Справа № 454/1655/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Адамович М.Я.
Провадження № 22-ц/783/6247/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Л. Б.
Категорія: 30
21 листопада 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:
головуючого судді - Струс Л.Б.
суддів: Левика Я.А., Шандри М.М.
секретаря: Симець В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 15 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом в якому просить стягнути з Держави Україна в його користь 1 000 000грн. на відшкодування моральної шкоди, спричиненої протиправними діями суддів Апеляційного суду Львівської області.
Оскаржуваним рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 15 листопада 2016 року у позові ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - відмовлено.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_2.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що дане рішення суду не ґрунтується на законності, верховенстві права, на вимогах закону, тобто було прийняте без дотримання Конституції та Законів України, позов був вирішений відповідно до внутрішнього переконання судді, та не ґрунтувався на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Стверджує, що має право на відшкодування шкоди, тому суд зобов"язаний був застосувати норми Конституції України, як норми прямої дії і враховуючи приписи ст. 56 Конституції України, задоволити позов та захистити його права. Вважає, що в позовній заяві він надав докази підтвердження факту заподіяння моральних страждань, однак суд першої інстанції не звернув увагу на подані ним докази на підтвердження факту заподіяння моральних страждань відповідачем, ступінь вини останнього та з чого він виходив при вирахуванні грошової суми.
Просить скасувати рішення Сокальського районного суду Львівської області від 15 листопада 2016 року та ухвалити нове рішення, яким стягнути з держави Україна, в особі Державної казначейської служби 1 000 000 грн.
ОСОБА_2 та представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з'явилися, хоча про розгляд були повідомлені належним чином, що підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення (а.с.95-96), про причини неявки суд не повідомили, та з клопотанням про відкладення розгляду справи не зверталися, тому розгляд справи відповідно до ч.2 ст. 305 ЦПК України здійснюється колегією суддів за відсутності осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ч.2 ст. 197 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно ст. 214 ЦПК України , під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом та просив стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України в його користь 1 000 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, спричиненої протиправними діями суддів Апеляційного суду Львівської області.
Відмовляючи у задоволенні даного позову районний суд виходив з того, що позивачем не надано доказів підтвердження заподіяння йому моральної шкоди, в чому полягає ця шкода, та з яких міркувань позивач виходив визначаючи розмір шкоди.
Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції виходячи із наступного.
Відповідно до ст. ст. 10, 11, 59, 60 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Згідно ч.ч. 1-3 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з роз'ясненнями, які містяться у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25.05.2001 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Частинами 6, 7 ст. 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
В пункті 5 вказаної постанови зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Із змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_2 просить стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, на його користь 1000000.00 грн. моральної шкоди, завданої в результаті незаконної, як він вважає, судової ухвали Апеляційного суду Львівської області, якою його позбавлено права на доступу до правосуддя та яка порушила його права, гарантовані ст. ст. 8,40,55,56 Конституції України.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Проте в зазначених вище випадках між позивачем та суддями (відповідачами) такі правовідносини не виникають, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції.
Такі спори не пов'язані із захистом прав, свобод чи інтересів у публічно-правових відносинах від порушень з боку органів державної влади, оскільки оскаржені позивачем дії вчинені при здійсненні правосуддя, а тому законність таких дій може перевірятися лише судом вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом.
Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом.
Відповідно до ст. 125 Конституції України в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.
Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.
Питання притягнення судді до відповідальності врегульовано законами України "Про судоустрій і статус суддів" та"Про Вищу раду правосуддя".
Таким чином, на сьогодні чинне законодавство дає можливість громадянину повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді під час здійснення правосуддя.
Отже, законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя й посяганням на процесуальну незалежність (ст. ст. 126, 129 Конституції України).
У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 "Про незалежність судової влади" роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 6 "Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів" судам роз'яснено, що у розумінні положень ч. 1 ст. 2, пп. 1, 7, 9 ч. 1 ст. 3, ст. 17, ч. 3 ст. 50 Кодексу адміністративного судочинства України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.
Зазначені роз'яснення є відтворенням положень ст. ст. 62, 126 і 129 Конституції України, відповідно до яких матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного; судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється, а однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Отже, зазначеними положеннями Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування моральної шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.
У зв'язку із викладеним, розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов'язаних із розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання), нормами ЦПК України чи іншими законами України не передбачено.
Зі змісту позовних вимог чітко вбачається, що їх предметом є виключно процесуальні дії судді щодо постановлення неправосудної ухвали при здійсненні правосуддя, внаслідок якої, як вказує позивач, він був позбавлений доступу до правосуддя, що спричинило приниження честі, гідності та його ділової репутації, йому була заподіяна моральна шкода.
Також у Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності зазначено, що за загальним принципом судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, які пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій. Судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду у визначенні чи застосуванні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (у тому числі, наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Крім того, застосування положення ч. 6 ст. 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов'язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акту органом судової влади.
Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.
Таке законодавче врегулювання відповідає вимогам ст. ст. 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
За таких обставин судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є завідомо неправосудне, тому що не ґрунтується на законності, верховенства права, вимогах закону та було прийнято без дотримання Конституції та законів України, судова колегія не приймає до уваги, оскільки відсутній обвинувальний вирок чи інше відповідне рішення суду, на підставі яких встановлено незаконність дій судді при розгляді справи, а тому відсутні правові підстави цивільно-правої відповідальності для відшкодування моральної шкоди згідно з ч.5 ст. 1176 ЦК України.
Висновки районного суду достатньо мотивовані і підтверджені доказами, що досліджені судом.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку всім обставинам і доказам по справі в їх сукупності та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому доходить висновку, що підстави для його скасування відсутні й апеляційну скаргу на оскаржуване рішення слід залишити без задоволення.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.209, 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст.308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 15 листопада 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.
Головуючий
Судді