23 листопада 2017 року справа № 823/1147/17
08 год. 10 хв. м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рідзеля О.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Черкаської обласної державної адміністрації, Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації, третя особа - управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Канівської міської ради, про визнання протиправним дії та рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
26.07.2017 ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся в Черкаський окружний адміністративний суд з вищезазначеним позовом до Черкаської обласної державної адміністрації (далі - відповідач 1), Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації (далі - відповідач 2), в якому просить:
винести постанову, якою визнати протиправними дії та скасувати рішення комісії Черкаської обласної державної адміністрації з питань видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, оформлене протоколом від 26.05.2017 №5 щодо відмови у наданні ОСОБА_1 статусу потерпілого від наслідків Чорнобильської катастрофи та видачі посвідчення 4 категорії;
винести постанову, якою зобов'язати комісію Черкаської обласної державної адміністрації з питань видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи розглянути повторно заяву ОСОБА_1 від 27.04.2017 з доданими до неї документами про встановлення йому статусу потерпілого від наслідків Чорнобильської катастрофи, видачі посвідчення 4 категорії та прийняти рішення в порядку та строки, встановлені чинним законодавством, з врахуванням рішення Канівського міськрайонного суду від 28.12.2011.
зобов'язати відповідача 1 подати суду у місячний строк звіт про виконання рішення суду.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач оскаржуваним рішенням безпідставно та без урахування усіх документів відмовив позивачу у видачі посвідчення постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи 4 категорії, оскільки подані документи, зокрема рішення Камівського міськрайонного суду Черкаської області, підтверджують його проживання у зоні посиленого радіологічного контролю більше чотирьох років.
Відповідач заперечував проти позову з тих підстав, що відсутні докази постійного безперервного проживання позивача в зоні посиленого радіологічного контролю. Крім того, з 01.01.2015 виключно ст.23 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а відтак із зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, виключено зону посиленого радіоекологічного контролю, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Розгляд справи розпочато у відкритому судовому засіданні. Однак, у зв'язку з прибуттям у судове засідання, призначене на не всіх осіб, які беруть участь у справі, продовжено розгляд справи в порядку письмового провадження на підставі ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України та на підставі ч.1 ст.41 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснювати фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Дослідивши письмові докази в матеріалах справи, суд дійшов висновку задовольнити позов з таких підстав.
Суд встановив, що позивач 27.04.2017 звернувся до Управляння соціального захисту населення Канівської міської ради із заявою та доданими до неї документами, в якій просив видати йому посвідчення 4 категорії.
Супровідним листом від 28.04.2017 №996/05-20 вказана заява направлена на розгляд Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації.
Рішенням Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації, оформленим протоколом від 26.05.2017 №5, відмовлено позивачу у наданні статусу потерпілого від наслідків Чорнобильської катастрофи 4 категорії та видачі відповідного посвідчення.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд врахував таке.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я, соціального захисту потерпілого населення, визначено Законом УРСР від 28 лютого 1991 року № 796-XII “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” із змінами і доповненнями (далі - Закон №796).
Відповідно до ст. 9 Закону №796 особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є:
1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків;
2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Згідно пункту 4 ч. 1 ст. 11 Закону №796, до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років.
Відповідно до пункту 4 ч.1 ст.14 Закону №796 встановлено, що для встановлення пільг і компенсацій визначаються такі категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи: особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, - категорія 4.
Частиною 3 ст. 15 Закону №796 визначено, що підставами для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.
Видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 15 Закону №796).
Частина 1 статті 65 Закону №796 визначає, що учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України.
Згідно до ч. 4 ст. 65 Закону №796, видача посвідчень провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням районних державних адміністрацій.
Порядок видачі посвідчень встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 2 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.1997 № 51 (далі - Порядок) встановлено, що посвідчення є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користуватися пільгами й компенсаціями, встановленими Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, іншими актами законодавства.
Відповідно до п. 6 Порядку особам, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, і віднесеним до категорії 4, видаються посвідчення коричневого кольору, серія В.
Згідно абзацу 2 п. 10 Порядку, видача посвідчень іншим потерпілим і учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також дружині (чоловіку) або опікуну дітей померлого громадянина, смерть якого пов'язана з Чорнобильською катастрофою - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням місцевих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за місцем проживання.
За приписами пункту 4 частини 1 статті 11 Закону №796 до потерпілих від Чорнобильської катастрофи категорії 4 належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років.
Положення статті 15 Закону №796 кореспондуються з приписами пункту 10 Порядку №51 відповідно до якого особам, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років посвідчення видаються на підставі довідки встановленого зразка (додаток №7).
Рішення про видачу або відмову у видачі посвідчення приймається у місячний термін з дня надходження необхідних документів до органу, що видає посвідчення (абз. 19 п. 10 Порядку).
Судом встановлено, що рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28.12.2011 у справі №2-о-106/2011 за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту проживання в м. Каневі, встановлено факт проживання ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Макарів-1 Київської області в період 01.10.1986 до 15.05.1990; в м. Каневі Черкаської області в періоди з 25.08.1986 до 30.09.1986, з 30.12.1990 до 12.01.1991, з 06.04.1991 до 09.04.1991, з 01.07.1991 до 31.07.1991, з 30.12.1991 до 12.01.1992, з 25.04.1992 до 28.04.1992, з 24.03.1992 до 27.03.1992, з 01.07.1992 до 31.07.1992.
У вказаному судовому рішенні з'ясовано, зокрема, що починаючи з 01.10.1986 до 15.05.1990 ОСОБА_1 служив у військовій частині, яка розташована в м. Макарів-1 Київської області, що підтверджується довідкою №89, виданою 11.02.1992 військовою частиною № НОМЕР_1 . Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №106 від 23.07.1991.
Рішення Канівського міськрайонного суду від 28.12.2011 у справі №2-о-106/2011 набрало законної сили 07.01.2012.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №106 від 23.07.1991 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи» місто Макарів - 1 та місто Канів відносяться до зони посиленого радіоекологічного контролю.
Суд також врахував, що постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 23.10.2012, яка набрала законної сили 06.03.2014 за наслідками апеляційного оскарження та постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 17.02.2015, яка залишена без змін ухвалою Вищого адміністративного суду від 16.03.2016 встановлено факт проживання ОСОБА_1 в зоні посиленого радіоекологічного контролю понад 4 роки до 01.01.2013.
Відповідно до ч.1 ст.72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач до 01.01.1993 постійно проживав у зоні посиленого радіологічного контролю, що відповідно до вищевказаних норм є підставою для видачі позивачу посвідчення постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи 4 категорії.
У письмових запереченнях відповідач посилається на Закон України від 28.12.2014 №76-VІІІ “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України”, яким внесено зміни до Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 27.02.1991 № 796 та, зокрема, зону посиленого радіоекологічного контролю, в тому числі і населений пункт в якому проживала позивач, виключено з числа зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 27.02.1991 № 796 залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей ґрунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров'я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони.
Відповідно до частини другої статті 2 Закону №№ 796 такими зонами, зокрема, є:
1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/кв. км та вище, або стронцію від 3,0 Кі/кв. км та вище, або плутонію від 0,1 Кі/кв. км та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/кв. км, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/кв. км, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/кв. км, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
До 01.01.2015 до зон, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, належала й зона посиленого радіоекологічного контролю - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 1,0 до 5,0 Кі/кв. км, або стронцію від 0,02 до 0,15 Кі/кв. км, або плутонію від 0,005 до 0,01 Кі/кв. км за умови, що розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів перевищує 0,5 мЗв (0,05 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період, яка була передбачена абзацом п'ятим частини другої статті 2 Закону № 796.
Згідно із Законом України від 28.12.2014 №76-VIII “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” абзац п'ятий частини другої статті 2 Закону №796 виключено, відтак із зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, виключено зону посиленого радіоекологічного контролю.
Законом України від 28.12.2014 №76-VIII, виключено також статтю 23 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4.
Вказані норми, згідно Прикінцевих положень Закону України від 28.12.2014 №76-VIII набрали чинності з 1 січня 2015 року.
Необхідною умовою реалізації пільг і компенсацій, передбачених Законом “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, є встановлення відповідній особі статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідченням категорії 4, яке видається на підставі довідки про період проживання на території зони посиленого радіоекологічного контролю.
Аналізуючи зміни у законодавстві, зокрема, внесені Законом України від 28.12.2014 №76-VIII “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України”, суд дійшов висновку, що виключення із правового регулювання такої зони, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, як зона посиленого радіоекологічного контролю, мало наслідком лише скасування компенсацій та пільг особам, віднесеним до категорії 4, які були гарантовані державою до 01.01.2015.
В той же час висновки, до яких дійшов відповідач, пов'язуючи виключення такої зони як зона посиленого радіоекологічного контролю із наявністю у особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, відповідного статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4, - є безумовно помилковим, адже жодних змін у правовому регулюванні статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи в Законі України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” не відбулось.
Крім того, виключення законодавцем з 01.01.2015 з правового поля зони посиленого радіоекологічного контролю не позбавляє особу статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4, оскільки наявність такого статусу пов'язана, зокрема, з фактом постійного проживання або постійної роботи чи постійного навчання на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови проживання або роботи чи постійного навчання станом на 1 січня 1993 року у цій зоні не менше чотирьох років, в той час як зона посиленого радіоекологічного контролю існувала до 01.01.2015.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення про відмову у встановленні позивачу статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4 є неправомірним та підлягає скасуванню.
Відтак, у відповідності до приписів пункту 1 частини 1 статті 14 Закону№796 та п.10 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.1997 № 51, позивач має право на отримання статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи 4 категорії.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання повторно розглянути заяву позивача від 27.04.2017 видати посвідчення постраждалого, внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 4, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997 кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності “небезпідставної заяви” за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути “ефективним” як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, “ефективний засіб правого захисту” у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд зазначає, що постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 23.10.2012, яка набрала законної сили 06.03.2014 за наслідками апеляційного оскарження та постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 17.02.2015, яка залишена без змін ухвалою Вищого адміністративного суду від 16.03.2016, суд скасовував рішення відповідача від 15.06.2012 №4 та від 29.05.2014 №4 відповідно в частині відмови у встановленні позивачу статусу постраждалого від Чорнобильської катастрофи категорії 4 з причини недостатнього та непостійного терміну проживання у зоні посиленого радіоекологічного контролю та зобов'язано розглянути вказане питання з урахуванням висновків суду.
Тому, зазначені відповідачем підстави відмови, зокрема, пов'язані із набранням чинності змінами, внесеними Законом України від 28.12.2014 № 76-VIII “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” про виключення зони посиленого радіоекологічного контролю із зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, що на думку відповідача взагалі позбавляє позивача статусу потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи, - не належить до передбачених законом підстав відмови в наданні позивачу статусу особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 4 та видачі відповідного посвідчення.
З урахуванням тієї обставини, що оскаржувані дії відповідача в розглядуваній ситуації не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, позаяк право позивача на отримання статусу особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи, категорії 4 підтверджується матеріалами справи, суд дійшов висновку про необхідність зобов'язати відповідача розглянути заяву позивача від 27.04.2017 та надати позивачу статусу особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 4 з видачею відповідного посвідчення.
Стосовно вимоги зобов'язати відповідача подати звіт про виконання рішення, суд врахував, що відповідно до ч.1 ст. 267 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
У рішенні від 30 червня 2009 року N 16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 7 травня 2002 року у справі "Бурдов проти Росії" визначив, що у контексті статті 6 Конвенції виконання судового рішення має розглядатися як невід'ємна частина "судового процесу".
Аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить про те, що обов'язковість виконання судового рішення є однією із складових права на суд, яке проголошується пунктом 1 статті 6 параграфа 1 Конвенції та є конституційною гарантією права на судовий захист.
З огляду на це посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом встановлювати суб'єкту владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, строку для подання звіту про виконання судового рішення та накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.
Тому, суд вирішив зобов'язати Департамент соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації у місячний строк з моменту набранням цим рішенням законної сили подати звіт про його виконання.
Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а сплачений судовий збір - поверненню на підставі ст. 94 КАС України.
Керуючись ст.ст. 2, 9, 11, 14, 86, 94, 159 - 163, 254, 255, 257 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії комісії Черкаської обласної державної адміністрації з питань видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи щодо відмови у наданні ОСОБА_1 статусу потерпілого від наслідків Чорнобильської катастрофи та видачі посвідчення 4 категорії.
Визнати протиправним та скасувати рішення комісії Черкаської обласної державної адміністрації з питань видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, оформлене протоколом від 26.05.2017 №5, в частині відмови у наданні ОСОБА_1 статусу потерпілого від наслідків Чорнобильської катастрофи та видачі посвідчення 4 категорії.
Зобов'язати комісію Черкаської обласної державної адміністрації з питань видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи розглянути повторно заяву ОСОБА_1 від 27.04.2017 з доданими до неї документами про встановлення статусу потерпілого від наслідків Чорнобильської катастрофи та надати ОСОБА_1 статус потерпілого від наслідків Чорнобильської катастрофи і видати посвідчення 4 категорії.
Зобов'язати Департамент соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації подати суду у місячний строк з дня набрання постановою у цій справі законної сили звіт про її виконання.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації (код ЄДРПОУ 03195719) на користь ОСОБА_1 (паспорт серії НОМЕР_2 ) судовий збір за подання позову в сумі 640,00 грн (одна тисяча шістсот сорок гривень).
Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Київського апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня проголошення постанови. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя О.А. Рідзель