06.12.2017 Справа № 907/759/17
За позовом публічного акціонерного товариства “Закарпатнафтопродукт-Мукачево”, м. Мукачево
ДО публічного акціонерного товариства “ОСОБА_1 Аваль”, м. Київ
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю “Оптсервісойл”, м. Мукачево
ПРО визнання недійсним договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017,
Суддя О.Ф. Ремецькі
Представники сторін:
від позивача - ОСОБА_2М, представник за довіреністю від 01.09.2017;
від відповідача - ОСОБА_3, представник за довіреністю від 04.05.2016 №253/16;
від третьої особи - ОСОБА_4, адвокат.
Публічне акціонерне товариство «Закарпатнафтопродукт-Мукачево», м. Мукачево звернулось до Господарського суду Закарпатської області з позовом до публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль», м. Київ про визнання недійсним договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 17.10.2017 порушено провадження у справі, залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: товариство з обмеженою відповідальністю «Оптсервісойл», м. Мукачево та призначено до розгляду на 06.11.2017.
Ухвалою суду від 06.11.2017 розгляд справи відкладено на 15.11.2017 з мотивів, наведений у ній.
06.11.2017 до суду надійшла заява позивача про зміну підстав позову.
Ухвалою суду від 15.11.2017 заяву позивача про зміну підстав позову було прийнято судом до розгляду та за згодою представників у сторін у відповідності до вимог ст. 77 ГПК України оголошено перерву в судовому засіданні на 28.11.2017.
Ухвалою суду від 17.11.2017 було задоволено клопотання відповідача про розгляд справи в режимі відеоконференцзв'язку, проведення якого доручено Господарському суду Львівської області.
В засіданні суду 28.11.2017 за згодою сторін було оголошено перерву в судовому засіданні на 06.12.2017.
Представник позивача просить заявлені позовні вимоги задовольнити у повному обсязі з урахуванням заяви про зміну підстав позову посилаючись на їх обґрунтованість матеріалами справи. В обґрунтування своїх доводів вказує на те, що договір поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. не відповідає вимогам ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки у договорі відсутні умови щодо розміру фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; строку дії договору; порядок припинення дії договору; підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», надана клієнту. Крім того, цей договір не містить окремого розділу чи пункту, який визначає права та обов'язки сторін.
У свою чергу, у договорі поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. питання оплати послуги позивача за надану поруку взагалі ніяк не врегульовано. Цей договір не містить ні умов щодо :плати послуги поручителя, ні щодо надання поруки на безоплатній основі.
Умови п.п. 4.4., 4.5. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. обмежують право- і дієздатність позивача, суперечать ст.ст. 91, 92 ЦК України, нормам Закону України «Про акціонерні товариства», які визначають порядок функціонування акціонерних товариств, відповідним нормам ДК України і ГК України, що встановлюють порядок укладення договорів купівлі-продажу, оренди, поруки, позики, спільної діяльності тощо.
Пункт 1.5. договору суперечить ч. 1 ст. 523, ч. З ст. 559 ЦК України, оскільки після заміни боржника в зобов'язанні та у разі переведення боргу, порука припиняється, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (не поручився за нового боржника).
Пункт 1.6. договору суперечить ч. 2 ст. 556 ЦК України, оскільки часткове виконання зобов'язання боржника не надає Поручителю прав Кредитора по Кредитному договору у виконаній частині.
Також позивач вважає, що вимога кредитора не може бути «єдиним та достатнім доказом настання підстав для виконання Поручителем ОСОБА_5 зобов'язань в розмірі, визначеному Кредитором у ОСОБА_6», оскільки факт невиконання (або виконання) божником основного зобов'язання може підтверджуватись також і іншими доказами. При цьому поручитель має право висунути проти вимоги кредитора відповідні заперечення та за наявності підстав відхилити її. Відтак, за твердженням позивача, умова п. 2.2 договору про те, що вимога Кредитора є єдиним та достатнім доказом настання підстав для виконання Поручителем ОСОБА_5 зобов'язань в розмірі, визначеному Кредитором у вимозі, суперечить закону ст. 555 ЦК.
У відповідності до ст. 534 ЦК України сторони у договорі можуть визначити іншу черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми проведеного платежу. Однак, в договорі поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. сторони не визначили іншу, ніж встановлена ст. 534 ЦК України, черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми доведеного платежу, а встановили, що Кредитор самостійно визначає черговість погашення заборгованості, що, на переконання позивача, суперечить ст. 534 ЦК України.
Також, всупереч вимогам частин 2-4 ст. 652 ЦК України умова п. 3.5. договору поруки №12/01- /3-3/100-Р від 07.05.2015р. взагалі позбавляє позивача права вимагати зміни або розірвання договору разі істотної зміни обставин. Відтак, позивач вважає, що п. 3.5. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. суперечить закону.
Пункт 6.7. договору суперечить вимогам параграфу 3 «Порука» глави 49 ЦК України, оскільки всупереч вимогам закону в договорі обов'язки кредитора, а також його відповідальність обмежені лише обов'язком направити вимогу поручителю, що суперечить закону.
Положення пункту 7.4 договору суперечить ст. 217 ЦК України яка встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Вказана норма є імперативною і не може бути зміненою за згодою Сторін.
Відповідно до ст. 556 ЦК України після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. Однак, в договорі відсутня обов'язкова передбачена законом вимога.
Як вказано, в п. 37 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008р. №01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано "сторони в договорі не можуть відступити від положень..." або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України), а і тоді, коли обов'язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту - тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов'язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки закону (частини першої статті 638 ЦК України).
Якщо ж, навпаки, в нормі сказано "якщо інше не встановлено договором" або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Часто в нормі не сказано прямо ні "сторони в договорі не можуть відступити від положень...", ні "якщо інше не встановлено договором", та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.
Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК України полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну.
У свою чергу, положення ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ривкі фінансових послуг», ст.ст. 91, 92, 217, 523, 554, 555, 556, 559, ч. 2, 3, 4 ст. 652 ЦК України, на які посилається позивач у позовній заяві та заяві про зміну підстав позову, є імперативними, обов'язковими для сторін і сторони в договорі не можуть відступити від їх положень.
Заперечує доводи відповідача щодо преюдиційності Постанови Львівського апеляційного господарського суду від 19.12.2016 року залишеною без змін Постановою Вищого господарського суду від 11.04.2017 року у справі № 907/24/16, оскільки справа №907/24/16 мала інші підстави позову (дефекти суб'єктного складу), а ніш дана справа №907/759/17 (дефекти змісту).
Питання відповідності змісту договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. вимогам законодавства по справі №907/24/16 не розглядалось і відповідні обставини по справі №907/24/16 не встановлювались.
Також позивач вказує суду на те, що пункт 7.7. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. про те, що права і обов'язки кредитора, викладені в цьому договорі, не заперечують наявність у кредитора прав і обов'язків обумовлених чинних законодавством України, не означає, що інший пункт цього договору (а саме п. 6.7.) відповідає законодавству.
З огляду на наведене, позивач вважає безумовним невідповідність оспорюваного договору вимогам ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Також позивач вважає, що в даному випадку договір повинен бути визнаний недійсним в цілому, а не частково, оскільки порушення, допущені при його укладенні, мають загальний характер та стосуються усього договору і підстав для висновку, що закону не відповідають лише окремі положення договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р., і що договір міг би бути вчинений без включення до нього цих окремих положень немає.
Представник відповідача заперечує по суті заявлених позовних вимог у повному обсязі з підстав, наведених у поданих суду письмових поясненнях та просить суд взяти до уваги те, що в договорі поруки № 12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 року відсутня умова про винагороду за надання гарантії (поруки), а тому така послуга не може вважатися фінансовою, у зв'язку з чим, доводи Позивача про протилежне є безпідставними. Вказує на те, що юридична особа має право надавати таку фінансову послугу, як поручительство за умови, що вона здійснюється без залучення фінансових активів від фізичних осіб, без набуття статусу фінансової установи.
З огляду на зазначене, АТ «ОСОБА_1 Аваль» звертає увагу суду на відсутність правових підстав для визнання спірного договору поруки недійсним.
Також відповідач вважає, що позивачем не надано суду жодних доказів, які б підтверджували факт звернення до Банку із заявами/листами про зміну умов договору щодо оплати послуг поручительства за Договором поруки, а отже доводи Позивача є голослівними та жодним чином не підтверджені матеріалами справи.
Більше того, Позивачем у своїй же позовній заяві зазначено, що Законодавство не зобов'язує поручителя укладати договір поруки на відплатній основі, а також не забороняє виступати поручителем безвідплатно.
Просить суд взяти до уваги те, що 19.12.2016 року постановою Львівського апеляційного господарського суду у справі № 907/24/16 за позовом ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево» до АТ «ОСОБА_1 Аваль» про визнання недійсним договору поруки № 12/01-03-3/100- Р від 07.05.2015 року задоволено апеляційну скаргу Банку, скасовано рішення місцевого суду від 27.09.2016 р., прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Дана постанова залишена без змін Постановою Вищого господарського суду України від 11.04.2017 року у справі № 907/24/16.
З огляду на наведене, відповідач звертає увагу суду на повну відповідність Договору поруки № 12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 вимогам чинного законодавства. Даний факт є преюдиційним в силу вимог ст. 35 ГПК України та не потребує доказування.
З приводу решти доводів позивача, відповідач звертає увагу на те, що відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані ними актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
При цьому, пунктом 3.1.8 та 6.7 Договору поруки встановлено, що Поручитель належним чином і в повному обсязі ознайомлений з положеннями Кредитного договору та договорів, що забезпечують його виконання, цілком розуміє їх зміст і будь-яке посилання в тексті цього договору на Кредитний договір чи окремі його положення є достатньою підставою вважати, що ці положення застосовуються рівною мірою до виконання прав і обов'язків Сторін за цим Договором. Також Поручитель усвідомлює та підтверджує, що Кредитор не має за цим Договором будь-яких обов'язків та не несе будь-якої відповідальності перед Поручителем за надання/ненадання Поручителю інформації та документів про Позичальника. Його правовий статус, фінансовий стан, спроможність здійснювати виконання забезпечених зобов'язань та стан їх фактичного виконання, крім визначених Договором обов'язку направлення Поручителю вимоги.
Пунктом 1.6 Договору поруки сторони на власний розсуд розширили зміст ч. 2 ст. 556 ЦК.
Пунктом 2.2. Договору поруки сторони на власний розсуд визначили строки та порядок пред'явлення й виконання вимоги Кредитора про виконання порушених ОСОБА_5 зобов'язань, що жодним чином не порушує вимог ч. 1 ст. 554, ч.2 ст. 555 ЦК України.
Окрім того, пунктом 7.7. Договору поруки визначено, що права і обов'язки Кредитора, викладені в цьому Договорі, не заперечують наявність у Кредитора прав і обов'язків, обумовлених чинним законодавством України.
Частиною 3 пункту 6.3. Кредитного договору визначено, що Позичальник надає Кредитору право самостійно приймати рішення щодо встановлення іншої черговості Погашення заборгованості. Отже, пункт 2.4. Договору поруки за своїм змістом цілком кореспондує п. 6.3. Кредитного договору, зі змістом якого Поручитель був ознайомлений на момент укладення оспорюваного Договору поруки.
У відповідності до вимог ч. 1 ст. 652 ЦК України сторони погодили умову, згідно якої Поручитель приймає на себе всі ризики, пов'язані з істотною зміною обставин, з яких Поручитель виходив при укладенні цього Договору, і встановили, що такі обставини не є підставою для зміни або розірвання Поручителем цього Договору. Договору поруки жодним чином не порушують та не заперечують вимог закону, в тому числі, ст. 556 ЦК України, оскільки пунктом 7.7. Договору поруки, зокрема, визначено, що права і обов'язки Кредитора, викладені в цьому Договорі, не заперечують наявність у Кредитора прав і обов'язків, обумовлених чинним законодавством України.
Також відповідач відзначає, що пункт 7.4 Договору поруки повторює (дублює) положення ст. 217 ЦК України стосовно того, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому. Окрім того, Сторони Договору поруки на власний розсуд доповнили вказану норму закону, визначивши, що у випадку недійсності будь-якого положення цього Договору Сторони зобов'язані, без зволікань на першу вимогу Кредитора внести зміни (доповнення) до відповідного положення таким чином, щоб після такої зміни це положення було дійсним і максимально відображало наміри Сторін, які існували на момент укладення цього Договору з відповідного питання.
Редакція пункту 7.4. Договору поруки спрямована на врегулювання Сторін оспорюваного договору на їх власний розсуд, з метою забезпечення максимального захисту інтересів як Кредитора, так і Позичальника та Поручителя щодо належного виконання основного зобов'язання, та жодним чином не порушує вимоги закону.
Відтак, відповідач стверджує, що положення Договору поруки жодним чином не порушують та не заперечують вимог закону, в тому числі, ст. 556 ЦК України, оскільки пунктом 7.7. Договору поруки, зокрема, визначено, що права і обов'язки Кредитора, викладені в цьому Договорі, не заперечують наявність у Кредитора прав і обов'язків, обумовлених чинним законодавством України.
Усі положення Договору поруки викладені за взаємною згодою Сторонами, внаслідок їх вільного волевиявлення при укладенні договору.
Натомість, Поручитель у своїй позовній заяві з посиланням на окремі пункти оспорюваного договору просить визнати недійсним Договорів поруки в цілому, що суперечить положенням ст. 217 ЦК України.
Третя особа у поданому суду письмовому поясненні просить суд взяти до уваги те, що представники ТОВ «Оптсервісойл» не були присутніми при укладенні договору поруки, а тому не володіють інформацією стосовно документів, які надавались ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево» до ПАТ «ОСОБА_1 Аваль» для укладення даного договору. Також зазначають, що окремого договору про оплату договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. між ТОВ «Оптсервісойл» та ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево» не укладалось.
Відповідно до вимог ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України в судових засіданнях складені протоколи, які долучено до матеріалів справи.
В судовому засіданні 06.12.2017, на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши повноважних представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та їх заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
07.05.2015 між АТ «ОСОБА_1 Аваль» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Оптсервісойл» було укладено Кредитний договір №010/01-03-3/084-0 (далі по тексту - Кредитний договір), згідно з умовами якого ОСОБА_1 зобов'язався надати Кредит в формі Невідновлюваної кредитної лінії з Лімітом кредитування 80 000 000,00 (вісімдесят мільйонів) гривень, а Позичальник зобов'язується використати його за цільовим призначенням, виконати всі обов'язки, що витікають з умов договору, і здійснити повне погашення заборгованості у межах строку кредиту відповідно до умов договору. Кінцевий термін погашення Кредиту Позичальником - « 31» грудня 2015 року.
Відповідно до п.2.1. Кредитного договору плата за користування кредитом розраховується на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 27% річних. 19.06.2015 року було укладено додаткову угоду №010/01-03-3/084-С/2 до Кредитного договору зменшено процентну ставку до 25% річних.
В забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним Кредитним договором 07.05.2015 року між АТ «ОСОБА_1 Аваль» та ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево» укладено Договір поруки №12/01-03-3/100-Р (далі по тексту - Договір поруки), згідно з умовами якого Поручитель зобов'язується відповідати перед Банком солідарно з Позичальником за виконання забезпечених зобов'язань, в тому числі тих, що виникнуть у майбутньому, які випливають з умов Кредитного договору, за умовами якого позичальник зобов'язаний: повернути кредит в розмірі 80 000 000,00 грн.; сплатити проценти за користування кредитом; сплатити комісії в розмірах, передбачених Кредитним договором; сплатити пені, штрафи, передбачені Кредитним договором.
19.06.2015 було укладено додаткову угоду №12/01-03-3/100-Р/1 до Договору поруки, яким поручитель надав згоду на зменшення процентної ставки до 25% річних.
19.12.2016 року постановою Львівського апеляційного господарського суду у справі № 907/24/16 за позовом ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево» до АТ «ОСОБА_1 Аваль» про визнання недійсним договору поруки № 12/01-03-3/100- Р від 07.05.2015 року задоволено апеляційну скаргу Банку, скасовано рішення місцевого суду від 27.09.2016 р., прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Дана постанова залишена без змін Постановою Вищого господарського суду України від 11.04.2017 року у справі № 907/24/16.
Підставою звернення з позовом у даній справі позивачем було обрано норми ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України, оскільки оспорюваний договір є правочином на суму, яка перевищує 25% вартості активів позивача (377 311 000 грн.) і відповідно міг вчинятися лише за згодою Загальних зборів акціонерів, а у даному випадку таке рішення зборів відсутнє. Не відбулося і наступного схвалення Загальними зборами акціонерів договору поруки, а рішення Загальних зборів товариства №15 від 17 квітня 2014 року про попереднє схвалення значних правочинів на оспорюваний договір поруки не поширюється, оскільки до дня його вчинення минуло більше одного року.
Також судовим рішенням при розгляді справи №907/24/16 встановлено, що представник позивача при підписанні договору поруки діяв у межах наданих йому повноважень (Наглядовою радою товариства було уповноважено представника на укладення договору поруки з метою забезпечення виконання кредитного договору (тіло кредиту 80 000 000 грн., строк виконання - 31 грудня 2015 року, відсотки - 27% річних) та на укладення відповідних договорів, додаткових угод, самостійно узгодивши всі умови цих договорів).
Позивач - поручитель за оспорюваним правочином, звернувся з позовом про визнання договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. недійсним з огляду на невідповідність положень такого правочину вимогам чинного законодавства, а саме, ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, ч.ч. 1-5 передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що згідно зі статтею 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК України суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.
Нормою п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України закріплено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
В ч. 1 ст. 628 ЦК України зазначено, що свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
Згідно з ч. 1 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Отже, порука є спеціальним заходом майнового характеру спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання чим обумовлюється додатковий характер поруки стосовно основного зобов'язання.
Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника та кредитором боржника.
Частиною 2 ст. 553 ЦК України передбачено, що порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
Звертаючись з позовом про визнання договору поруки недійсним ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево», з посиланням на ч. 2 ст. 203 ЦК України як на одну із визначених ним підстав позову, мотивувало свої вимоги тим, що порука є фінансовою послугою, а надання фінансових послуг є специфічним видом господарської діяльності, провадити яку мають спеціальні суб'єкти, до переліку яких не входить ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево». Крім того, позивач посилається в обґрунтування позовних вимог на ст.ст. 1, 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг".
Частиною 1 ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (надалі Закон) передбачено, що право надавати фінансові послуги мають фінансові установи.
Відповідно до ст. 4 Закону фінансовими послугами вважаються, зокрема, надання гарантій та поручительства.
Пунктом 5 ч. 1 ст. 1 Закону визначено, що фінансовою послугою є операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Тобто, однією із ознак фінансової послуги є прибутковість. В той же час, як вбачається з матеріалів справи, в договорі поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. відсутня умова про винагороду за надання гарантії (поруки), а тому така послуга не може вважатися фінансовою, у зв'язку з чим, доводи позивача про протилежне є безпідставними.
Окрім того, у п. 7 ст. 1 Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.
Частиною 4 ст. 5 Закону передбачено можливість надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами
Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.
Відповідно до постанови Верховного Суду України від 18.07.2012 № 6-79цс 12 (а.с. 66-68), прийнятій за наслідками перегляду судових рішень касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування норм ст.ст. 1046-1048 ЦК України та ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", окремі послуги, які відносяться до фінансових (наприклад, надання поруки) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг, або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але й фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору поруки, правовідносини яких регулюються нормами ст.553-559 ЦК України.
Отже, юридичні особи, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, вправі надавати таку фінансову послугу як поручительство на підставі відповідного договору. При цьому правовідносини таких суб'єктів договору позики не регулюються нормами Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", а регулюються нормами ст.553-559 ЦК України.
Разом з тим, аналізуючи доводи позивача щодо невідповідності умов договору поруки вимогам чинного законодавства та ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, суд вважає їх обґрунтованими з огляду на таке.
Згідно ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Відповідно до п. 37 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 року "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" абзац перший частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з яким сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, слід застосовувати разом із абзацом другим, де сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано "сторони в договорі не можуть відступити від положень..." або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України), а і тоді, коли обов'язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту - тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов'язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки закону (частини першої статті 638 ЦК України).
Якщо ж, навпаки, в нормі сказано "якщо інше не встановлено договором" або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Часто в нормі не сказано прямо ні "сторони в договорі не можуть відступити від положень...", ні "якщо інше не встановлено договором", та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.
Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК України полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну. До набрання чинності ЦК України це співвідношення відображалося лише у теорії права.
Враховуючи загальні засади нормотворчості та аналізуючи умови оспорюваного договору поруки на їх відповідність вимогам чинного законодавства, суд констатує наступне.
1). Пунктом 1.5. договору передбачено, що поручитель погоджується та зобов'язується солідарно відповідати за виконання ОСОБА_5 зобов'язань правонаступниками Позичальника чи будь-якою іншою особою, на яку буде переведено борг за Кредитним договором та/або яка буде визначена боржником за ОСОБА_5 зобов'язаннями.
Натомість, ч. 1 ст. 523 ЦК України передбачено, що порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.
Відповідно до ч. З ст. 559 ЦК України порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.
Дані норми закону не передбачають можливість їх узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативними.
Таким чином, п. 1.5. договору суперечить ч. 1 ст. 523, ч. З ст. 559 ЦК України, оскільки після заміни боржника в зобов'язанні та у разі переведення боргу, порука припиняється, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (не поручився за нового боржника).
2). Пунктом 1.6. договору визначено, що поручитель набуває всіх прав Кредитора по Кредитному договору, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, лише після повного виконання забезпечених зобов'язань та взятих на себе зобов'язань по цьому Договору. Часткове виконання не надає Поручителю зазначених прав.
Однак, відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.
Таким чином, закон передбачає перехід до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, усіх прав кредитора у цьому зобов'язанні, не лише у випадку повного виконання поручителем основного зобов'язання, а й у випадку часткового виконання основного зобов'язання.
Дана норма закону не передбачає можливість її узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативною.
Така правова позиція викладена, зокрема, в листі Верховного Суду України від 01.07.2014р. «Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві», яким визначено, що відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Поручитель набуває права вимагати від боржника виконання зобов'язання в тому обсязі, в якому він сам виконав вимоги кредитора, тобто повністю або частково з урахуванням сплачених відсотків, неустойки, відшкодування збитків і судових витрат кредитора.
3). Відповідно до п. 2.4. договору погашення заборгованості Позичальника за Кредитним договором здійснюється із застосуванням черговості, визначеної Кредитором самостійно. За письмовим запитом Поручителя Кредитор інформує Поручителя про застосовану черговість погашення заборгованості.
У свою чергу, ст. 534 ЦК України визначено, що у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом:
1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання;
2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;
3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.
Таким чином, в законі визначено черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми проведеного платежу, і у відповідності до ст. 534 ЦК України сторони у договорі можуть визначити іншу черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми проведеного платежу.
Натомість, договором поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015р. сторонами не визначено іншу, ніж встановлена ст. 534 ЦК України, черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми доведеного платежу, а встановлено, що Кредитор самостійно визначає черговість погашення заборгованості, що у свою чергу, суперечить ст. 534 ЦК України.
Тобто, сторонами не визначено, у якій послідовності виконуються зобов'язання, що є суттєвою умовою для визначення заборгованості відповідача за кредитним договором, і відповідно може вплинути на розрахунок штрафних санкцій та процентів сплата яких передбачена Договором.
Відповідач вказує на те, що умовами кредитного договору, зі змістом якого обізнаний поручитель, а саме, пунктом 6.3. передбачено черговість задоволення вимог Кредитора щодо Погашення заборгованості Позичальника за Договором та закріплено право Кредитора на власний розсуд направити грошові кошти, отримані від Позичальника для Погашення заборгованості, на погашення простроченої заборгованості за Договором, у разі її наявності.
У свою чергу, частиною 3 пункту 6.3. Кредитного договору визначено, що Позичальник надає Кредитору право самостійно приймати рішення щодо встановлення іншої черговості Погашення заборгованості.
Однак, дані заперечення відповідача не заслуговують на увагу, оскільки необхідність визнання черговості погашення вимог за грошовим зобов'язанням є суттєвою умовою для визначення обсягу прав та обов'язків сторін та поряду здійснення розрахунків при виконанні договору, а відтак, є необхідною умовою договору.
4) Пунктом 3.5. Договору поруки Сторони погодили умову, згідно якої Поручитель приймає на себе всі ризики, пов'язані з істотною зміною обставин, з яких Поручитель виходив при укладенні цього Договору, і встановили, що такі обставини не є підставою для зміни або розірвання Поручителем цього Договору.
В свою чергу, за правилами ч. 1 ст. 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.
Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно умов, визначених ч.2 ст. 652 ЦК України.
Натомість сторони, унормовуючи положення договору поруки щодо істотної зміни обставин та прав поручителя при настанні таких обставин, позбавили останнього права на забезпечення своїх конституційних прав шляхом звернення до суду з такими вимогами, оскільки наперед визначити покладання наслідків таких ризиків на поручителя, що не відповідає конституційним засадам на захист прав та охоронюваних законом інтересів осіб у виняткових випадках, встановлених ч.4 ст. 652 ЦК України.
5) Пунктом 6.7. Договору поруки Сторони на власний розсуд визначили умову, за якою Поручитель усвідомлює та підтверджує, що Кредитор не має за цим Договором будь-яких обов'язків та не несе будь-якої відповідальності перед Поручителем за надання/ненадання Поручителю інформації та документів про Позичальника, його правовий статус, фінансовий стан, спроможність здійснювати виконання ОСОБА_5 зобов'язань та стан їх фактичного виконання, крім визначеного цим Договором обов'язку направлення Поручителю ОСОБА_6.
Позивач зазначає про невідповідність умови договору в цій частині вимогам чинного законодавства, оскільки главою 49 ЦК України, якою регламентовано порядок укладання та виконання договору поруки, визначено певний обсяг обов'язків кредитора, зокрема, обов'язку кредитора після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника (ч.1 ст. 556 ЦК України).
При цьому, посилання відповідача на те, що поручителю відомі усі відомості про позичальника та встановлено його обов'язок на самостійне отримання таких відомостей не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки з огляду на невідповідність пункту 1.6 договору поруки вимогам чинного законодавства (яким встановлювався обсяг та порядок набуття позичальником прав кредитора без можливості часткового виконання зобов'язання поручителем), визначення таких умов не випливає із засад добросовісності та розумності та впливає на визначення поручителем обсягу невиконаного боржником зобов'язання за кредитним договором.
У свою чергу, твердження відповідача про те, що за пунктом 7.7. Договору поруки права і обов'язки Кредитора, викладені в цьому Договорі, не заперечують наявність у Кредитора прав і обов'язків, обумовлених чинним законодавством України, не визначають чітких прав та обов'язків сторін при виконанні договору поруки та не спростовують недоліків договору в частині забезпечення дотримання сторонами вимог ч.1 ст. 556 ЦК України.
6) Згідно п. 7.4. договору якщо будь-яке положення (частина) цього Договору є або стає недійсним з будь-яких підстав, цей факт не впливає на дійсність інших положень цього Договору чи Договору в цілому. У випадку недійсності будь-якого положення цього Договору Сторони зобов'язані, без зволікань на першу вимогу Кредитора внести зміни (доповнення) до відповідного положения таким чином, щоб після такої зміни це положення було дійсним і максимально відображало наміри Сторін, які існували на момент укладення цього Договору з відповідного питання.
Позивач стверджує, що вказана умова договору суперечить ст. 217 ЦК України, яка встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Відповідач заперечує та вказує на те, що редакція пункту 7.4. Договору поруки спрямована на врегулювання Сторін оспорюваного договору на їх власний розсуд, з метою забезпечення максимального захисту інтересів як Кредитора, так і Позичальника та Поручителя, щодо належного виконання основного зобов'язання, та жодним чином не порушує вимоги закону.
Однак, дані доводи відповідача не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки за умовою ст. 217 ЦК України дана норма закону не передбачає можливість її узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативною.
Окрім того, аналізуючи доводи сторін з цього приводу, суд констатує, що норми ст. 217 ЦК України регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.
Разом з тим, оспорюваний договір поруки містить комплекс умов, які мають різне значення та неоднаковий вплив на досягнення юридичної мети. Зокрема, договором визначено умови, без яких існування правочину неможливе, а відтак дефекти в них, їх невідповідність вимогам закону не можуть бути правомірною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків.
У свою чергу, за сукупністю дефектних положень договору, їх виключення з договору позбавляє таку угоду зберігати здібності задовольнити інтереси сторін чи досягнути цілі, які були ними визначені ними при її вчиненні.
7) Статтею 556 ЦК України закріплено права поручителя, який виконав зобов'язання, а саме:
1. Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника.
2. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.
3. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним.
З урахуванням частини другої статті 556 та пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України наслідком виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, є заміна кредитора у зобов'язанні. Згідно з частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Умовами кредитного договору, а саме, статтею 4 цього договору, виконання зобов'язань позичальника, що виникають (у т.ч. виникнуть у майбутньому) за договором забезпечуються заставою/іпотекою певного виду нерухомого майна за восьми позиціями, іпотекою нежитлових приміщень, порукою (що є предметом при вирішенні даної справи) та пунктом 4.1.10 визначено, що виконання зобов'язань забезпечується також будь-якими іншими договорами забезпечення, що вчинені на користь кредитора протягом строку дії договору кредитування.
Разом з тим, сторони договору поруки визначаючи умови набуття поручителем всіх прав Кредитора по Кредитному договору, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, не визначили, які саме засоби забезпечення основного зобов'язання із наведених у кредитному договорі перейдуть до позивача як поручителя у разі виконання основного зобов'язання, не наведено їх перелік, реквізити договорів тощо. Окрім того, сторонами не визначено, в якому порядку до поручителя переходять права по основному зобов'язанню, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, не визначено обов'язків відповідача по передачі вказаних прав (зокрема, наприклад, щодо передачі прав іпотекодержателя, заставодержателя тощо).
Більше того, в договорі не тільки відсутні вказані умови, але є умова, яка обмежує права позивача як поручителя, незважаючи на імперативну вимогу ст. 556 ЦК України.
Згідно з ч.2 ст. 556 Цивільного кодексу України, до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.
Виходячи з викладеного, суд вважає, що, в даному випадку , права, які належали первісному кредитору як заставному кредитору, в силу закону, при виконанні кредитного зобов'язання боржника поручителем, переходять до поручителя.
Посилання відповідача на те, що у момент укладення оспорюваного Договору поруки Сторонами було досягнуто згоди з усіх питань, жодні заяви поручителя щодо необхідності включення до договору поруки додаткових умов банку не оголошувалися, на поштову адресу не надходили, не можуть бути взяті судом до уваги як підставу щодо дотримання вимог закону при укладенні оспорюваного договору поруки, оскільки незважаючи на імперативні норми ст. 559 ЦК України, сторонами повинні узгоджуватись питання переходу прав кредитора у виконаному поручителем зобов'язанні, їх обсяг, межі та спосіб передачі прав, тощо.
8). Відповідач при вирішенні спору просить суд взяти до уваги, як преюдиційність обставин, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 19.12.2016 року у справі № 907/24/16 за позовом ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево» до АТ «ОСОБА_1 Аваль» про визнання недійсним договору поруки № 12/01-03-3/100- Р від 07.05.2015 року, якою задоволено апеляційну скаргу Банку, скасовано рішення місцевого суду від 27.09.2016 р., прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Дана постанова залишена без змін Постановою Вищого господарського суду України від 11.04.2017 року у справі № 907/24/16.
Як вбачається з матеріалів справи та суті рішення у справі №907/24/16, підставою звернення з позовом у такій справі позивачем було обрано норми ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України, оскільки оспорюваний договір є правочином на суму, яка перевищує 25% вартості активів позивача (377 311 000 грн.) і відповідно міг вчинятися лише за згодою Загальних зборів акціонерів, а у даному випадку таке рішення зборів відсутнє. Не відбулося і наступного схвалення Загальними зборами акціонерів договору поруки, а рішення Загальних зборів товариства №15 від 17 квітня 2014 року про попереднє схвалення значних правочинів на оспорюваний договір поруки не поширюється, оскільки до дня його вчинення минуло більше одного року.
Також судовим рішенням при розгляді справи №907/24/16 встановлено, що представник позивача при підписанні договору поруки діяв у межах наданих йому повноважень (Наглядовою радою товариства було уповноважено представника на укладення договору поруки з метою забезпечення виконання кредитного договору (тіло кредиту 80 000 000 грн., строк виконання - 31 грудня 2015 року, відсотки - 27% річних) та на укладення відповідних договорів, додаткових угод, самостійно узгодивши всі умови цих договорів).
Відповідно до ст.35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи.
Преюдиційність судового рішення визначається як вид його обов'язковості. Так, відповідно до ч.2 ст.13 ЗУ "Про судоустрій та статус суддів" обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.
При цьому, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.02 у справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України суд зазначив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів.
Відтак, суд погоджується із доводами відповідача щодо преюдиційності обставин, встановлених при вирішенні спору у справі №907/24/16, що полягає у неможливості перегляду судом при вирішенні іншого спору переоцінювати обставини, що вже встановлені судом.
При цьому суд наголошує, що підставою звернення позивача з позовом визначено інше коло підстав, які при розгляді справи №907/24/16 не були предметом дослідження судами у визначеному законодавством порядку та не оцінювались ними на предмет їх відповідності вимогам закону.
Натомість, при зверненні з позовом у даному спорі позивачем як на підставу заявлення своїх вимог вказано на невідповідність оспорюваного договору поруки вимогам ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Разом з тим, аналізуючи умови оспорюваного договору, суд вважає за необхідне відзначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Частинами 2, 3 ст. 180 ГК України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позов до поручителя (третє речення частини 4 статті 559 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина 1 статті 252 ЦК України).
Водночас із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 251 та частина 2 статті 252 ЦК України).
У договорі №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 строк дії договору поруки не встановлено, а її умови (п. 7.2 договору) про припинення поруки через 5 років та 8 місяців від дня закінчення строку/настання терміну виконання забезпеченого зобов'язання не свідчать про те, що угодою встановлено строк дії поруки в розумінні статей 251, 252 ЦК України (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі № 3-42гс15, від 23.12.2015 у справі № 6-436цс15).
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03. 12 р. «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Враховуючи вищевикладене та виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
У відповідності до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 32-34, 43, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним договір поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017 укладений між ПАТ «ОСОБА_1 Аваль» та ПАТ «Закарпатнафтопродукт-Мукачево».
3. Стягнути з публічного акціонерного товариства “ОСОБА_1 Аваль” (01011, м. Київ, вул. Лєскова, буд. 9, код ЄДРПОУ 14305909) на користь публічного акціонерного товариства “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” (89600, Закарпатська область, м. Мукачево, вул. Берегівська-об'їзна, буд. 11, код ЄДРПОУ 03481371) суму 1600грн. (Одна тисяча шістсот грн. 00 коп.) у відшкодування витрат по сплаті судового збору.
Видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 12.12.2017р.
Суддя Ремецькі О.Ф.