ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
27.11.2017Справа №910/15717/17
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Імме"
до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" та Національного банку України
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів Міністерство фінансів України
про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити певні дії.
Суддя Грєхова О.А.
Представники сторін:
від позивача: Пільх А.В., за довіреністю;
від відповідача-1: Роїк О.О., за довіреністю;
від відповідача-2: Омельчук В.М., за довіреністю;
від третьої особи: не з'явилися.
На розгляд Господарського суду міста Києва були передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Імме" (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - відповідач - 1) та Національного банку України (далі - відповідач - 2) про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання незаконною бездіяльності Національного банку України, яка виразилася у не прийнятті від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за Кредитним договором №19 від 03.03.2009, укладеним між відповідачами, а також наявністю підстав для зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" погасити заборгованість за вказаним договором, а Національний банк України - прийняти від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань щодо її погашення.
Разом з позовною заявою позивач подав клопотання про витребування доказів, зокрема, про витребування у відповідачів належним чином засвідченої копії (та оригіналу для огляду) Кредитного договору від 03.03.2009 року № 19, укладеного між Національним банком України та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" з усіма додатками, змінами, доповненнями, додатковими угодами до нього; належним чином засвідченої копії (та оригіналу для огляду) листа від 24.02.2017 року № 41/0009/14703, що надсилався Національним банком України на адресу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"; відомості про розмір заборгованості Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» перед Національним банком України за Кредитним договором № 19 від 03.03.2009 станом на перше число кожного місяця у 2017 році, а також станом на 14.09.2017.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 15.09.2017 порушено провадження у справі №910/15717/17, розгляд справи призначено на 17.10.2017, зобов'язано відповідачів крім іншого надати належним чином засвідчену копію Кредитного договору № 19 від 03.03.2009 з усіма додатками, змінами, доповненнями та додатковими угодами; належним чином засвідчену копію листа № 41-0009/14703 від 24.02.2017; інформацію про розмір заборгованості ПАТ КБ «Приватбанк» перед НБУ за Кредитним договором № 19 від 03.03.2009 станом на перше число кожного місяця у 2017 році, а також станом на 14.09.2017.
12.10.2017 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва представником відповідача-2 було подано клопотання щодо виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 15.09.2017, клопотання про фіксування судового процесу, письмове підтвердження про відсутність аналогічного спору, клопотання про розгляд справи у закритому судовому засіданні та відзив на позовну заяву.
Суд дослідивши подане клопотання представника відповідача-2 про здійснення фіксування судового процесу, задовольнив його та здійснював фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.10.2017 розгляд справи № 910/15717/17 ухвалено здійснювати у закритому судовому засіданні.
У судовому засіданні 17.10.2017 представник відповідача -1 подав відзив на позовну заяву, представник позивача подав письмове підтвердження про відсутність аналогічного спору.
У судове засідання 17.10.2017 представник відповідача-2 не з'явився.
Враховуючи неявку представника відповідача-2 в судове засідання, розгляд справи було відкладено на 30.10.2017.
24.10.2017 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва представником позивача було подано клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
27.10.2017 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва представником відповідача-2 було подано письмові пояснення із випискою по кредитному договору № 19 від 03.03.2009 та оборотно-сальдовою відомістю по кредитному договору № 19 від 03.03.2009.
30.10.2017 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва представником позивача було подано заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої позивач просить суд визнати незаконною бездіяльність Національного банку України щодо неприйняття від Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за Кредитним договором від 03.03.2009 року № 19, укладеним між Національним Банком України та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк»; Зобов'язати Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за Кредитним договором від 03.03.2009 року № 19 шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України заборгованості станом на 25.09.2017 року у сумі 4406807568,50 грн.; зобов'язати Національний банк України прийняти від Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за Кредитним договором від 03.03.2009 року № 19 шляхом зарахування заборгованості станом на 25.09.2017 року у сумі 4406807568,50 грн. на власний рахунок.
У судовому засіданні 30.10.2017 судом, в порядку ст. 77 ГПК України, та в межах строків, встановлених ст. 69 ГПК України, було оголошено перерву до 13.11.2017.
У судове засідання 13.11.2017 представник позивача з'явився, подав клопотання про продовження строку розгляду справи.
Представник відповідача-2 у судове засідання 13.11.2017 не з'явився.
Представник відповідача-1 у судове засідання 13.11.2017 з'явився, подав письмові пояснення на заяву про уточнення позовних вимог та подав клопотання про залучення до участі у справі третьої особи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.11.2017 продовжено строк розгляду справи на п'ятнадцять днів, залучено до участі у справі, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів Міністерство фінансів України, відкладено розгляд справи на 27.11.2017.
Розглянувши в судовому засіданні заяву позивача про уточнення позовних вимог, подану останнім 30.10.2017 суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до частини 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.
Як на тому наголошено у пункті 3.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК права позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції. Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.
Пунктом 3.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" передбачено, що ГПК, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як:
- подання іншого (ще одного) позову, чи
- збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи
- об'єднання позовних вимог, чи
- зміну предмета або підстав позову.
У поданій заяві позивач заявив нові вимоги про зобов'язання Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за Кредитним договором від 03.03.2009 року № 19 шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України заборгованості станом на 25.09.2017 року у сумі 4406807568,50 грн.; зобов'язання Національний банк України прийняти від Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за Кредитним договором від 03.03.2009 року № 19 шляхом зарахування заборгованості станом на 25.09.2017 року у сумі 4406807568,50 грн. на власний рахунок, тобто фактично змінив предмет позову.
Згідно з п. 3.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу.
Заяви про зміну предмета або підстави позову, які відповідають вимогам статей 54 і 57 ГПК, проте подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи).
Початок розгляду справи по суті має місце з того моменту, коли господарський суд після завершення підготовки справи до розгляду (стаття 65 ГПК), відкриття судового засідання, роз'яснення (за необхідності) сторонам та іншим учасникам судового процесу їх прав та обов'язків і розгляду інших клопотань і заяв (про відкладення розгляду справи, залучення до участі в ній інших осіб, витребування додаткових доказів тощо) переходить безпосередньо до розгляду позовних вимог, тобто до з'ясування у передбаченому ГПК порядку обставин справи та здійснення їх правової оцінки, про що зазначається в протоколі судового засідання. При цьому неявка у судове засідання сторін або однієї з сторін, за умови, що їх належним чином повідомлено про час і місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені частиною першою статті 77 ГПК.
Судом встановлено, що в судовому засіданні 17.10.2017 року суд перейшов до розгляду справи по суті, що відображено у відповідному протоколі судового засідання.
Враховуючи вищевикладені обставини, суд залишає без розгляду заяву позивача про зміну предмету позову та вирішує спір за первісно заявленими позовними вимогами.
У судове засідання 27.11.2017 представник позивача з'явився, подав клопотання про доручення документів до матеріалів справи, надав усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представник відповідача-1 у судовому засіданні 27.11.2017 надав усні пояснення по суті спору, проти позову заперечив.
Представник відповідача-2 у судовому засіданні 27.11.2017 подав додаткові письмові пояснення, проти позову заперечив.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, вимог ухвал суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив.
Приймаючи до уваги п. 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" №18 від 26.12.2011 учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час і місце проведення наступного судового засідання, тому судом з урахуванням вимог ст. ст. 42, 43 ГПК України створені всі необхідні умови для вирішення спору на принципах змагальності, рівності учасників процесу перед законом. Зважаючи, що неявка повноважних представників третьої особи не перешкоджає розгляду спору по суті, суд розглядає справу за наявними в ній матеріалами.
На виконання вимог ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 82 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.
У судовому засіданні 27.11.2017 відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,
03.03.2009 між Національним банком України (кредитор, НБУ) та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (після зміни організаційно-правової форми - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк") (позичальник, Банк, ПАТ КБ "Приватбанк") було укладено Кредитний договір №19 (далі - Кредитний договір).
За змістом п. 1.1 Кредитного договору відповідно до Тимчасового положення про надання Національним банком України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи, затвердженого постановою Правління НБУ №459 від 25.12.2008, постанови Правління НБУ №92/БТ від 25.02.2009, кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (кредит), на умовах, визначених цим договором та додатковими договорами до нього.
Протягом 2009-2016 років сторонами неодноразово укладалися додаткові договори №№1-81, якими, зокрема, змінювалися загальний розмір кредиту, процентна ставка, графіки погашення кредитної заборгованості тощо.
Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору в редакції додаткового договору №66 від 12.06.2014 за цим договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7714900000,00 грн. на строк з 03.03.2009 по 23.12.2016. Загальна сума заборгованості за Кредитним договором складається з трьох частин (2031100000,00 грн.; 2968800000,00 грн.; 2715000000,00 грн.).
Пунктом 1.4 Кредитного договору в редакції додаткового договору №42 від 26.01.2010 визначено, що в якості забезпечення позичальником виконання всіх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об'єкти нерухомого майна, що належить на праві власності позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками.
На виконання умов Кредитного договору Національний банк України надав ПАТ КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а ПАТ КБ "Приватбанк" частково повернув такі кошти та сплачував за їх користування проценти, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками та меморіальними ордерами.
В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за Кредитним договором, 13.03.2009 між Національним банком України (іпотекодержатель) та ТОВ "Імме" (іпотекодавець) було укладено та нотаріально посвідчено іпотечний договір №50, відповідного до якого визначено, що останній забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору № 19 від 03.03.2009.
В подальшому, 12.08.2010 до іпотечного договору №50 від 13.03.2009 було укладено додатковий договір № 1, 02.09.2011 до іпотечного договору №50 від 13.03.2009 було укладено додатковий договір № 2, 17.02.2014 до іпотечного договору №50 від 13.03.2009 було укладено додатковий договір № 3.
За змістом п. 15.8 Іпотечного договору з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право: звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених Кредитним договором, вони не будуть виконані (п. 15.8.1); звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань за Кредитним договором у випадках: порушення Банком зобов'язань, передбачених умовами Кредитним договором; порушення іпотекодавцем правил про заміну предмету іпотеки; порушення іпотекодавцем зобов'язань за цим договором; виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмету іпотеки, або зменшення вартості предмету іпотеки понад нормального фізичного зносу, або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; порушення господарським судом справи про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом, чи про визнання недійсним його установчих документів, чи про скасування його державної реєстрації; прийняття власником або компетентним органом рішення про ліквідацію іпотекодавця; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться в Кредитному договорі або в цьому договорі; ліквідації юридичної особи іпотекодавця; невиконання вимог п. 17.1 даного договору (п. 15.8.2).
Листом від 17.08.2017 за № 41-0009/57215 Національний банк України звернувся до ТОВ "Імме" з вимогою щодо усунення порушень за Кредитним договором, відповідно до якої вимагав сплати заборгованість за Кредитним договором в загальній сумі 4 406 807 568,50 грн. у тридцятиденний строк та повідомив, що у випадку невиконання даних вимог він буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майно з метою погашення заборгованості за Кредитним договором № 19 в примусовому порядку.
Позивач вказує, що незважаючи на можливість ПАТ КБ "Приватбанк" погасити утворену за Кредитним договором заборгованість, Національний банк України допускає бездіяльність щодо прийняття від ПАТ КБ "Приватбанк" належного виконання такого зобов'язання з метою задоволення своїх вимог за рахунок переданого в заставу (іпотеку) майна, в тому числі за Іпотечним договором.
Відповідно до ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За змістом ч. 4 ст. 13 Конституції України, держава прийняла на себе зобов'язання, через свої органи, забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Згідно ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа № 1-10/200), поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний Суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, а також встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, що вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Приписами статей 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно із статтею 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Спір у даній справі виник у зв'язку з наявністю, на думку позивача, підстав для визнання незаконною вказаної бездіяльності Національного банку України, а також зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" погасити заборгованість за Кредитним договором, а Національний банк України - прийняти від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань щодо її погашення.
Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно із ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Відповідно до Кредитного договору Національний банк України зобов'язався надати ПАТ КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а останній - повернути такі кошти та сплатити проценти за користування ними.
Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору в редакції додаткового договору №66 від 12.06.2014 за цим договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7714900000,00 грн. на строк з 03.03.2009 по 23.12.2016.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Таким чином, кінцевим строком повернення грошових коштів на користь Національного банку України сторонами за погодженням було встановлено 23.12.2016.
Згідно листа заступника Голови Національного банку України №41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді про наміри ПАТ КБ "Приватбанк" (лист №20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017, згідно якого ПАТ КБ "Приватбанк" повідомляв НБУ про свій намір частково погасити 28.02.2017 заборгованість за кредитними договорами №7 від 04.03.2014, №26 від 04.04.2014, №19 від 03.03.2009, №10 від 20.02.2015 та додатковим договором до №18 від 21.02.2014 до кредитного договору №19 від 24.10.2008 у загальному розмірі 2384615385,00 грн. та просив НБУ підтвердити розрахунок та погодити погашення кредитів 28.12.2017 згідно з графіком), висловлено позицію відповідача-2 щодо неприпустимості зменшення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за рахунок наданої банку державної підтримки шляхом погашення утвореної заборгованості.
Викладені обставини, на думку позивача, свідчать про умисну бездіяльність НБУ щодо невиконання боржником умов Кредитного договору №19 від 03.03.2009, що, в свою чергу, порушує права ТОВ "Імме" як майнового поручителя за Іпотечним договором, оскільки за наявності у боржника грошових коштів для погашення заборгованості, останній зобов'язаний виконати своє грошове зобов'язання, оскільки його невиконання призводить до прострочення та має наслідком збільшення загальної суми заборгованості, що зумовить неможливість виконання такого зобов'язання у майбутньому ні самим боржником, ні майновим поручителем та фактично призведе до втрати позивачем права власності на належне йому нерухоме майно.
Майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи - боржника (пункт 7 частини 1 статті 1 Закону України "Про іпотеку").
Відповідно до положень ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
За змістом ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Відтак, обов'язок іпотекодавця (майнового поручителя) виконати за боржника обов'язок перед кредитором з'являється у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником.
Відповідно до ч. 1 ст. 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Отже, під виконанням зобов'язання розуміється вчинення боржником та кредитором дій, спрямованих на виконання прав та обов'язків, що є змістом зобов'язання.
Якщо боржник вчинив на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передав майно, виконав роботу, надав послугу, сплатив гроші тощо) або утримався від певної дії відповідно до договору, то право вимоги кредитора на дії боржника припиняє своє існування як фактично реалізоване право. Забезпечувальні зобов'язання можуть перейти в стадію реалізації лише із невиконанням або неналежним виконанням боржником основного зобов'язання.
При цьому, виконання зобов'язання за боржника саме майновим поручителем, яким є позивач у даній справі, за рахунок належного йому майна не може залежати від небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника, оскільки Іпотечний договір є зобов'язанням, укладеним на забезпечення виконання основного зобов'язання - повернення ПАТ КБ "Приватбанк" кредитних коштів, та не має наслідком заміну боржника в основному зобов'язанні чи встановлення двох боржників у основному зобов'язанні.
Тобто, Іпотечний договір є похідним зобов'язанням, спрямованим на забезпечення виконання ПАТ КБ "Приватбанк" своїх грошових зобов'язань перед НБУ, та право вимоги у НБУ до позивача виникає лише внаслідок прострочення виконання ПАТ КБ "Приватбанк" своїх зобов'язань за Кредитним договором, а отже, першочерговий обов'язок із сплати коштів НБУ наявний саме у ПАТ КБ "Приватбанк".
В направленому на адресу відповідача-1 листі №41-0009/14703 від 24.02.2017 НБУ (відповідач-2) висловив застереження щодо зменшення внаслідок погашення утвореного боргу обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за зобов'язаннями ПАТ КБ "Приватбанк" перед НБУ, що, на думку останнього, може мати негативний вплив на спроможність ПАТ КБ "Приватбанк" досягти прийнятних умов реструктуризації корпоративного кредитного портфелю та структури забезпечення.
Таким чином, НБУ як кредитор за Кредитним договором застеріг боржника (ПАТ КБ "Приватбанк"), що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що прямо свідчить про небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника (відповідача-1).
Водночас, відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за квартал, що закінчився 30 червня 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк", що опублікований на офіційній сторінці ПАТ КБ "Приватбанк" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files/qvart2kv2017.pdf, залишок на рахунку ПАТ КБ "Приватбанк" в НБУ станом на 30.06.2017 складає 7 669 000 000,00 грн.
Приписами статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Зокрема, суд відзначає, що приписи ст. 610 Цивільного кодексу України про порушення виконання зобов'язання поширюються як на боржника, так і на кредитора.
З огляду на приписи статті 613 Цивільного кодексу України можна дійти висновку, що прострочення кредитора, в тому числі відмова прийняти належне виконання, запропоноване боржником, є порушенням з боку кредитора.
Крім того, відмова кредитора від прийняття виконання за основним зобов'язання з метою звернення стягнення на майно, передане в іпотеку майновим поручителем, може свідчити про його недобросовісність відносно останнього.
Згідно з ч. 1 ст. 73 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення.
Частиною 2 вказаної статті визначено, що переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади.
Згідно з п. 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №327 від 13.07.2010, Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів.
Постановою Правління НБУ №220 від 31.03.2016 було затверджено Технічний порядок проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України (далі - Порядок), розроблений з метою врегулювання взаємодії Національного банку України і банків України під час надання стабілізаційного кредиту, зміни умов кредитного договору, контролю за виконанням банком умов кредитного договору і договору застави/іпотеки.
Згідно з п.п. 1 п. 42 Порядку у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів.
Пунктом 43 вказаного Порядку передбачено, що Департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги.
Відповідно до п. 44 Порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України".
Відповідно до п. 2.6 Кредитного договору позичальник доручає здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, в тому числі в разі його дострокового розірвання (відмови, припинення).
За змістом п. 3.2.3 Кредитного договору кредитор має право здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, у тому числі в разі його дострокового розірвання (відмови, припинення).
Відтак, внаслідок настання строку виконання Банком грошового зобов'язання за Кредитним договором, та за наявності грошових коштів Банку на рахунках в НБУ, у відповідача-2 (НБУ) були наявні правові підстави для списання у безспірному порядку коштів Банку в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором після направлення Банку відповідної вимоги.
В той же час, доказів вчинення НБУ дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з Банку грошових коштів після настання строку повернення кредиту (23.12.2016) матеріали справи не містять. При цьому з матеріалів справи вбачається, що Банк (відповідач-1) здійснює перерахування грошових коштів НБУ (відповідачу-2), зокрема, в рахунок сплати відсотків по додадаковим договорам до Кредитного договору та повного погашення кредиту по деяким додатковим договорам до Кредитного договору, самостійно визначаючи відповідні суми до перерахування.
Зокрема, згідно ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
З аналізу наведених норм вбачається, що майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов.
Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права).
Розглядаючи спір у даній справі, судом враховано, що з огляду на приписи статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.
Отже, як звернув увагу Вищий господарський суд України у п. 2 Інформаційного листа від 22.04.2016 № 01-06/1444/16 "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини" (далі - Інформаційний лист), у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.
Згідно зі статтею 18 Закону для цілей посилання на практику Суду використовують переклади текстів його рішень, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. Водночас у разі відсутності перекладу практики Суду суд користується оригінальним текстом. Тексти Конвенції та протоколів до неї, ратифікованих Україною, опубліковано в Офіційному віснику України, 1998, № 13 (16.04.98) та в газеті "Голос України" за 10 січня 2001 року № 3 (2503). Ці тексти розміщено також у пошукових системах "Законодавство" та "Ліга" (п. 8 Інформаційного листа).
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно приписів національного законодавства у разі якщо боржником буде прострочено виконання основного зобов'язання, а умовами договору передбачено відповідальність за невиконання (неналежне виконання) такого зобов'язання, загальний обсяг суми, яка підлягатиме стягненню з боржника, а відтак обсягу зобов'язання, за яке поручився майновий поручитель, буде пропорційно збільшуватись в залежності від терміну прострочення.
Прострочення боржника в даному випадку, що стосується предмета спору у справі № 910/15717/17, має безпосередній вплив на розмір майнового блага майнового поручителя, зменшення обсягів якого залежатиме від проміжку часу протягом якого боржник прострочує виконання свого зобов'язання перед кредитором.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатись "правом власності", а відтак і "майном" (рішення Європейського суду з прав людини "Іатрідіс проти Греції" від 25.03.1999, заява №31107/96).
При з'ясуванні змісту поняття "майно" недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, суд повинен з'ясувати чи обставини справи вцілому надають заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею (рішення "Бейєлєр проти Італії" від 05.01.2000, заява №33202/96).
В даному випадку, що стосується предмета спору у справі № 910/157/17, прострочення боржника призводить до зростання обсягу зобов'язання Банку перед НБУ, за виконання якого поручилося ТОВ "Імме" (позивач) своїм майном, та таке зростання є обернено пропорційним можливості позивача виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань іпотеки та збереження права власності на нерухоме майно, а в подальшому взагалі може призвести до унеможливлення виконання позивачем зобов'язань боржника, у зв'язку з його надмірним збільшенням та, відповідно, до унеможливлення зберегти позивачем своє право власності на предмет іпотеки.
Суд відзначає, що оскільки майновий поручитель не є солідарним боржником, порядок пред'явлення вимоги кредитором відрізняється від того, що встановлений законом для відносин поруки.
Так, кредитор не може заявити вимогу до іпотекодавця як до солідарного боржника за правилами ст. 555 Цивільного кодексу України.
Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та заставу (іпотеку) зокрема, принципів добросовісності виконання договору, кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання від боржника з тим, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки.
Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави не передбачає не тільки солідарності боржників, але й заміни іпотекодавцем боржника у основному зобов'язанні.
Натомість, НБУ звернувся до ТОВ "Імме" з вимогою від 17.08.2017 за № 41-0009/57215, в якій вказував, що станом на 01.08.2017 заборгованість Банку за Кредитним договором становить 4342180000,00 грн. за основним зобов'язанням та 64627568,50 грн. за відсотками, у зв'язку з чим вимагав сплатити таку заборгованість у тридцятиденний строк, а у випадку невиконання такого зобов'язання - буде звернуто стягнення на передане в іпотеку нерухоме майно.
Як зазначалось, за змістом п. 15.8 Іпотечного договору з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право: звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених Кредитним договором, вони не будуть виконані (п. 15.8.1); звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань за Кредитним договором у випадках: порушення Банком зобов'язань, передбачених Кредитним договором; порушення іпотекодавцем правил про заміну предмету іпотеки; порушення іпотекодавцем зобов'язань за цим договором; виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмету іпотеки, або зменшення вартості предмету іпотеки понад нормального фізичного зносу, або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться кредитному договорі або в цьому договорі; невиконання вимог п. 17.1 даного договору; порушення господарським судом справи про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом іпотекодавця, чи про визнання недійсними його установчих документів, чи про скасування його державної реєстрації; прийняття власником або компетентним органом рішення про ліквідацію іпотекодавця; ліквідація юридичної особи іпотекодавця (п. 15.8.2).
Частиною 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Отже, виходячи із змісту норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про іпотеку" та призначення іпотеки як правового інституту, кредитор повинен надіслати письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання боржнику та майновому поручителю, але при цьому обов'язок виконання основного зобов'язання до майнового поручителя не переходить і місце боржника він не заступає.
Таким чином, направлення відповідачем-2 вимоги від 17.08.2017 щодо виконання позивачем грошового зобов'язання за Кредитним договором може мати наслідком звернення стягнення на майно, що належить позивачу та було передано в іпотеку за Іпотечним договором, а відтак, зважаючи на те, що боржник має можливість виконати своє грошове зобов'язання перед НБУ та висловив відповідний намір, і таке підтверджується матеріалами справи, перекладання обов'язку зі сплати кредитних коштів з ПАТ КБ "Приватбанк" на ТОВ "Імме" під загрозою втрати останнім права власності на нерухоме майно суперечило б засадам добросовісності.
Твердження НБУ та ПАТ КБ "Приватбанк" про набуття ТОВ "Імме" права вимоги до ПАТ КБ "Приватбанк" у зв'язку із можливим виконанням ним зобов'язання Банку, не є рівнозначно набутим майном взамін праву власності на нерухоме майно, оскільки фактично матиме місце втрата права власності на нерухоме майно та набуття взамін нього права грошової вимоги до Банку, яке, на відміну від вимог НБУ, не буде забезпеченим, а тому у ТОВ "Імме" наявний самостійний майновий інтерес у виконанні Банком грошових зобов'язань перед НБУ, який також в силу приписів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає захисту на рівні із правом власності.
З наведеного вбачається, що прострочення боржника (ПАТ КБ "Приватбанк") у даному випадку може обґрунтовано розцінюватись позивачем як втручання у його право мирного володіння майном, оскільки у останнього наявний самостійний майновий інтерес у належному виконанні боржником зобов'язань перед кредитором та відповідно збереження свого права власності на нерухоме майно.
Зважаючи на наявні в матеріалах докази наміру боржника (ПАТ КБ "Приватбанк") виконати свої грошові зобов'язання перед НБУ (кредитором), докази застереження НБУ Банку від виконання таких зобов'язань, а також визначену Кредитним договором можливість НБУ здійснити списання з рахунків боржника коштів на погашення кредитної заборгованості, проте не вчинення жодних дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з Банку грошових коштів після настання строку повернення кредиту, суд дійшов висновку про обґрунтованість тверджень позивача, що НБУ фактично відмовляється прийняти належне виконання, запропоноване боржником, з метою задовольнити свої грошові вимоги за рахунок переданого в іпотеку майна позивача (що не заперечувалось представниками сторін у судовому засіданні), що, в свою чергу, не відповідає приписам ст. 13 Цивільного кодексу України та суті забезпечувального зобов'язання.
Твердження НБУ про те, що за відсутності порушеного права позивач позбавлений можливості звернутися до суду із відповідним позовом, судом відхиляються з огляду на наступне.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.
Відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).
Тобто, важливою умовою застосування судом певного способу захисту права або інтересу є його належність - встановлення судом тих обставин, що вжиття саме обраного позивачем способу захисту спроможне поновити порушені права особи, що звертається до суду з відповідним позовом.
Стаття 55 Конституції України наділяє кожну особу правом захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами від порушень і протиправних посягань (частина шоста наведеної статті Конституції України).
За змістом ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Захист легітимного інтересу майнового поручителя щодо збереження свого права власності на предмет іпотеки має ознаки превентивності. Це зближує такий захист майнового інтересу майнового поручителя із конструкцією превентивного захисту права власності, закріпленого в ст. 386 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Отже, норма ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України закріплює за власником право, у разі наявності в нього достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою, звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права власності як його абсолютного права.
Відтак, частиною другою статті 386 Цивільного кодексу України закріплений окремий превентивний (попереджувальний) спосіб захисту права власності, який на відміну від інших способів передбачає захист права власності у випадку, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно має статися.
Таким чином, виходячи зі змісту вказаної статті, позов про превентивний захист права власності може бути пред'явлений власником, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 19.11.2014 у справі №6-180цс14.
Зважаючи на наявність реальної загрози порушення прав, позивач може реалізувати превентивний спосіб захисту з метою запобігання порушення цих прав у майбутньому.
В контексті наведеного також слід звернути увагу на те, що такий спосіб захисту в повній мірі кореспондується із закріпленим в Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу непорушності права власності, в т.ч. від посягань держави.
Так, відповідно до ст. 41 Конституції України Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Невід'ємною метою статті 1 Першого протоколу є забезпечення захисту особи від невиправданого втручання держави в мирне володіння цією особою своїм майном. Проте, з огляду на статтю 1 Конвенції, кожна Договірна держава має "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Виконання цього загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що випливають з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого протоколу випливає, що ці позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності (п. 43 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі").
Згідно із практики Європейського суду з прав людини перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (див.: п. 31 рішення від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Росії", п. 39 рішення від 09.06.2005 №68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24.03.2005 №58254/00 у справі "Фрізен проти Росії").
За змістом п.п. 147-148 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" Європейським судом з прав людини вказується на те, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої уповноважує позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а в частині другій визнається, що держава має право здійснювати, шляхом ухвалення необхідних "законів", контроль за використанням майна. Будь-яке втручання в реалізацію проголошеного Конвенцією права чи свободи має передбачати легітимну мету.
Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника.
За змістом п. 151 рішення Європейського суду з прав людини від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава. У цьому контексті слід наголосити, що, оцінюючи поведінку держави, слід враховувати такий чинник, як існування невизначеності - чи то внаслідок законодавчих або адміністративних заходів, чи то внаслідок підходів, які органи влади застосовують на практиці. Насправді, коли під загрозою опиняються загальні інтереси, саме органи державної влади зобов'язані вжити своєчасних, відповідних і послідовних заходів.
Загальновідомою обставиною є участь держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом придбання акцій ПАТ КБ "Приватбанк" державою в особі Міністерства фінансів України у повному обсязі за одну гривню.
Зазначене підтверджується положеннями Постанови Кабінету Міністрів України № 961 від 18.12.2016 року "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", в преамбулі якої зазначено наступне: "Відповідно до статі 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на підставі пропозиції Національного банку України щодо капіталізації за участю держави, рішення Ради з фінансової стабільності, враховуючи зобов'язання власників істотної участі банку (лист від 16 грудня 2016 р.) та виходячи з необхідності забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, Кабінет Міністрів України постановляє: 1. Прийняти пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Зазначене також підтверджується викладеним в Листі Національного банку України від 23.12.2016 року за № 20-0005/104109 "Щодо діяльності ПАТ КБ "Приватбанк", який було адресовано та надіслано Банкам України, в якому було зазначено про те, що станом на 23 грудня 2016 року єдиним власником ПАТ КБ "Приватбанк" є держава в особі Міністерства фінансів України та про те, що чинна редакція статуту ПАТ КБ "Приватбанк" була погоджена Національним банком України та зареєстрована державним реєстратором 20 грудня 2016 року.
Крім того, факт того, що єдиним акціонером банку, якому належить 100% акцій Банку, є держава в особі Міністерства фінансів України, підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які розміщені для загального доступу на офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України за адресою - https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch.
Матеріали справи також містять ексклюзивне інтерв'ю Голови НБУ ОСОБА_6 агентству "Інтерфакс-Україна", яке суд оцінює критично в частині зазначення Головою НБУ стосовно пропозиції ПАТ КБ "Приватбанк" щодо погашення боргу про таке: "… у ПриватБанка перед нами задолженность по рефинансированию 13,8 млрд. грн., котрую он хочет погасить, да только мы не хотим. И это написано в меморандуме МВФ, потому что если мы погасим это рефинансирование, то потеряем залоги третьих лиц - реальне активы, принадлежащие (экс-владельцу ПриватБанка ОСОБА_7 и его персональне гарантии", "… потому мы не хотим, чтобы ПриватБанк нам гасил. То, что можно было погасить, а всего сумма была 19 млрд. грн., уже погашено. Но для случав, где залоги третьих лиц и персональне гарантиии, в меморандуме с МВФ прописано - не гасить".
Отже, із наявних в матеріалах справи роздруківок публікацій висловлювань представників НБУ, загальновідомого факту про націоналізацію ПАТ КБ "Приватбанк", тобто, набуття його у власність державою, та встановленої поведінки сторін у сукупності, суд дійшов висновку, що мають місце обставини, за яких НБУ, як центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"), втратив фактичний інтерес у виконанні саме ПАТ КБ "Приватбанк" (єдиним власником якого є держава в особі Міністерства фінансів України) взятих на себе за Кредитним договором зобов'язань, оскільки НБУ може здійснити погашення заборгованості за виданим кредитом за рахунок майна, переданого в іпотеку незалежно від можливості/неможливості ПАТ КБ "Приватбанк" погасити такий кредит.
Однак, наведене не мало б легітимної мети, адже очевидним було б порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та відсутність розумного балансу між інтересами держави та відповідними правами приватної особи.
Відтак, з огляду на встановлені судом обставини, що свідчать про можливість виконання ПАТ КБ "Приватбанк" основного зобов'язання перед НБУ, проте неприйняття останнім такого виконання та не вчинення жодних дій на стягнення коштів з ПАТ КБ "Приватбанк", водночас із наявністю можливості вжиття заходів до стягнення такої заборгованості із позивача, цілком обґрунтованим є звернення ТОВ "Імме" з даним позовом до суду з метою недопущення зменшення його майнового блага, яким було забезпечено виконання Банком основного зобов'язання.
При цьому суд відзначає, що у разі наявності можливості боржника виконати забезпечене зобов'язання належним чином, виконання майновим поручителем такого обов'язку замість боржника та набуття права вимоги до останнього не може вважатись ефективним способом захисту порушеного права майнового поручителя, оскільки у даному випадку існує реальний ризик невиконання боржником зобов'язання як перед кредитором, так і в подальшому перед поручителем.
З огляду на викладене, найефективнішим способом захисту майнового поручителя від ризику порушення його прав у зв'язку з невиконанням боржником забезпеченого зобов'язання за наявності реальної можливості його виконання, є зобов'язання боржника виконати основне зобов'язання перед кредитором.
Відповідно до положень статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Наведений висновок суду відповідає правовому висновку Верховного Суду України, який викладений у постанові №6-32цс13 від 12.06.2013.
Отже, зважаючи на приписи Конституції України та ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України, звернення позивача із даним позовом про зобов'язання боржника виконати зобов'язання є обґрунтованим та ефективним способом захисту його права від порушення в майбутньому.
За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що вимога ТОВ "Імме" про зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за Кредитним договором №19 від 03.03.2009 шляхом перерахування на банківський рахунок НБУ грошових коштів у повній сумі заборгованості, є правомірною та обґрунтованою.
Позивач також звернувся до суду з вимогами про визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо не прийняття від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за Кредитним договором, а також, про зобов'язання НБУ прийняти від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за Кредитним договором шляхом зарахування грошових коштів у повній сумі заборгованості на власний рахунок.
З огляду на обраний позивачем спосіб захисту, господарський суд зазначає, що статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
В той же час, зважаючи на наявне у НБУ в силу умов Кредитного договору та норм законодавства право на списання коштів з рахунків Банку у разі його прострочення, вимоги позивача про визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо не прийняття від Банку виконання зобов'язань за Кредитним договором, а також зобов'язання НБУ прийняти від Банку виконання зобов'язань, не підлягають задоволенню, оскільки з урахуванням встановлених судом обставин справи та положень ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, належним способом для запобігання порушенню в майбутньому прав позивача було б зобов'язання НБУ списати в безспірному порядку грошові кошти в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором з рахунків Банку, відкритих в НБУ.
З урахуванням викладеного, у задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо не прийняття від Банку виконання зобов'язань за Кредитним договором та позовних вимог в частині зобов'язання НБУ прийняти від Банку виконання зобов'язань за Кредитним договором необхідно відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи на наведені норми ст. 49 Господарського процесуального кодексу України та часткове задоволення позовних вимог, судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 43, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд,
1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Імме задовольнити частково.
2. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код 14360570) виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за Кредитним договором № 19 від 03.03.2009, укладеним між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код 14360570) та Національним банком України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9; ідентифікаційний код 00032106), шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України грошових коштів у повній сумі заборгованості.
3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Імме" (49041, м. Дніпро, пр.-т Праці, 2-Т; ідентифікаційний код 33808671) судовий збір у розмірі 1600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп.
4. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.
5. Після набрання рішенням законної сили видати накази.
Відповідно до ч. 5 ст. 85 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 29.11.2017
Суддя Грєхова О.А.