28.11.2017 Справа № 904/9137/17
За позовом Акціонерного товариства закритого типу Інженерно-виробничого центру "Металургремонт", м. Дніпро
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спільне українсько-німецьке підприємство "Товариство технічного нагляду ДІЕКС", м. Дніпро
про визнання правочину недійсним
Суддя Рудь І.А.
Представники:
від позивача: ОСОБА_1, дов. №1 від 26.10.2017;
від відповідача: ОСОБА_2, дов. №1 від 30.06.2017.
Акціонерне товариство закритого типу Інженерно-виробничий центр "Металургремонт" звернулося до господарського суду з позовом, в якому просить визнати недійсним договір від 05.10.2017р. № 1660-17-ДК, укладений між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Спільне українсько-німецьке підприємство "Товариство технічного нагляду ДІЕКС".
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що предметом спірного договору є надання відповідачем послуг (робіт) з технічного діагностування та позачергового повного технічного огляду крану мостового електричного однобалкового в/п 3,2т, які згідно п. 10 Порядку проведення огляду, випробування та експертного обстеження (технічного діагностування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004р. № 687, повинні проводитись уповноваженою організацією. Але після укладання спірного договору позивачем був встановлений факт відсутності підприємства відповідача у реєстрі уповноважених організацій, який веде Держнаглядохоронпраці України, та який розміщено на офіційному сайті Державної служби України з питань праці. Позивач вважає, що відповідач ввів його в оману, оскільки не має статусу уповноваженої організації та, відповідно, права надавати послуги, що є предметом спірного договору. Вказані обставини, на думку позивача, є достатніми підставами для визнання спірного договору недійним в силу приписів ч. 1 ст. 227, ст. 215 Цивільного кодексу України.
Відповідач позовні вимоги не визнав, у відзиві на позов від 10.11.2017р. № 10/11-17 зазначив, що не погоджується з доводами позивача з огляду на наступне. Так, призначення уповноважених організацій відбувається відповідно до Порядку визначення уповноважених організацій, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004р. № 687, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці № 87 від 17.05.2005р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.07.2005р. за № 610/10890. З метою здійснення діяльності щодо проведення первинного та позачергового технічного огляду устаткування підвищеної небезпеки, на виконання вимог постанови №687 та в порядку, затвердженому наказом №87 відповідач зібрав необхідний пакет документів та 30.06.2016р. звернувся до Державної служби України з питань праці. Листом від 28.09.2016р. № 9826/1/12-ДП-16 Державна служба України з питань праці повідомила відповідача про прийняття пакету документів. Відповідач зазначає, що з огляду на положення наказу №87 засідання комісії, з винесенням відповідного рішення про призначення (чи відмову у призначенні) відповідача уповноваженою організацією, повинно було відбутися до 15.09.2016р., на підставі якого (у разі прийняття комісією рішення про призначення відповідача уповноваженою організацією) Держпраці України мало видати наказ про включення відповідача до реєстру уповноважених організацій. Проте, засідання комісії не відбулося та, відповідно, жодного рішення щодо призначення відповідача уповноваженою організацією прийнято не було. Звертає увагу суду на той факт, що наказ Держнаглядохоронпраці України №87 від 17.05.2005р. втратив чинність 18.10.2016р. (з дня офіційного оприлюднення), відповідно до наказу Міністерства соціальної політики №981 від 05.09.2016р. За вказаних обставин, із посиланням на приписи абз. 10 ст. 1, ч. 6 ст. 4-1 Закону України «Про дозвільну систему в сфері господарської діяльності», якими закріплено «принцип мовчазної згоди», з огляду на той факт, що відповідачем своєчасно подано заяву та повний комплект документів на отримання статусу уповноваженої організації, відповідач стверджує, що має право безперешкодно та законно виконувати роботи як уповноважена організація. Наведене, на думку відповідача, виключає наявність підстав, передбачених ст.. 227 Цивільного кодексу України, для визнання спірного договору недійсним. Просив в позові відмовити
Відповідно до ст. 77 ГПК України, у судовому засіданні оголошувалася перерва з 23.11.2017р. по 28.11.2017р.
В порядку ст.85 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд, -
05.10.2017р. між Акціонерним товариством закритого типу Інженерно-виробничим центром "Металургремонт" (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Спільне українсько-німецьке підприємство "Товариство технічного нагляду ДІЕКС" (виконавець) укладено договір № 1660-17-ДК (надалі - Договір), відповідно до умов якого виконавець бере на себе зобов'язання надати послуги (роботи) з технічного діагностування та позачергового повного технічного огляду крану мостового електричного однобалкового в/п 3,2т, який розташований за адресою: м. Дніпро, вул.. Набережна Заводська, 9, Б-1, згідно переліку (Додаток № 2) до Договору, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити надані послуги (роботи) (п. 1.1 Договору).
Згідно п. 1.2 Договору термін надання послуг (робіт) - поетапно, протягом 20 робочих днів після здійснення замовником авансового платежу (передоплати) та надання належним чином підготовленого обладнання.
За умовами п. 1.3 Договору надання послуг (робіт) за цим Договором здійснюється виконавцем у відповідності до вимог постанови Кабінету Міністрів України № 687 від 26.05.2004р. «Про затвердження Порядку проведення огляду, випробування та експертного обстеження (технічного діагностування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки» та інших нормативно-правових актів України з охорони праці та промислової безпеки».
У п. 2.2 Договору сторони узгодили, що замовник здійснює авансовий платіж (передплату) у розмірі 2 500,00 грн. з ПДВ.
Остаточний розрахунок в розмірі 500,00 грн. з ПДВ здійснюється замовником протягом 10-ти календарних днів з дати підписання акту здачі-приймання наданих послуг (робіт). Оплата за цим Договором здійснюється замовником шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок виконавця (п.п. 2.3, 2.4 Договору).
За умовами п. 3.1 Договору виконавець, зокрема, зобов'язаний надати послуги (роботи) у строки, зазначені у п.1.2 цього Договору, після виконання Замовником п. 2.2, 3.2.1-3.2.4 Договору (п.п. 3.1.1); надавати послуги (роботи), зазначені у п. 1.1, у відповідності з нормативними документами, що регламентують надання даного виду послуг (робіт); результатом технічного діагностування ( видача експертного висновку в одному примірнику, результатом позачергового повного технічного огляду є запис у паспорті обладнання, результатом геодезії є протокол (пп. 3.1.2).
Згідно із п. 4.1 Договору після надання послуг (робіт) виконавець надає замовнику акт здачі-приймання надання послуг (робіт).
Відповідно до п. 8.1 Договору цей Договір набуває чинності з дати його підписання і діє до 31.12.2017р., а в частині невиконаних умов - до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Як зазначає позивач, на виконання умов Договору ним було здійснено авансовий платіж в сумі 2 500 грн. 00 коп.
Проте, як пізніше з'ясувалося, для виконання робіт, зазначених в п.1.1 даного Договору, виконавець, відповідно до діючого законодавства України, повинен мати статус уповноваженої особи. Переглянувши реєстр уповноважених організації, який розміщено на офіційному сайті Державної служби України з питань праці, позивач не знайшов у зазначеному реєстрі Товариство з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-німецьке підприємство «Товариство технічного нагляду ДІЕКС».
У зв'язку із вказаними обставинами, 12.10.2017р. позивач направив на адресу відповідача претензію від 12.10.2017р. № 12/10-17, в якій із посиланням на порушення відповідачем суттєвих умов договору, просив повернути здійснену позивачем передплату в сумі 2 500 грн. 00 коп.
У відповідь на претензію позивача відповідач повідомив, що ним своєчасно подано заяву та повний комплект документів на отримання статусу уповноваженої організації, яка своєчасно не розглянута дозвільним органом, у зв'язку із чим за «принципом мовчазної згоди» відповідач має право безперешкодно та законно виконувати роботи як уповноважена організація (відповідь на претензію від 18.10.2017р. № 959).
За вказаних обставин, позивач вважає, що відповідач ввів його в оману, оскільки підприємство відповідача відсутнє у реєстрі уповноважених організацій, відповідач не має цього статусу та, відповідно, не має права надавати послуги (виконувати роботи), зазначені в п. 1.1 спірного Договору.
Позивач вказує, що зазначені обставини, відповідно до приписів ч. 1 ст. 227 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання спірного договору на виконання робіт недійсним в силу ст.ст. 203, 215 ЦК України, проти чого заперечує відповідач, що і є причиною спору.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, господарський суд виходив з наступного.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст. 627 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 638 Цивільного Кодексу України та ст. 180 Господарського кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За нормами ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до п. п. 1, 2, 7 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Як зазначено у постанові Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013р. № 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
У даному випадку позивач посилається на те, що ТОВ "Спільне українсько-німецьке підприємство "Товариство технічного нагляду ДІЕКС", укладаючи спірний договір, не мало право виконувати визначені умовами Договору роботи, на виконання яких, згідно чинного законодавства України, необхідні дозвільні документи.
Проте, господарський суд критично оцінює вказані посилання позивача з огляду на наступне.
Згідно ч. 1 ст. 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Пунктом. 3.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013р. визначено, що правочин вважається вчиненим без ліцензії, якщо на час такого вчинення останню не отримано, або строк її дії закінчився, або ліцензію анульовано (відкликано), або її дію зупинено у передбачених законом випадках. При цьому не має значення, з яких причин була відсутня ліцензія, а також чи знала або повинна була знати про це інша сторона правочину. У разі коли на момент вчинення правочину юридична особа не мала ліцензії, а на час, коли правочин був виконаний або мав бути виконаний, вона ліцензію отримала, підстави для визнання правочину недійсним відсутні.
За приписами п. 10 Порядку визначення уповноважених організацій, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004р. № 687, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці № 87 від 17.05.2005р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.07.2005р. за № 610/10890 (надалі - Порядок), технічний огляд устаткування проводить спеціалізована організація (крім первинного та позачергового, який проводить уповноважена організація у разі закінчення граничного строку експлуатації, виникнення аварії або пошкодження, спричиненого надзвичайною ситуацією природного чи техногенного характеру).
Згідно п. 1 Порядку, цей Порядок установлює процедуру призначення та вимоги до організацій, яким доручається виконання деяких з таких функцій: проведення первинного технічного огляду машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки (далі - устаткування) перед введенням їх в експлуатацію; проведення позачергового технічного огляду устаткування, у разі закінчення граничного строку експлуатації, виникнення аварії або пошкодження,спричиненого надзвичайною ситуацією природного чи техногенного характеру; ведення обліку даних про технічний стан устаткування.
Пунктом 22 вказаного Порядку визначено, що уповноважена організація включається до реєстру уповноважених організацій, який веде Держнаглядохоронпраці
України, за формою, наведеною у додатку 7.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи Товариство з обмеженою відповідальністю "Спільне українсько-німецьке підприємство "Товариство технічного нагляду ДІЕКС" відсутнє у такому реєстрі уповноважених організацій, який розміщено на офіційному сайті Державної служби України з питань праці.
Проте, в матеріалах справи наявні належні докази того, що відповідач з метою здійснення діяльності як уповноважена організація, яка має право на проведення первинного та позачергового технічного огляду устаткування підвищеної небезпеки, звертався до Державної служби з питань праці із заявою від 14.04.2016р. № 579.1 та відповідним пакетом документів.
Згідно листа Державної служби України від 28.09.2016р. № 9826/1/12-ДП-16 підтверджено отримання заяви відповідача та пакету документів 30.06.2016р. за вх.. № 6898/0/2-ДП-16 та повідомлено ТОВ «Спільне українсько-німецьке підприємство «Товариство технічного нагляду «ДІЕКС» про неможливість розгляду поданих документів до приведення у відповідність нормативно-правового акту, дію якого зупинено, а саме наказу Держнаглядохоронпраці № 87 від 17.05.2005р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.07.2005р. за № 610/10890 «Про затвердження порядку призначення уповноважених організацій, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 687».
Згідно п. 14 Порядку засідання комісії відбувається один раз у квартал до 15 числа третього місяця поточного кварталу. Комісія в установлений головою комісії термін аналізує подані суб'єктами господарювання документи, відповідність суб'єктів господарювання вимогам, викладеним в пункті 6 цього Порядку, приймає рішення про визначення суб'єкта господарювання уповноваженою організацією або про відмову у визначенні його такою організацією.
З огляду на положення Порядку засідання комісії по розгляду поданих відповідачем документів повинно було відбутись 15.09.2016р. Проте, як стверджує відповідач, засідання комісії не відбулося та рішення про призначення підприємства відповідача уповноваженою організацією чи відмову в такому призначенні, прийняте не було.
Крім того, відповідно до наказу Міністерства соціальної політики від 05.09.2016р. № 981 наказ Держнаглядохоронпраці № 87 від 17.05.2005р., зареєстрований в Міністерстві юстиції України 02.07.2005р. за № 610/10890, є таким, що втратив чинність 18.10.2016р.
Приписами абз. 10 ст. 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» закріплено «принцип мовчазної згоди», відповідно до якого суб'єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови якщо суб'єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.
Частина 6 ст. 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» визначає механізм застосування принципу мовчазної згоди. Так, у разі якщо у встановлений законом строк суб'єкту господарювання не видано або не направлено документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі, то через 10 (десять) робочих днів з дня закінчення встановленого строку для видачі або відмови у видачі документа дозвільного характеру суб'єкт господарювання має право проводити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності. Копія заяви (опису прийнятих документів) з відміткою про дату їх прийняття є підтвердженням подачі заяви та документів адміністратору або дозвільному органу. Днем видачі документа дозвільного характеру вважається останній день строку розгляду заяви дозвільним органом, передбаченого законом.
Відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» документ дозвільного характеру - дозвіл, висновок, рішення, погодження, свідоцтво, інший документ, який дозвільний орган зобов'язаний видати суб'єкту господарювання у разі надання йому права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності та/або без наявності якого суб'єкт господарювання не може проваджувати певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності.
Таким чином, за встановлених обставин, з огляду на той факт, що відповідачем своєчасно подано заяву та повний комплект документів на отримання статусу уповноваженої організації, що підтверджується матеріалами справи, вступає в дію принцип мовчазної згоди, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю "Спільне українсько-німецьке підприємство "Товариство технічного нагляду ДІЕКС" має право безперешкодно та законно виконувати роботи як уповноважена організація.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно із ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.
За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.
У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.
Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Як встановлено судом, позивачем не доведено належними доказами наявність підстав, передбачених ст. 215 Цивільного кодексу України, з якими закон пов'язує недійсність правочину, а також не спростовані заперечення відповідача та надані на їх підтвердження документи, у зв'язку з чим господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
Згідно зі статтею 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 4, 32-34, 36, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд -
В позові відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання.
Суддя І.А. Рудь
Повне рішення складено 01.12.2017