Справа: № 733/70/17 Головуючий у 1-й інстанції: Карапиш Т.В.,
Суддя-доповідач: Кобаль М.І.
Іменем України
06 грудня 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Кобаля М.І.,
суддів: Епель О.В., Карпушової О.В.
при секретарі: Хмарській К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Борзнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Чернігівської області на постанову Ічнянського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Борзнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Чернігівської області, треті особи: Приватне акціонерне товариство Ічнянське районне виробниче об'єднання по виконанню агрохімічних робіт «Райагрохім», Публічне акціонерне товариство «Ічнянський завод сухого молока та масла», Публічне акціонерне товариства «Блок «Агросвіт», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання дій неправомірними щодо обмеження при нарахуванні пенсії та зобов'язання вчинити певні дії в оформленні, нарахуванні та виплаті пільгової пенсії, -
ОСОБА_2 (далі по тексту - Позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Борзнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Чернігівської області (далі по тексту - Відповідач, Борзнянське об'єднане УПФУ Чернігівської області) у якому просив визнати неправомірними дії відповідача щодо ненадання відповіді на звернення про нарахування пільгової пенсії та щодо обмеження під час нарахування пенсії; зобов'язати відповідача надати відповідь про прийняте рішення за зверненнями позивача про нарахування пільгової пенсії та провести нарахування пільгової пенсії відповідно до п. «в» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» починаючи з 29.05.2015.
Постановою Ічнянського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2017 року зазначений адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю (за текстом апеляційної скарги).
Заслухавши представника третьої особи - Приватного акціонерного товариства Ічнянське районне виробниче об'єднання по виконанню агрохімічних робіт «Райагрохім», який прибув у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а оскаржувану постанову - скасувати, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є зокрема, порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом про визнання неправомірними дій відповідача щодо ненадання відповіді на звернення про нарахування пільгової пенсії та щодо обмеження під час нарахування пенсії. Також, позивач просив зобов'язати відповідача надати відповідь про прийняте рішення за зверненнями позивача про нарахування пільгової пенсії та провести нарахування пільгової пенсії.
Свої позовні вимоги ОСОБА_2 мотивував тим, що відповідно до наказу № 1-к від 05 серпня 1985 року він був прийнятий на роботу трактористом першого класу Ічнянського районного виробничого об'єднання по агрохімічному обслуговуванню сільського господарства «Сільгоспхімія» починаючи з 05.08.1985 року.
У 1996 році на підставі наказу фонду Державного майна № 862 в результаті приватизації Ічнянського районного виробничого об'єднання по агрохімічному обслуговуванню сільського господарства «Сільгоспхімія» було створене «Відкрите акціонерне товариство «Ічнянський райагрохім».
02.04.2001 року наказом ВАТ «Ічнянський райагрохім» № 7 ОСОБА_2 був звільнений з роботи на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням.
Наказом № 46 від 03.04.2001 року позивач був прийнятий трактористом на роботу у ТОВ «Колос», правонаступником якого є ПП «Гмирянське».
06.11.2012 року наказом № 55 позивач був звільнений з роботи на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, за згодою сторін.
В період з 17.05.2013 року до моменту подання позову до суду ОСОБА_2 працював трактористом у СТОВ «Інтер».
Тобто, протягом вказаних періодів ОСОБА_2 був задіяний у виробництві сільськогосподарської продукції протягом повного польового періоду в колгоспах та радгоспах району, а також на підприємствах «Гмирянське» та СТОВ «Інтер». Зазначене підтверджується наказами та довідками підприємств на яких працював позивач та записами в трудовій книжці.
Вважаючи порушеними свої права та законні інтереси, позивач звернувся до суду з даним позовом за їх захистом.
Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач повністю підтвердив своє право на отримання пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до п. «в» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», на її нарахування та виплату пенсійним органом.
Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки він не знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку.
Листом №151/02/С-12 від 10.02.2016 Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області повідомило заявнику, що після звернення ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в Ічнянському районі із заявою встановленої форми та документами, які підтверджують роботу на посаді тракториста-машиніста буде розглядатись питання щодо призначення позивачу пенсії за віком, або прийнято рішення про відмову в призначенні пенсії (а.с.55).
Тобто, висновок суду першої інстанції, що повідомленням Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 10.02.2016 року, відмовлено позивачу в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до п. «в» ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення», у зв'язку з відсутністю необхідного стажу роботи є безпідставним та необґрунтованим, оскільки зазначений лист має лише інформативний характер та не створює правових наслідків для позивача адже рішення про відмову в призначенні пенсії позивачу пенсійним органом не приймалось.
Також, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що з даним позовом позивач звернувся до суду 06.01.2016 року, між тим як, лист-відповідь Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області №151/02/С-12 на звернення ОСОБА_2 датований - 10.02.2016 року, тобто після порушення, на думку позивача, його прав та законних інтересів.
Разом з тим, судом першої інстанції поновлено ОСОБА_2 строк на звернення до адміністративного суду з даним позовом. Проте, судом першої інстанції не зазначено, поважності причин пропуску строку ОСОБА_2 на звернення з даним позовом до суду та не вказано момент коли останній дізнався або міг дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У ч. 2 ст. 99 КАС України встановлено шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду, що пов'язане зі специфікою правовідносин, а також має сприяти наданню доказів, підвищує їхню достовірність і тим самим сприяє встановленню істини у конкретній адміністративній справі.
Дана норма закону означає, що за загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Необхідно зазначити, що процесуальним строком є проміжок часу, встановлений законом або судом, у який суд та особи, що беруть участь у справі, та інші учасники процесу вчиняють певні процесуальні дії, передбачені Кодексом адміністративного судочинства України, в результаті вчинення яких настають певні правові наслідки.
Правовими положеннями адміністративного судочинства передбачено, що необхідною умовою для поновлення строку звернення є поважність причин його пропуску.
Крім того, позивачем не надано, а в матеріалах справи не міститься, доказів звернення ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в Ічнянському районі Чернігівської області із заявою встановленої форми та документами, які підтверджують роботу позивача на посаді тракториста-машиніста, щодо призначення пенсії за віком відповідно до ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення».
Як зазначено скаржником в апеляційній скарзі, відповідно до бази пенсіонерів ОСОБА_2 на обліку у відповідача не перебуває, попередньо за призначенням пенсії наколи не звертався, а звернення за роз'ясненнями від позивача не надходили. Зазначене не спростовано позивачем під час розгляду в суді апеляційної інстанції.
Крім того, з копій пенсійної справи позивача, яка була надана пенсійним органом на вимогу суду апеляційної інстанції, вбачається, що вперше за призначенням пільгової пенсії за віком ОСОБА_2 звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Ічнянському районі Чернігівської області - 03.03.2017 року (а.с.207).
Відповідно до виписки з протоколу № 4 від 24.03.2017 рішенням Управління Пенсійного фонду України в Ічнянському районі Чернігівської області від 28.03.2017 № 647/03 ОСОБА_2 відмовлено в призначенні пільгової пенсії за віком відповідно до п. «в» ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» через відсутність необхідного пільгового стажу роботи 20 років (а.с.205).
Зазначене рішення позивачем під час розгляду справи в суді першої інстанції не оскаржувалось, а позовні вимоги не змінювались.
Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції (ч.4 ст. 195 КАС України).
Тобто, колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 передчасні, а право останнього не порушене, оскільки на момент подання позову до суду відповідачем рішення про відмову позивачу в призначенні пільгової пенсії за віком відповідно до п. «в» ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» не приймалось.
Згідно із ч. 2 і 6 ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Як вбачається з рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки ОСОБА_5 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25 листопада 1997 року №6-зп, «Частину Другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді».
Поряд з цим, завданням адміністративного судочинства, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Згідно із ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 55 Конституції України, ч. 2 ст. 2, п. 2 ч. 3 ст. 17 КАС України, ч. 3 ст. 110, ч. 2 ст. 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень ст.ст. 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, ст.ст. 3, 4, 17 КАС України в аспекті ст. 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004, дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», а саме, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване ст. 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі №800/206/15 та Вищим адміністративним судом України у постанові від 21 січня 2016 року у справі №К/800/38720/15.
Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2, п.п. 6, 8 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 6 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі №21-438а12.
Крім того, як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі №21-1115во10, із аналізу положень ч. 1 ст. 2 та ст. 17 КАС України вбачається, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.
Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України, зокрема, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що в даному випадку ОСОБА_2 не надано суду належних доказів того, що пенсійним органом порушено його законні права та інтереси, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.
Між тим, колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу позивача, що він не позбавлений права на пільгову пенсію, після належного звернення до пенсійного органу відповідно до правових положень чинного законодавства України.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції рішення прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити в повному обсязі, рішення суду першої інстанції скасувати, а в задоволенні вимог адміністративного позову - відмовити.
Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 211, 212, 254 КАС України, Київський апеляційний адміністративний суд, -
Апеляційну скаргу Борзнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Чернігівської області - задовольнити повністю.
Постанову Ічнянського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2017 року - скасувати.
Ухвалити нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Борзнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Чернігівської області, треті особи: Приватне акціонерне товариство Ічнянське районне виробниче об'єднання по виконанню агрохімічних робіт «Райагрохім», Публічне акціонерне товариство «Ічнянський завод сухого молока та масла», Публічне акціонерне товариства «Блок «Агросвіт», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання дій неправомірними щодо обмеження при нарахуванні пенсії та зобов'язання вчинити певні дії в оформленні, нарахуванні та виплаті пільгової пенсії - відмовити повністю.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.
Головуючий - суддя М.І. Кобаль
судді: О.В. Епель
О.В. Карпушова