Справа № 460/3480/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Гоцко В.І.
Провадження № 22-ц/783/4335/17 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.
Категорія: 48
20 листопада 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:
головуючого - судді: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Жукровської Х.І.
з участю: представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 15 травня 2017 року, -
ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про надання дозволу на періодичні виїзди з ним його малолітніх дітей - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, за межі (кордон) України, без згоди та супроводу їх матері - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, до досягнення дітьми повноліття та надання йому дозволу на оформлення всіх проїздних документів для його малолітніх дітей - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, для таких поїздок, без згоди матері дітей - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, до досягнення дітьми повноліття.
Оскаржуваним рішенням позов ОСОБА_4 задоволено, надано дозвіл ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, на періодичні виїзди з ним його малолітніх дітей - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, за межі (кордон) України, без згоди та супроводу їх матері - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, до досягнення дітьми повноліття.
Надано дозвіл ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, на оформлення всіх проїздних документів для тимчасових виїздів за межі (кордон) України для його малолітніх дітей - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, за межі (кордон) України, без згоди та супроводу їх матері - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, до досягнення дітьми повноліття.
Стягнуто з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_4 551,20 грн. судового збору.
Рішення в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_2, вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначає, що причиною відмови у наданні дозволу на виїзд дітей за кордон є те, що між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання дітей та участі батьків у їх вихованні та утриманні. Покликання позивача на необхідність виїзду дітей за кордон на море з метою лікування та профілактики,є надуманою та нічим не підтверджена. Крім цього, позивач не вказує конкретну країну і на який період часу має намір вивезти дітей. Вважає, що в порушення вимог ст.ст. 212 - 214, 303, 315 ЦПК України, суд першої інстанції не визначився з правовою підставою надання дозволу на виїзд дітей без згоди матері, не зазначив конкретну країну, до якої дозволяється виїзд дітей без згоди матері, не врахував передбаченої ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на одноразовий виїзд без згоди матері. Ухвалення судом оскаржуваного рішення суперечить вищевказаним нормам матеріального права, які визначають рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини. З вищенаведених підстав апелянт просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду не відповідає зазначеним вимогам.
Положеннями ст. 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їхнє підтвердження; які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.
На підставі ст.ст. 11, 60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням осіб, в межах заявлених ними вимог. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
За загальними положеннями ЦПК України обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачка в добровільному порядку відмовляється надати дозвіл на виготовлення проїзних документів дітям сторін у справі, а також не надає дозволу на виїзд дітей за межі України разом з батьком (позивачем у справі), порушені права батька підлягають судовому захисту.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що з 01 серпня 2003 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 14 квітня 2014 року.
ІНФОРМАЦІЯ_5 року у подружжя народився син ОСОБА_5, а ІНФОРМАЦІЯ_6 року другий син - ОСОБА_6.
Рішенням апеляційного суду Львівської області від 03 червня 2016 року визначено місце проживання дітей разом із матір'ю - ОСОБА_2.
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
При цьому батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток (ч. 2 ст. 150 СК України).
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (ст. 153 СК України).
Згідно зі ст. 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до ч. 3 ст. 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Згідно із ч. 2 ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (в редакції, яка була чинною до 1 жовтня 2016 року) за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року (далі - Правила) передбачено виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (п.п. 1 п. 4 Правил).
Проте такий виїзд може бути здійснений і без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків, зокрема, на підставі рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків (абз. 9 п.п. 2 п. 4 Правил).
Тобто тимчасовий виїзд дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.
Однак за відсутності згоди другого з батьків дозвіл на виїзд дитини за межі України в супроводі одного з батьків може бути надано на підставі рішення суду, проте такий дозвіл надається на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення, та держави прямування.
Натомість надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за межі України без згоди одного з батьків суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов'язків обох батьків відносно виховання дитини, унаслідок чого один з батьків фактично позбавляється можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею.
Саме до такого застосування вказаних норм права зводиться правовий висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-15цс17 (яку опубліковано на офіційному веб-сайті Верховного Суду України та оприлюднено в ЄДРСР 10 травня 2017 року), який в силу приписів ст. 360-7 ЦПК України повинен враховуватися судами, проте залишився поза увагою місцевого суду у даній справі.
Задовольняючи позовні вимоги про надання дозволу позивачу на оформлення всіх проїзних документів для тимчасових виїздів за межі (кордон) України для його малолітніх дітей, без згоди та супроводу матері, до досягнення ними повноліття, суд в оскаржуваному рішенні не навів жодних мотивів, чому такі підлягають задоволенню, та не вказав положення закону, на підставі якого вирішено ці позовні вимоги.
Незважаючи на це, колегія суддів приходить до висновку, що такі позовні вимоги не підлягають до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (в редакції Закону України від 14 липня 2016 року № 1474-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України, який набрав чинності з 1 жовтня 2016 року) документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну). У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
Аналогічний перелік документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та за яким здійснюється перетинання громадянами України державного кордону наведено в п. 2 Правил.
Тобто з даного переліку виключено такий документ, як проїзний документ дитини.
Згідно із ч. 3 ст. 22 Закону України від 20 листопада 2012 року № 5492-VI "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" та п. 4 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон (далі - Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 2014 року № 152 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2016 року № 1001) паспорт громадянина України для виїзду за кордон оформляється особам, які не досягли шістнадцятирічного віку, на чотири роки, а особам, які досягли шістнадцятирічного віку, - на 10 років.
Відтак, з урахування п. 1 Порядку паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, що посвідчує особу, підтверджує громадянство України особи, на ім'я якої він оформлений, і дає право такій особі на виїзд з України і в'їзд в Україну, зокрема, особі, яка не досягла шістнадцятирічного віку.
Пунктом 7 Порядку передбачено, що оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін та видача паспорта для виїзду за кордон здійснюються особі, яка не досягла 16-річного віку, особі, яка визнана судом обмежено дієздатною або недієздатною, - на підставі заяви-анкети одного з батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших законних представників (далі - законні представники); у разі оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміну паспорта для виїзду за кордон у закордонній дипломатичній установі - на підставі заяви-анкети одного з батьків/законних представників та письмової згоди другого з батьків/законних представників, яка надається під час подання документів (заява від другого з батьків/законних представників не вимагається, якщо він є іноземцем або особою без громадянства). У разі відсутності другого з батьків під час подання документів така заява подається нотаріально засвідченою. Якщо батьки не перебувають у шлюбі, оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін та видача паспорта для виїзду за кордон здійснюється на підставі заяви-анкети того з них, з ким проживає особа.
При цьому положення Порядку, на відміну нормам п. 18 Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231, не передбачають можливість видачі (оформлення) особі, яка не досягла 16-річного віку документа для виїзду за кордон на підставі рішення суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Керуючись ст. 303, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст. 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 15 травня 2017 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий: Шеремета Н.О.
Судді: Ванівський О.М.
Цяцяк Р.П.