22 листопада 2017 р.Справа № 820/751/16
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Бондара В.О.
Суддів: Чалого І.С. , Кононенко З.О.
за участю секретаря судового засідання Струкової Н.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2017р. по справі № 820/751/16
за позовом ОСОБА_1
до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації
про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,
ОСОБА_1 ( далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації ( далі - відповідач) в якому просить суд: визнати незаконним наказ від 17.07.2015 року №96-к; та поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника відділу державних соціальних допомог управління соціальних гарантій Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації та стягнути з Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 35232,08 грн. та моральну шкоду в розмірі 20000 грн., всього 55232,08 грн.
В обґрунтування позову позивачем зазначено, що наказ від 17.07.2015 року №96-к прийнято в супереч вимог чинного законодавства України, у зв'язку з чим підлягає скасуванню.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2017 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди - відмовлено.
Позивач, не погодившись з постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить суд постанову суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги
В обґрунтування апеляційної скарги позивачем зазначено, що судом першої інстанції неправильно застосовані та порушено норми матеріального та процесуального права
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги постанову суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як було встановлено судом першої інстанції та знайшло своє підтвердження під час апеляційного розгляду, ОСОБА_1 працювала на посаді начальника відділу державних соціальних допомог управління соціальних гарантій Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації.
Як встановлено судом в ході розгляду справи, 17.07.2015 року позивачем подано до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації заяву від 16.07.2015 року, у якій просила звільнити її за угодою сторін(а.с.8).
Відповідно до пункту 1 статті 36, статті 83 КЗпП України, статті 24 Закону України "Про відпустки", керуючись статтею 6 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" наказом директора Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації від 17.07.2015 р. №96-к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу державних соціальних допомог управління соціальних гарантій Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації 17.07.2015 року за угодою сторін(а.с.7).
Підставою для звільнення слугувала заява ОСОБА_1 від 16.07.2015 р.
Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з даним позовом.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2016 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди - відмовлено у повному обсязі.
Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2016 р. по справі №820/751/16 залишено без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13.06.2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2016 р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди - скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 05.07.2017 року прийнято до провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди та призначено справу до судового розгляду.
Суд зазначає, що повертаючи зазначену справу на новий розгляд до суду першої інстанції Вищий адміністративний суд України зазначив, що при попередньому розгляді не досліджено поважності пропуску строків звернення до адміністративного суду.
У зв'язку з чим, через канцелярію суду 31.07.2017 року представником Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації подано клопотання про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду.
Досліджуючи питання щодо строку звернення до суду, суд прийшов до висновку про поважність причин пропуску строку звернення позивачем до суду з даним позовом.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 02.08.2017 р. у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду - відмовлено.
Надаючи оцінку обґрунтованості позовних вимог, колегія суддів зазначає:
Приписами ст. 4 КЗпП України встановлено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Згідно з ст. 5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є: 1) угода сторін; 2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення; 3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; 4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45); 5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду; 6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці; 7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи; 7-1) укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України "Про запобігання корупції", встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення; 7-2) з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади"; 8) підстави, передбачені контрактом.
При цьому за угодою сторін, тобто за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, припиняється як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір (наприклад, контракт).
Припинити трудовий договір можна в будь-який час після досягнення угоди між роботодавцем та працівником. Ініціатива про припинення договору може виходити як від працівника, так і від роботодавця. І якщо одна зі сторін погоджується на пропозицію іншої, вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору і працівник звільняється з роботи.
Таким чином, однією з ознак, характерних для звільнення за згодою сторін, тобто взаємного волевиявлення, є відсутність зобов'язань сторін виконувати будь-які процесуальні дії одна стосовно іншої у вигляді попередження, зобов'язання щодо працевлаштування, подання, погодження звільнення з відповідним органом тощо.
Саме тому звільнення називається "за згодою сторін" - така згода досягається виключно між сторонами трудового договору та не передбачає участі будь-якої третьої особи. Сторонами трудового договору відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган.
Пункт 1 статті 36 КЗпП, який є спеціальною нормою, що підлягає застосуванню до спірних відносин, достатньою правовою підставою для звільнення визначає досягнення згоди між сторонами трудового договору.
Згідно з ст. 30 Закону України "Про державну службу" підставами припинення державної служби є ті, що визначені у Кодексі законів про працю України. Окрім цих підстав, державна служба також може бути припинена з підстав, визначених статтею 30 згаданого Закону.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що при звільненні особи з публічної служби за загальними підставами, передбаченими КЗпП України, на цю особу поширюються гарантії, передбачені цим Кодексом, якщо інше прямо не визначено спеціальним законом.
Розпорядженням голови обласної державної адміністрації 11.02.2013 року №35 затверджене Положення про Департамент соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації.
У відповідності з п.п. 16 п. 10 Положення про Департамент соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації, до повноважень Директора Департаменту належить призначення на посади та звільнення з посад у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців Департаменту, крім тих, яких призначає на посади та звільняє з посад голова обласної державної адміністрації.
Відповідно до ст. 21 КЗпП України сторонами трудового договору є працівник та власник підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, яким і приймається рішення про припинення трудового договору за угодою сторін.
Відповідно до пункту 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму ВСУ від 01.04.1994 року N 4, від 26.10.1995 року № 18, від 25.05.1998 року № 15) судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України).
Звільнення за угодою сторін означає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк.
При цьому КЗпП України не передбачено обов'язкового зазначення у письмовій заяві про звільнення за згодою сторін дати, з якої особа бажає звільнитися, що свідчить про те, що така дата може бути визначена сторонами угоди і в усному порядку.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв'язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
За змістом наведених норм припинити трудовий договір можна в будь-який час після досягнення угоди між роботодавцем та працівником. Ініціатива про припинення договору може виходити як від працівника, так і від роботодавця. І якщо одна зі сторін погоджується на пропозицію іншої, вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору і наказом про звільнення за пунктом 1 статті 36 КЗпП України реалізовується вказана домовленість.
Таким чином, однією з ознак, характерних для звільнення за згодою сторін, тобто взаємного волевиявлення, є відсутність зобов'язань сторін виконувати будь-які процесуальні дії одна стосовно іншої у вигляді попередження, зобов'язання щодо працевлаштування, подання, погодження звільнення з відповідним органом тощо, а тому досягнення згоди між сторонами трудового договору є достатньою підставою для звільнення за пунктом 1 статті 36 КЗпП України.
Саме тому звільнення носить назву за згодою сторін - така згода досягається виключно між сторонами трудового договору та не передбачає участі будь-якої третьої особи.
Відповідно до абз.10 п.3 Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 731, заяви про призначення, переміщення на іншу посаду, продовження терміну перебування на державній службі (для державних службовців, які займають посади першої категорії), звільнення з посади оформляються власноручно і підписуються із зазначенням дати. За змістом заяви керівником органу виконавчої влади приймається відповідне рішення, на підставі якого кадрова служба готує наказ (розпорядження).
Статтями 251, 252 Цивільного кодексу України визначено, що терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач виявила бажання припинити трудовий договір саме за угодою сторін на підставі власноручно написаної заяви.
У свою чергу, згода директора Департаменту як суб'єкта призначення/звільнення на звільнення позивача за угодою сторін надана шляхом накладення на заяві позивача резолюції "ВК до наказу" та власноручного підпису Директора Департаменту.
Як вбачається з матеріалів справи, угода сторін про звільнення позивача з 17.07.2015 року на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України досягнута сторонами при поданні заяви усно та підтверджена в подальшому шляхом видання наказу директора Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації від 17.07.2015 року № 96-к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу державних соціальних допомог управління соціальних гарантій Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації 17.07.2015 року за угодою сторін.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що не зазначення позивачем у заяві про звільнення дати, з якої її повинно бути звільнено, не свідчить про недосягнення угоди сторін про звільнення з підстав не визначення між собою строку припинення трудових відносин, оскільки ні загальним, ні спеціальним законодавством не передбачено обов'язковість дотримання сторонами трудового договору (контракту) письмової форми волевиявлення про звільнення.
Таким чином, визначення дати звільнення відбувається при домовленості між працівником та власником підприємства, а не виключно за заявою працівника, яка є наслідком цієї домовленості. Дублювання дати звільнення у заяві після її обговорення при домовленості може розглядатися як прийнятне і логічне, проте не обов'язкове, внаслідок відсутності відповідних норм у законодавстві.
Згода на припинення трудового договору між позивачем по справі та директором Департаменту соціального захисту населення ХОДА була досягнута в усній формі, що не суперечить нормам чинного законодавства України.
Наказ про звільнення позивача, який є формою вираження згоди керівника установи на звільнення працівника, був виданий у день подання такої заяви, що не суперечить нормам чинного законодавства України.
Таким чином, в ході розгляду даної справи колегія суддів не встановила порушення вимог законодавства України при прийнятті наказу про звільнення позивача.
Щодо посилання позивача про написання заяви про її звільнення під психологічним тиском з боку посадових осіб Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації та в незадовільному стані здоров'я, колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" анулювання домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (за згодою сторін) може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Відповідно з п. 18 вищезазначеної постанови Пленуму, при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення.
Таким чином, що при припиненні трудового договору за угодою сторін, на відміну від звільнення працівника за власним бажанням, можливості відкликання працівником заяви про звільнення не передбачено.
Відмова, у разі її наявності, від своєї заяви є одностороннім актом, спрямованим на припинення двосторонньої домовленості, тобто направлена вже після того, як між сторонами трудової угоди було досягнуто згоди про звільнення, а отже не має юридичної сили та не може за своєю суттю скасовувати двосторонню домовленість.
Як вбачається з матеріалів справи, що зранку 17.07.2015 між ОСОБА_1 та директором Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації Шпарагою Ю.І. відбулася розмова, в якій ОСОБА_1 просила звільнити її за угодою сторін. У цій самій розмові директор Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації запитав про дату, з якої необхідно провести звільнення. На що ОСОБА_1 відповіла, що хоче звільнитися негайно.
Відповідно до інформації, зазначеної у листі Департаменту охорони здоров'я Харківської міської ради від 04.08.2015 № 6267/0/57-15, звернення ОСОБА_1 за медичною допомогою до КЗОЗ "Харківська міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О.І. Мещанінова" зареєстровано 17.07.2015 року о 20:33, тобто більш ніж через добу після написання заяви про звільнення.
Таким чином, колегія суддів прийшла висновку, що посилання позивача є необґрунтованими, оскільки позивачем не надано доказів того, що заява про звільнення за угодою сторін була написана ним під тиском або в незадовільному стані здоров'я.
До того ж, матеріалами справи підтверджено, що заява була власноруч написана позивачем, що нею не заперечувалось останньою.
Також, з матеріалів справи вбачається, що позивач зверталась до директора Департаменту з проханням анулювання заяви про звільнення за угодою сторін, як такої, що була складена в стані різкого погіршення самопочуття.
Листом від 14.08.2015 року №К-1228/01-44140 "Про розгляд звернення" повідомлено позивача, що до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації не надано жодних документів, які б підтверджували факт різкого погіршення самопочуття саме 16.07.2015 р., коли подано заяву про звільнення, що фактично унеможливлює встановити об'єктивні обставини та прийняти відповідне рішення по суті питання.
Крім того, чинним трудовим законодавством України не передбачено можливості "анулювання" заяви особи про її звільнення після прийняття у встановленому порядку відповідного рішення - видання наказу про звільнення за угодою сторін(а.с.10).
Своєї згоди на анулювання домовленості про звільнення директор Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації не надав, крім того анулювання домовленості вже було неможливим, оскільки на той момент вже був виданий наказ від 17.07.2015 р. № 96-к, тобто взаємної згоди між працівником і власником щодо анулювання попередньої згоди про звільнення позивача за угодою сторін досягнуто не було.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем правомірно прийнято наказ від 17.07.2015 року №96-к, яким ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу державних соціальних допомог управління соціальних гарантій Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації 17.07.2015 року за угодою сторін.
Таким чином в ході розгляду даної справи судом встановлено законність наказу від 17.07.2015 року №96-к обґрунтованих підстав для поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника відділу державних соціальних допомог управління соціальних гарантій Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації та стягнення з Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу в сумі 35232,08 грн., немає.
Щодо частини позовних вимог про стягнення з Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 20000 грн., колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до ч. 2 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до ст. 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Так, п. 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження погіршення стану здоров'я, позивачем долучено до матеріалів справи копію листка непрацездатності серії АГР №360651, відкритим 17.07.2015 року з рекомендацією подальшого лікування в санаторному закладі, втратою нормальних життєвих зв'язків, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації свого життя.
Таким чином, позивачем не надано доказів на підтвердження факту заподіяння моральної шкоди, моральних або фізичних страждань внаслідок поведінки відповідача, яку позивач вважає протиправною, не зазначено, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується; не підтвердив наявність причинного зв'язку між моральною шкодою і діями відповідача.
Виходячи з викладеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, задоволенню не підлягають.
Згідно частини першої статті 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із частини першої статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В силу ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Враховуючи викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 - необґрунтовані, безпідставні та задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Відповідно до ч.1 ст.195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищевикладене, постанова суду ухвалена з дотриманням норм процесуального права, у відповідності до вимог норм матеріального права, тому колегія суддів вважає, що підстав для її скасування немає.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 199, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2017р. по справі № 820/751/16 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя Бондар В.О.
Судді Чалий І.С. Кононенко З.О.
Повний текст ухвали виготовлений 27.11.2017 р.