Головуючий у 1 інстанції - Соболєв Є.О.
Суддя-доповідач - Геращенко І.В.
29 листопада 2017 року справа №408/2861/17-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Геращенка І.В., суддів Арабей Т.Г., Міронової Г.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Марківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області на постанову Біловодського районного суду Луганської області від 12 вересня 2017 року у справі № 408/2861/17-а за позовом ОСОБА_2 до Марківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, -
10 липня 2017 року ОСОБА_2 (далі - позивач, заявник) звернулася до Біловодського районного суду Луганської області з адміністративним позовом до Марківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (далі - відповідач, Управління) про визнання дій по не нарахуванню і по невиплаті пенсії неправомірними та зобов'язання нарахувати з 01 травня 1999 року і виплатити пенсію за віком з подальшою безстроковою довічною її виплатою згідно законодавства (а.с.3-12).
Постановою Біловодського районного суду Луганської області від 12 вересня 2017 року позовні вимоги задоволені, визнані неправомірними дії Марківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 пенсії, зобов'язано Марківське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області з 01 травня 1999 року нарахувати та виплати ОСОБА_2 пенсію за віком та виплачувати її в подальшому довічно згідно чинного законодавства (а.с.82-84).
Не погодившись з вказаним рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою на прийняте рішення та посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Вважає, що судом першої інстанції не враховано, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються. Вважає, що судом першої інстанції не визначено, на підставі яких саме фактичних обставин доведено, що пенсійна справа позивача перебувала на обліку в Управління Пенсійного фонду України в м. Свердловськ Луганської області. На думку скаржника у даному випадку предметом оскарження може бути лише рішення, а не листи Управління (а.с.85-90).
В судове засідання суду апеляційної інстанції сторони не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, позивач та його представник просили справу розглянути без їх участі.
За нормами статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги та наданих заперечень, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено й не оспорюється апелянтом наступне.
Позивач, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_2, виданий 24 грудня 2014 року органом 3DEU1 (а.с.14-17).
Відповідач, Марківське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, є суб'єктом владних повноважень, який діє на підставі Положення про Управління Пенсійного фонду України та у спірних правовідносинах реалізує повноваження, надані йому Законом.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, підтверджується наявними матеріалами справи та не оспорюється сторонами, що позивач у вересні 1998 року вийшла на пенсію та отримувала пенсію за віком по 30 квітня 1999 року, в жовтні 1998 року вона разом із сім'єю виїхала на постійне проживання до Німеччини, де проживає до цього часу, однак залишається громадянкою України.
Представник від імені позивача 18 травня 2017 року звернувся до Управління із заявою про здійснення нарахування та виплати їй пенсії з 01 травня 1999 року з подальшою її довічною сплатою з необхідним коригуванням, а також надав відповідачу пенсійну справу позивача.
Представник відповідача отримав відповідь Управління на запит від 16 червня 2017 року за № 1/Г-14 від, згідно якої заявнику відмовлено у нарахуванні і виплати пенсії з 01 травня 1999 року з підстав того, що громадянам, які виїхали за кордон пенсії не призначаються, з посиланням на норми Закону України «Про пенсійне забезпечення». Також, Управління у відповіді зазначило, що пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.
Суть спірних правовідносин у правомірності припинення виплати пенсії за віком з підстав виїзду за кордон, що регулюється нормами Конституції України, Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058), Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) та іншими нормативними документами, що регулюють спірні правовідносини.
Пунктом шостим статті 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються зокрема, форми і види пенсійного забезпечення.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Частиною третьої статті 1 Закону № 1788-XII визначено, що пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.
Однак після введення в Україні системи пенсійного страхування, внаслідок чого відносини з 01 січня 2004 року щодо пенсійного забезпечення стали регулюватись Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», дана норма фактично була перенесена до другого речення статті 51 Закону, яка передбачала, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Конституційний Суд України рішенням від 07 жовтня 2009 року у справі № 1-32/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», у зв'язку з чим відповідно до статті 152 Конституції України ці положення Закону втратили чинність з дня винесення Конституційним Судом України свого рішення.
Так, у вказаному рішенні Конституційний Суд України наголосив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Пічкур проти України» право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Рішення Європейський суд з прав людини є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції. Суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику Європейський суд з прав людини, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Згідно з частиною другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Наведене вище, враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, свідчить про те, що в даному випадку права позивача, яка не отримує пенсію в Україні, порушені. Її право на отримання пенсії повинно бути поновлено незалежно від того чи існує механізм, який забезпечує виплату пенсії особам, які не проживають постійно на території України.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про неправомірність відмови Управління у нарахуванні та виплати пенсії позивачу, у зв'язку з чим вимоги позивача щодо визнання цих дій неправомірними та зобов'язання провести нарахування і виплати пенсії позивачу підлягають задоволенню.
Колегія суддів не приймає доводи скаржника, що Управлінню не передавались повноваження щодо постановки на облік та виплату пенсії пенсіонерів Управління Пенсійного фонду України м. Свердловська, яке на час розгляду справи не ліквідовано, оскільки данні твердження суперечать наведеним вище положенням закону та практиці Європейський суд з прав людини, з системного аналізу яких вбачається, що позивач мала право звернутись до будь-якого органу Пенсійного фонду України в межах території України.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Управління безпідставно позбавило позивача права на отримання пенсії за віком.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, беручи до уваги, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
З врахуванням викладеного, колегія суддів дійшла до висновку, що постанова суду першої інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, що є підставою для залишення без змін постанови суду першої інстанції і відмови в задоволенні апеляційної скарги відповідача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7-15, 17-24, 69-72, 86, 94, 184, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Марківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області на постанову Біловодського районного суду Луганської області від 12 вересня 2017 року у справі № 408/2861/17-а - залишити без задоволення.
Постанову Біловодського районного суду Луганської області від 12 вересня 2017 року у справі № 408/2861/17-а за позовом ОСОБА_2 до Марківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Ухвала прийнята за наслідками розгляду в письмовому проваджені набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.
Головуючий: І.В. Геращенко
Судді: Т.Г. Арабей
Г.М. Міронова