порядок погашення позичальниками кредиту, зокрема, шляхом безспірного списання простроченої заборгованості з рахунку позичальника після надсилання відповідної вимоги НБУ, і лише після неможливості списання грошових коштів з рахунку позичальника у безспірному порядку НБУ вживає заходів щодо задоволення вимог шляхом звернення стягнення на заставлене майно.
Позивач зазначив, що на рахунку Приватбанку було достатньо грошових коштів для того, щоб НБУ задовольнив свої вимог за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, однак НБУ не було вчинено дій щодо безспірного списання грошових коштів, необхідних для погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 з рахунку Приватбанку, що демонструє, за твердженням позивача, протиправну бездіяльність НБУ у невчиненні дій щодо списання грошових коштів для погашення заборгованості у безспірному порядку.
Враховуючи викладені обставини, позивач просить суд визнати незаконною бездіяльність Національного банку України щодо неприйняття від Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» виконання зобов'язань у вигляді погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, укладеним між Національним банком України та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк»; зобов'язати Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» погасити заборгованість за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України грошових коштів у повній сумі заборгованості; зобов'язати Національний банк України прийти від Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» виконання зобов'язань - погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 шляхом зарахування грошових коштів у повній сумі заборгованості на власний рахунок.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача до відповідача 1 не підлягають задоволенню, а вимоги позивача до відповідача підлягають задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом, 24.10.2008 між Національним банком України (кредитор) та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» (позичальник) укладено Кредитний договір № 19, відповідно до умов якого кредитор відкриває позичальнику кредитну лінію на суму 3410000000 грн. 00 коп. на строк до 23.10.2009 з оплатою 15% річних.
Як встановлено судом, згідно з п. 1.2 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 в редакції Додаткової угоди № 2 від 26.01.2010 у рахунок відкритої кредитної лінії кредитор надає позичальнику кредит на суму 3310000000 грн. 00 коп. строком з 24.10.2008 по 23.10.2015 зі сплатою 17,3% річних.
Як встановлено судом, 21.02.2014 між сторонами укладено Додатковий договір № 18 до Кредитного договору № 19 від 24.10.2008, якою сторони дійшли згоди внести зміни до п. 1.2 кредитного договору, виклавши його у наступній редакції «за цим кредитним договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 3400000000 грн. на строк з 24.10.2008 по 23.12.2016».
Відповідно до п. 2.4 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 в редакції Додаткового договору № 18 від 21.02.2014 кредит погашається позичальником відповідно до графіку погашення кредиту, засвідченого підписом голови Правління і голови спостережної ради позичальника, який є невід'ємною частиною цього договору.
Відповідно до п. 2.5 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 в редакції Додаткового договору № 31 від 26.02.2015 позичальник зобов'язаний сплатити проценти за користування кредитом за поточний місяць не пізніше 27 числа наступного місяця, а проценти за останній місяць користування кредитом - одночасно з кінцевим строком погашення боргу за кредитом.
Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Таким чином, Приватбанк повинен був у строк по 23.12.2016 повернути НБУ отриманий кредит за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 та сплатити проценти за користування кредитними коштами.
З долучених відповідачем 1 до матеріалів справи у судовому засіданні 10.10.2017 оборотно-сальдових відомостей вбачається, що відповідач 2 не у повному обсязі повернув у строк по 23.12.2016 кредит та не у повному обсязі сплатив проценти за користування кредитом за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
При цьому, з довідки НБУ про суму заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 (з урахуванням всіх траншів) вбачається, що станом на 25.09.2017 заборгованість Приватбанку за кредитом становить 2603952426 грн. 02 коп. та заборгованість за процентами за користування кредитом становить 56143005 грн. 20 коп.
Відповідачем 2 не заперечувався факт отримання від відповідача 1 кредиту за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, факт неповернення у повному обсязі кредиту та несплати у повному обсязі процентів за користування кредитом у встановлені кредитним договором строки, та розмір заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008.
17.11.2017 відповідачем 1 долучено до матеріалів справи електронного листа вих. № 20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017 Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», адресованого Національному банку України, в якому відповідач 2 повідомляє про намір планового погашення 28.02.2017 заборгованості за кредитними договорами, в тому числі за Додатковим договором № 18 від 21.02.2014 до Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 у розмірі 893800000 грн. 00 коп.
27.10.2017 відповідачем 1 долучено до матеріалів справи копію листа вих. № 41-0009/14703 від 24.02.2017, в якому Національний банк України зазначає, що у відповідь на електронне повідомлення від 17.02.2017 № 20.1.0.0.0/7-20535 про намір Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» здійснити планове погашення заборгованості за кредитними договорами, укладеними між НБУ та Приватбанком, у загальній сумі 2384,6 млн. грн. НБУ висловлює застереження щодо зменшення внаслідок такого погашення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за зобов'язаннями Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» перед Національним банком України, що, в свою чергу, може мати негативний вплив на спроможність Приватбанку досягнути прийнятих умов реструктуризації корпоративного кредитного портфелю та структури забезпечення за ним. НБУ вважає неприпустимим зменшення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за рахунок наданої Приватбанку державної фінансової підтримки.
Відповідачем 1 долучено до матеріалів справи 10.10.2017 копію вимоги вих. № 41-0009/58324 від 21.08.2017 Національного банку України, адресованої Публічному акціонерному товариству Комерційному банку «Приватбанк», в якій відповідач 1 зазначає, що станом на 01.08.2017 заборгованість відповідача 2 за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 становить 2603952426 грн. 02 коп., у зв'язку з чим НБУ вимагає від Приватбанку сплати заборгованості за вказаним кредитним договором у тридцятиденний строк, а у випадку невиконання відповідачем 2 обов'язку з погашення простроченої заборгованості в тридцятиденний строк - відповідач 1 буде звертати стягнення на передане позивачем в заставу майно за Договором застави № 32 від 24.03.2015.
Позивачем долучено до позовної заяви копію вимоги Національного банку України (вих. № 41-0009/58320 від 21.08.2017) щодо усунення порушень за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, в якій відповідач 1 зазначив, що станом на 01.08.2017 відповідач 2 не виконав зобов'язання за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, у зв'язку з чим виникла заборгованість за кредитом у розмірі 2603952426 грн. 02 коп. та заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом у розмірі 56143005 грн. 20 коп.
За таких обставин, враховуючи укладення між позивачем та відповідачем 1 Договору застави № 32 від 24.03.2015, керуючись нормами Цивільного кодексу України та Закону України «Про заставу», відповідач 1 вимагав позивача сплатити заборгованість за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 у розмірі 2660095431 грн. 22 коп. у тридцятиденний строк, та попередив позивача, що у випадку невиконання цієї вимоги в тридцятиденний строк, НБУ буде змушений звернути стягнення на предмет застави за Договором застави № 32 від 24.03.2015.
Викладені обставини, на думку позивача, свідчать про умисну бездіяльність НБУ щодо небажання приймати від боржника (Приватбанку) належне виконання зобов'язань за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, що, в свою чергу, порушує права позивача як майнового поручителя за договором застави, оскільки за наявності у боржника грошових коштів для погашення заборгованості, останній зобов'язаний виконати своє грошове зобов'язання, так як його невиконання призводить до прострочення та має наслідком збільшення загальної суми заборгованості, що зумовить неможливість виконання такого зобов'язання у майбутньому ні самим боржником, ні майновим поручителем та фактично призведе до втрати позивачем права власності на предмет застави.
Згідно зі ст. 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Згідно з ч. 1 ст. 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Згідно зі ст. 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 560 Цивільного кодексу України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
Суд зазначає, що застава - це один із способів забезпечення виконання зобов'язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і майновий поручитель - власник певного майна, який має право на його відчуження.
Абсолютний характер застави виявляється в тому що у кредитора виникає переважне право перед іншими кредиторами боржника; це речове право наслідує юридичну долю речі; право застави не дає заставодержателю правомочностей щодо володіння та користування річчю (майном), але заставодержатель має правомочність щодо позбавлення заставодавця його права власності у випадку невиконання боржником забезпеченого заставою основного зобов'язання.
Таким чином, застава є речовим правом на чуже майно, реалізація якого кредитором за основним зобов'язанням може привести до примусового позбавлення власника майна права власності на належне йому майно.
Застава створює між кредитором у забезпеченому (основному) зобов'язанні та особою, що забезпечує зобов'язання, особливий вид відносин - акцесорне (додаткове) по відношенню до основного зобов'язання, яке характеризується тим, що має охоронну спрямованість, є способом забезпечення майнових інтересів кредитора при невиконанні або неналежному виконанні основного зобов'язання боржником; передбачає можливість залучення третіх осіб до реалізації механізму захисту кредитора; його захисний механізм базується на праві вимоги кредитора, а не на обов'язку виконання забезпечувального зобов'язання (так як обов'язок належного виконання зобов'язання покладений законом на боржника за основним зобов'язанням); виникнення охоронювального зобов'язання по забезпеченню інтересів кредитора в цих зобов'язаннях можливе лише при настанні відкладальної умови, якою є юридичний факт неправомірної поведінки боржника у вигляді невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання.
Суд зазначає, що на всіх стадіях існування основного зобов'язаннях у заставодавця є інтерес щодо належного виконання боржником свого обов'язку перед кредитором. Такий інтерес є майновим, оскільки стосується права власності заставодавця на предмет застави і не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, в тому числі справедливості, добросовісності та розумності.
Інтереси заставодавця зумовлюються його суб'єктивним правом власності на майно, що є предметом застави, яке може бути відчужене у разі невиконання боржником за основним зобов'язанням своїх обов'язків. Відповідно, заставодавець заінтересований у належному виконанні основного зобов'язання його сторонами і має легітимні очікування, в тому числі щодо добросовісності та розумності поведінки сторін основного зобов'язання.
Згідно зі ст. 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Із визначення поняття застави (ст. 572 ЦКУ) випливає, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.
Таким чином, легальна конструкція застави, яка закріплена в імперативній нормі і не може змінюватися домовленістю сторін, наділяє кредитора лише переважним відносно інших кредиторів боржника правом на задоволення вимог за основним зобов'язанням. Це ж стосується і кредиторів майнового поручителя. Але це право кредитора не поширюється на майнового поручителя порівняно із боржником, в протилежному випадку можна було б дійти хибного висновку про те, що наявність майнового поручителя взагалі звільняє боржника від виконання свого обов'язку перед кредитором.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч. 1 ст. 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Отже, під виконанням зобов'язання розуміється вчинення боржником та кредитором дій, спрямованих на виконання прав та обов'язків, що є змістом зобов'язання.
Іншими словами, дії по виконанню зобов'язання - це завжди дії обох сторін зобов'язання.
Якщо боржник вчинив на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передав майно, виконав роботу, надав послугу, сплатив гроші тощо) або утримався від певної дії відповідно до договору, то право вимоги кредитора на дії боржника припиняє своє існування як фактично реалізоване право. Забезпечувальні зобов'язання можуть перейти в стадію реалізації лише із невиконанням або неналежним виконанням боржником основного зобов'язання.
Метою застави є підсилення забезпеченості прав вимоги, які і так мають об'єктом свого задоволення все майно боржника; заставне право не здійснює новацію, воно не припиняє основне зобов'язальне відношення та не змінює його, а лише доповнює заставним правовідношенням.
Відповідно, кредитор, вимоги якого забезпечені заставою, повинен у передбаченому договором порядку прийняти виконання від боржника.
З наведеного випливає висновок, що забезпечувальний договір (договір застави) укладається лише на випадок невиконання, порушення або неправильного виконання основного договору.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк, якщо інше не встановлено договором або законом.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК). Ця норма поширюється як на боржника, так і на кредитора. Стаття 613 ЦК, що встановлює правові наслідки прострочення кредитора, розташована в главі 51 «Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання».
Відповідно до ч. 1 ст. 613 Цивільного кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Наведене дає підстави стверджувати, що прострочення кредитора, в тому числі відмова прийняти належне виконання, запропоноване боржником, є порушенням зобов'язання з боку кредитора.
Крім того, відмова кредитора від прийняття виконання за основним зобов'язанням з метою звернення стягнення на майно, передане в заставу заставодавцем, може свідчити про його недобросовісність відносно останнього та зловживанням правом.
Закон не визначає і не може визначати, якій формі повинна бути виражена відмова кредитора прийняти запропоноване боржником виконання, що є цілком логічно. Тому, про таку відмову як про порушення зобов'язання може свідчити поведінка кредитора, тобто будь-які дії кредитора або ухилення його від вчинення певних дій. Доказування факту прострочення кредиторі і неправомірності його поведінки щодо відмови прийняти виконання з договором здійснюється за загальними правилами доказування, передбаченими процесуальними законодавством.
Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та заставу зокрема, принципів добросовісності виконання договору кредитор не має права відмовитись від прийняття виконання від боржника з метою звернення стягнення на предмет застави. Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави не тільки не передбачає солідарності боржників, але й заміни заставодавцем боржника у основному зобов'язанні.
Відповідно до ст. 15 «Право на захист цивільних прав та інтересів» ЦК кожна особа має право па захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, примусове виконання обов'язку в натурі (п.5).
Відповідно до ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК).
В своїй основі кожен охоронюваний законом інтерес має речовий характер і пов'язаний із суб'єктивним речовим правом та речовим правом як таким. Інтерес полягає у збереженні свого права власності на майно, принаймні, у попередженні його неправомірного відчуження внаслідок недобросовісної поведінки інших осіб.
Як зазначив Конституційний Суд України, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоропюваними. У випадках, коли інтерес не підлягає охороні ані законом, ані правом, законодавець завжди прямо про це зазначає.''
Стаття 16 Цивільного кодексу України не розрізняє способи захисту цивільних прав та інтересів судом, тобто можна стверджувати, що захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, можливий в будь-який із способів, передбачених для захисту цивільного права.
Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право,на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються способами, встановленими ст. 20 ГК та іншими законами.
Захист легітимного інтересу заставодавця щодо збереження свого права власності на предмет застави має ознаки превентивності. Це зближує такий захист майнового інтересу заставодавця із конструкцією превентивного захисту права власності, закріпленою в ст. 386 ЦК: власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення цією особою дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Виконання зобов'язання за боржника саме заставодавцем, яким є позивач у даній справі, за рахунок належного йому майна, не може залежати від небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника, оскільки договір застави є зобов'язанням, укладеним на забезпечення виконання основного зобов'язання - повернення ПАТ КБ «Приватбанк» кредитних коштів, та не має наслідком заміну боржника в основному зобов'язанні чи встановлення двох боржників у основному зобов'язанні.
Тобто, договір застави є похідним зобов'язанням, спрямованим на забезпечення виконання ПАТ КБ «Приватбанк» своїх грошових зобов'язань перед НБУ, та право вимоги у НБУ до позивача (заставодавця) виникає лише внаслідок прострочення виконання позичальником за кредитним договором своїх зобов'язань, а отже першочерговий обов'язок із сплати кредитних коштів за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 наявний саме у ПАТ КБ "Приватбанк".
Як встановлено судом, у листі вих. № 41-0009/14703 від 24.02.2017 Національний банк України зазначає, що у відповідь на електронне повідомлення від 17.02.2017 № 20.1.0.0.0/7-20535 про намір Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» здійснити планове погашення заборгованості за кредитними договорами, укладеними між НБУ та Приватбанком, у загальній сумі 2384,6 млн. грн. НБУ (в тому числі за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008) висловлює застереження щодо зменшення внаслідок такого погашення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за зобов'язаннями Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» перед Національним банком України, що, в свою чергу, може мати негативний вплив на спроможність Приватбанку досягнути прийнятих умов реструктуризації корпоративного кредитного портфелю та структури забезпечення за ним. НБУ вважає неприпустимим зменшення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за рахунок наданої Приватбанку державної фінансової підтримки.
Таким чином, НБУ як кредитор за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 застеріг боржника (Приватбанк), що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що прямо свідчить про небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника.
В той же час, відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за квартал, що закінчився 30 червня 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк", яка опублікована на офіційній сторінці ПАТ КБ "Привтбанк" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files/qvart2kv2017.pdf, залишок на рахунку Банку в НБУ станом на 30.06.2017 складає 7669000000 грн 00 коп.
Отже, незважаючи на фінансову можливість та намір ПАТ КБ "Привтбанк" виконати свої грошові зобов'язання перед НБУ за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, останній фактично ухиляється від прийняття такого виконання.
Приписами статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Варто зауважити, що встановлені судом обставин (щодо наявності наміру та фінансової можливості у боржника виконати своє зобов'язання перед кредитором, та наміру (волевиявлення) кредитора відмовитись від належного виконання боржником своїх зобов'язань) можуть свідчити про наявність ознак зловживання правом.
Наведені висновки суду підтверджуються, зокрема, наступним.
Згідно з частини 1 статті 73 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення.
Частиною 2 вказаної статті визначено, що переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади.
Згідно з пунктом 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ № 327 від 13.07.2010, Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів.
Постановою Правління НБУ № 220 від 31.03.2016 було затверджено Технічний порядок проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України (надалі - порядок), розроблений з метою врегулювання взаємодії Національного банку України і банків України під час надання стабілізаційного кредиту, зміни умов кредитного договору, контролю за виконанням банком умов кредитного договору і договору застави/іпотеки.
Згідно з підпунктом 1 пункту 42 Порядку у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів.
Пунктом 43 вказаного порядку передбачено, що Департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги.
Відповідно до пункту 44 Порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України «Про Національний банк України».
Відповідно до пункту 2.6 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 позичальник доручає здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, в тому числі в разі його дострокового розірвання (відмови, припинення).
За змістом пункту 3.2.4 Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 кредитор має право здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, у тому числі в разі його дострокового розірвання.
Відтак, внаслідок настання строку виконання відповідачем 2 грошового зобов'язання за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, та за наявності грошових коштів банку на рахунках в НБУ, у відповідача 1 були наявні правові підстави для списання у безспірному порядку коштів банку в рахунок погашення заборгованості за вказаним кредитним договором після направлення банку відповідної вимоги.
В той же час, НБУ не було вчинено жодних дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з Приватбанку грошових коштів після настання строку повернення кредиту (23.12.2016).
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з приписами національного законодавства, у разі якщо боржником буде прострочено виконання основного зобов'язання, а умовами договору передбачено відповідальність за невиконання (неналежне виконання) такого зобов'язання, загальний обсяг суми, яка підлягатиме стягненню з боржника, а відтак обсягу зобов'язання, яке повинен виконати майновий поручитель з метою недопущення звернення стягнення на передане ним в заставу майно, буде пропорційно збільшуватись в залежності від терміну прострочення.
Прострочення боржника в даному випадку має безпосередній вплив на розмір майнового блага майнового поручителя, зменшення обсягів якого залежатиме від проміжку часу протягом якого боржник прострочує виконання свого зобов'язання перед кредитором.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатись "правом власності", а відтак і "майном" (рішення Європейського суду з прав людини "Іатрідіс проти Греції").
При з'ясуванні змісту поняття "майно" недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, суд повинен з'ясувати чи обставини справи в цілому надають заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею (рішення "Бейєлєр проти Італії").
В даному випадку прострочення боржника (Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк») призводить до зростання обсягу зобов'язання відповідача 2 перед НБУ, та таке зростання є зворотньо пропорційним можливості позивача як заставодавця виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань застави та збереження права власності на предмет застави, а в подальшому взагалі може призвести до унеможливлення виконання позивачем зобов'язань боржника у зв'язку з його надмірним збільшенням та відповідно до унеможливлення зберегти позивачем своє право власності на предмет застави.
Відповідно до ч. 1 ст. 593 Цивільного кодексу України право застави припиняється у разі: 1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою; 2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; 3) реалізації предмета застави; 4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.
Згідно з п. 2.1.10 Договору застави № 32 від 24.03.2015 у разі звернення стягнення на предмет застави за умовами цього договору заставодержатель має право задовольнити за рахунок предмету застави свої вимоги у повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, винагороди та інші платежі, відшкодування збитків, неустойки, витрати на утримання предмета застави, а також на здійснення забезпечених заставою вимог.
Відповідно до п. 3.2 Договору застави № 32 від 24.03.2015 звернення стягнення на предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя в судовому або позасудовому порядку будь-яким із способів: шляхом передачі предмету застави у власність заставодержателю в рахунок виконання зобов'язань за кредитним договором; шляхом продажу заставодержателем предмету застави з укладенням договору купівлі-продажу з третьою особою покупцем або на публічних торгах; шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса; іншим незабороненим чинним законодавством способом.
Таким чином, прострочення боржника перед Кредитором може мати наслідком звернення стягнення на предмет застави, що належить позивачу та було передано в заставу за Договором застави № 32 від 24.03.2015, а відтак, зважаючи на те, що боржник (Приватбанк) має можливість виконати своє грошове зобов'язання перед НБУ та висловив відповідний намір, перекладання обов'язку зі сплати кредитних коштів з банку на Приватне акціонерне товариство «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» під загрозою втрати права власності на предмет застави суперечило б засадам добросовісності, та розцінюється судом як зловживання правом.
З наведеного вбачається, що прострочення боржника у даному випадку може обґрунтовано розцінюватись позивачем як втручання у його право мирно володіти майном, оскільки у останнього наявний самостійний майновий інтерес у належному виконанні Приватбанком зобов'язань перед кредитором (НБУ) та відповідно збереження свого права власності на нерухоме майно.
Зважаючи на наявні в матеріалах докази застереження відповідачем 1 відповідача 2 від виконання таких зобов'язань, які виражені у відповіді відповідача 1 на лист відповідача 2 з пропозицією виконати свої грошові зобов'язання перед НБУ (кредитором), а також визначену Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 можливість НБУ здійснити списання з рахунків боржника коштів на погашення кредитної заборгованості, проте не вчинення жодних дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з банку грошових коштів після настання строку повернення кредиту, суд дійшов висновку про обґрунтованість тверджень позивача, що НБУ фактично відмовляється прийняти належне виконання, запропоноване боржником за кредитним договором, з метою задовольнити свої грошові вимоги за рахунок переданого в заставу майна позивача, що в свою чергу не відповідає приписам статті 13 Цивільного кодексу України та суті забезпечувального зобов'язання.
Твердження відповідача 1 про те, що за відсутності порушеного права позивач позбавлений можливості звернутися до суду із відповідним позовом, судом відхиляються з огляду на наступне.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить стаття 20 Господарського кодексу України.
Відповідно до приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).
Тобто, важливою умовою застосування судом певного способу захисту права або інтересу є його належність - встановлення судом тих обставин, що вжиття саме обраного позивачем способу захисту спроможне поновити порушені права особи, що звертається до суду з відповідним позовом.
Стаття 55 Конституції України наділяє кожну особу правом захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами від порушень і протиправних посягань.
За змістом частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до частини 2 статті 386 Цивільного кодексу України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Норма частини 2 статті 386 Цивільного кодексу України закріплює за власником право у разі наявності в нього достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права власності як його абсолютного права.
Відтак, частиною 2 статті 386 Цивільного кодексу України закріплений окремий превентивний (попереджувальний) спосіб захисту права власності, який на відміну від інших способів передбачає захист права власності у випадку, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно має статися.
Таким чином, виходячи зі змісту вказаної статті, позов про превентивний захист права власності може бути пред'явлений власником, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою.
В своїй основі охоронюваний законом інтерес має речовий характер і пов'язаний із суб'єктивним речовим правом та речовим правом як таким. Інтерес полягає у збереженні свого права власності на майно, принаймні, у попередженні його неправомірного відчуження внаслідок недобросовісної поведінки інших осіб (яка має форму зловживання правом).
За таких обставин, навіть при умові відсутності порушеного права Приватного акціонерного товариства «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» станом на момент звернення до суду із даним позовом, проте зважаючи на наявність реальної обґрунтованої загрози такого порушення, позивач вправі реалізувати превентивний спосіб захисту своїх прав з метою запобігання їх порушення в майбутньому.
В контексті наведеного також слід звернути увагу на те, що такий спосіб захисту в повній мірі кореспондується із закріпленим в Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу непорушності права власності, в т.ч. від посягань держави.
Так, відповідно до ст. 41 Конституції України Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Невід'ємною метою статті 1 Першого протоколу є забезпечення захисту особи від невиправданого втручання держави в мирне володіння цією особою своїм майном. Проте, з огляду на статтю 1 Конвенції, кожна Договірна держава має "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Виконання цього загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що випливають з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого протоколу випливає, що ці позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності (п. 43 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі").
Згідно із практики Європейського суду з прав людини перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (див.: п. 31 рішення від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Росії", п. 39 рішення від 09.06.2005 №68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24.03.2005 №58254/00 у справі "Фрізен проти Росії").
За змістом п.п. 147-148 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" Європейським судом з прав людини вказується на те, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої уповноважує позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а в частині другій визнається, що держава має право здійснювати, шляхом ухвалення необхідних "законів", контроль за використанням майна. Будь-яке втручання в реалізацію проголошеного Конвенцією права чи свободи має передбачати легітимну мету.
Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника.
За змістом п. 151 рішення Європейського суду з прав людини від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава. У цьому контексті слід наголосити, що, оцінюючи поведінку держави, слід враховувати такий чинник, як існування невизначеності - чи то внаслідок законодавчих або адміністративних заходів, чи то внаслідок підходів, які органи влади застосовують на практиці. Насправді, коли під загрозою опиняються загальні інтереси, саме органи державної влади зобов'язані вжити своєчасних, відповідних і послідовних заходів.
Загальновідомою обставиною є участь держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом придбання акцій ПАТ КБ "Приватбанк" державою в особі Міністерства фінансів України у повному обсязі за одну гривню.
Зазначене підтверджується положеннями Постанови Кабінету Міністрів України № 961 від 18.12.2016 року "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", в преамбулі якої зазначено наступне: "Відповідно до статі 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на підставі пропозиції Національного банку України щодо капіталізації за участю держави, рішення Ради з фінансової стабільності, враховуючи зобов'язання власників істотної участі банку (лист від 16 грудня 2016 р.) та виходячи з необхідності забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, Кабінет Міністрів України постановляє: 1. Прийняти пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК") у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Зазначене також підтверджується викладеним в Листі Національного банку України від 23.12.2016 року за № 20-0005/104109 "Щодо діяльності ПАТ КБ "Приватбанк", який було адресовано та надіслано Банкам України, в якому було зазначено про те, що станом на 23 грудня 2016 року єдиним власником ПАТ КБ "Приватбанк" є держава в особі Міністерства фінансів України та про те, що чинна редакція статуту ПАТ КБ "Приватбанк" була погоджена Національним банком України та зареєстрована державним реєстратором 20 грудня 2016 року.
Крім того, факт того, що єдиним акціонером банку, якому належить 100% акцій Банку, є держава в особі Міністерства фінансів України, підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які розміщені для загального доступу на офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України за адресою - https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch.
Щодо посилання позивача, як на доказ недобросовісності дій НБУ, на інтерв'ю Голови НБУ Гонтарєвої В.О. агентству "Інтерфакс-Україна", розміщеного 12.05.2017 на сайті Інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна", в частині зазначення Головою НБУ стосовно пропозиції ПАТ КБ "Приватбанк" щодо погашення боргу про таке: "… у ПриватБанка перед нами задолженность по рефинансированию 13,8 млрд. грн., котрую он хочет погасить, да только мы не хотим. И это написано в меморандуме МВФ, потому что если мы погасим это рефинансирование, то потеряем залоги третьих лиц - реальне активы, принадлежащие (экс-владельцу ПриватБанка ОСОБА_1 и его персональне гарантии", "… потому мы не хотим, чтобы ПриватБанк нам гасил. То, что можно было погасить, а всего сумма была 19 млрд. грн., уже погашено. Но для случав, где залоги третьих лиц и персональне гарантиии, в меморандуме с МВФ прописано - не гасить", - останнє оцінюється судом як один із доказів у сукупності, що підтверджує волевиявлення НБУ не приймати належне виконання зобов'язань від боржника за кредитним договором, а отримати задоволення своїх кредиторських вимог саме за рахунок застовадовців.
Отже, із загальновідомого факту про націоналізацію ПАТ КБ "Приватбанк", тобто, набуття його у власність державою, та встановленої поведінки сторін у сукупності, суд дійшов висновку, що мають місце обставини, за яких НБУ, як центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"), втратив фактичний інтерес у виконанні саме ПАТ КБ "Приватбанк" (єдиним власником якого є держава в особі Міністерства фінансів України) взятих на себе за Кредитним договором зобов'язань, оскільки НБУ може здійснити погашення заборгованості за виданим кредитом за рахунок майна, переданого в заставу незалежно від можливості/неможливості ПАТ КБ "Приватбанк" погасити такий кредит.
Однак, наведене не мало б легітимної мети, адже очевидним було б порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та відсутність розумного балансу між інтересами держави та відповідними правами приватної особи.
З огляду на встановлені судом обставини, що свідчать про можливість виконання Публічним акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк" основного зобов'язання перед Національним банком України, проте неприйняття останнім такого виконання та не вчинення жодних дій на стягнення коштів з банку, цілком обґрунтованим є звернення Приватного акціонерного товариства «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» з позовом до суду з метою недопущення зменшення його майнового блага, та недопущення втрати права власності на заставне майно, яким було забезпечено виконання банком основного зобов'язання.
При цьому суд зазначає, що у разі наявності можливості боржника виконати забезпечене зобов'язання належним чином, виконання майновим поручителем такого обов'язку замість боржника та набуття права вимоги до останнього не може вважатись ефективним способом захисту порушеного права майнового поручителя, оскільки у даному випадку існує реальний ризик невиконання боржником зобов'язання як перед кредитором, так і в подальшому перед поручителем.
З огляду на викладене, суд вважає ефективним способом захисту майнового поручителя від ризику порушення його прав у зв'язку з невиконанням боржником забезпеченого зобов'язання за наявності реальної можливості його виконання, - зобов'язання боржника виконати основне зобов'язання перед кредитором.
Відповідно до положень статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
А частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статті 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Зважаючи на приписи Конституції України та частину 2 статті 386 Цивільного кодексу України, звернення позивача із даним позовом про зобов'язання боржника виконати зобов'язання є обґрунтованим та ефективним способом захисту його права від порушення в майбутньому.
За таких обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» про зобов'язання Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України грошових коштів у повній сумі заборгованості є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
При цьому, суд зазначає, що позовна вимога про зобов'язання погасити заборгованість у повному обсязі без зазначення конкретної суми боргу спрямована на ефективний захист майнового інтересу позивача, так як останній полягає у недопущенні порушення його майнових прав у майбутньому шляхом зобов'язання боржника виконувати умови кредитного договору протягом всього часу існування заборгованості за кредитним договором, враховуючи її потенційну можливість збільшуватись внаслідок прострочення виконання обов'язок з повернення кредитних коштів (зокрема, кредитор має право нараховувати проценти за користування кредитом протягом всього часу користування кредитними коштами).
При цьому, суд вважає необгрунтованими твердження відповідача 2 щодо можливості втрати ліквідності ПАТ КБ «Приватбанк» внаслідок виконання зобов'язання за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 на користь НБУ, оскільки кредитним договором чітко передбачено кінцевий строк погашення кредиту, обов'язок ПАТ КБ «Приватбанк» погасити кредит у визначений договором строк зі сплатою процентів за користування кредитом, тоді як ані умовами кредитного договору, ані положенням Цивільного кодексу України (іншими актами законодавства) не передбачено підстави звільнення ПАТ КБ «Приватбанк» від обов'язку виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором у зв'язку з економічною недоцільністю чи наявністю інших заборгованостей ПАТ КБ «Приватбанк» з огляду на можливість ліквідності.
Що стосується тверджень відповідача 2, викладених у відзиві на позовну заяву, що позивачем не надано платіжного доручення, що є належним доказом здійснення відповідачем 2 ініціювання грошового переказу на користь відповідача 1 з метою погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, та доказів, що підтверджують відмову Нацбанку у виконанні відповідного переказу, а отже доказів бездіяльності відповідача 1 у прийнятті виконання відповідачем 2 зобов'язання, суд зазначає, що процедура (особливий порядок) погашення заборгованості позичальниками Нацбанку передбачена в тому числі Положенням про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України та Технічним порядком проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України.
Зокрема, Нацбанк не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги, та у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України «Про Національний банк України».
Доказів вчинення вказаних дій відповідачем 1 суду не надано.
Інші доводи відповідачів спростовуються встановленими судом обставинами в межах предмету доказування у справі.
Водночас, що стосується вимог позивача про визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо неприйняття від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, суд зазначає таке.
З огляду на обраний позивачем спосіб захисту, господарський суд зазначає, що статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
В той же час, зважаючи на наявне у НБУ в силу умов Кредитного договору та норм законодавства право на списання коштів з рахунків Приватбанку у разі його прострочення, вимоги позивача про визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо неприйняття від Приватбанку виконання зобов'язань за Кредитним договором не підлягають задоволенню, оскільки з урахуванням встановлених судом обставин справи та положень ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, належним способом для запобігання порушенню в майбутньому прав позивача було б зобов'язання НБУ списати в безспірному порядку грошові кошти в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором з рахунків Приватбанку, відкритих в НБУ, так як саме по собі визнання бездіяльності жодним чином не спрямоване на (превентивний) захист прав позивача (заставодавця) та має декларативний характер.
Що стосується позовних вимог Приватного акціонерного товариства «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» в частині зобов'язання Національного банку України прийняти від Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 та зарахування грошових коштів у повній сумі заборгованості на власний рахунок, суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Згідно з ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч. 1 ст. 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ст. 613 Цивільного кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у випадках, встановлених частиною четвертою статті 545 цього Кодексу. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора. Боржник не має права на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора, якщо кредитор доведе, що прострочення не є наслідком його вини або осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.
Таким чином, Цивільним кодексом України не передбачено обов'язку кредитора приймати виконання боржником зобов'язання з повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, виконання інших зобов'язань, передбачених умовами кредитного договору.
Водночас, положеннями ст. 1054 Цивільного кодексу України передбачено обов'язок кредитора надати позичальнику кредит.
Обов'язок НБУ прийняти виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором також не передбачений умовами Кредитного договору № 19 від 24.10.2008.
При цьому, як вбачається з положень ст. 613 Цивільного кодексу України, у випадку відмови кредитора від прийняття виконання боржником зобов'язання виникають наслідки, передбачені вказаною статтею.
За таких обставин, враховуючи, що законодавством та умовами укладеного між відповідачами Кредитного договору № 19 від 24.10.2008 не передбачено обов'язку відповідача 1 (НБУ) прийняти виконання позичальником (Приватбанком) зобов'язання за кредитним договором (повернення кредиту, сплата процентів, тощо), суд дійшов висновку про відмову у позові Приватного акціонерного товариства «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» до Національного банку України про зобов'язання Національного банку України прийняти від Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» виконання зобов'язання - погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 щляхом зарахування грошових коштів у повній сумі заборгованості на власний рахунок.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст. 43, ч. 1 ст. 49, ст. ст. 82, 82-1, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1-Д; ідентифікаційний код: 14360570) погасити заборгованість за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008 шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, буд. 9; ідентифікаційний код: 00032106) грошових коштів у повній сумі заборгованості.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1-Д; ідентифікаційний код: 14360570) на користь Приватного акціонерного товариства «Товкачівський гірничо-збагачувальний комбінат» (11114, Житомирська обл., Овруцький р-н, селище міського типу Першотравневе, вул. Залізнична, буд. 9; ідентифікаційний код: 01056244) судовий збір у розмірі 1600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп.
5. Після набрання рішенням законної сили видати накази.
Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання, протягом 10 днів з дня складання повного рішення, апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.
Повне рішення складено: 12.12.2017
Суддя І.М. Отрош