І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И [1]
16 листопада 2017 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва
в складі: головуючого - Немировської О.В.
суддів - Соколової В.В., Чобіток А.О.
при секретарі - Казанник М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Житлово-будівельний кооператив «Молодіжний-20» про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та права власності на його частку,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2017 року,
встановила:
у листопаді 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 квітня 1993 року по 23 листопада 2013 року та визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна подружжя.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2017 року в задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказував, що він з 14 травня 1988 р. до 09 березня 1993 р. перебував у шлюбі з ОСОБА_2, розірвання шлюбу було зареєстровано 01 квітня 1993 р. Незважаючи на розірвання шлюбу, вони продовжували проживати спільно та вели спільне господарство. З коштів сімейного бюджету ними здійснювалась сплата пайових внесків за кв.АДРЕСА_1 в ЖБК «Молодіжний-20». 29.03.1994 р. ОСОБА_2 отримала ордер на вказану квартиру. Всього ними було сплачено 47 540 000 карбованців в період з 01.12.1992 по 28.11.1995. Весь цей час він проживав у вказаній квартирі та вів спільне господарство з відповідачем, придбавав меблі, побутову техніку, предмети домашнього вжитку. З 23.11.2013 р відповідач перестала пускати його до квартири, а тому він просить визнати поважними причини пропуску строку позовної давності, встановити факт спільного проживання однієї сім'єю його та ОСОБА_2 у період з 01.04.1993 по 23.11.2013, визнати, що кв. АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2017 р. в задоволенні позову було відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі до 01 квітня 1993 р. і кошти на придбання спірної квартири у вигляді паєнакопичення були частково сплачені ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з позивачем - до 01 квітня 1993 р., та після цього - за її власні кошти.
Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим та відповідає встановленим по справі обставинам.
Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та послався на положення Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення даних правовідносин (втратив чинність 27.04.2007 р.), статей 22, 28 КпШС України, ст. 112 ЦК Української РСР, ст. 146 ЖК України, п. 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу.
При цьому суд правильно вказав, що до даних правовідносин, які виникли до 01 січня 2004 р., не можуть бути застосовані положення СК України, а мають бути застосовані положення Кодексу про шлюб та сім'ю України, яким не було передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підставу для визнання набутого майна спільною сумісною власністю чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою.
Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 1 січня 2004 року.
Доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, зводяться до того, що суд першої інстанції не дав оцінки доказам, які підтверджують факт спільного проживання позивача та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з 01 квітня 1993 р. до 23 листопада 2013 р. (покази свідків, довідка з ЖБК «Молодіжний-20», товарні чеки, квитанції про сплату коштів за послуги мобільного зв'язку, докази спільних поїздок до села, поштові листівки, договір оренди квартири, яка належить позивачу).
Згідно з роз'ясненнями, які містяться в п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», до сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
В п. 12 постанови Пленуму ВС України від 12 червня 1998 р. №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб і сім'ю України» спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з п. 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідно до норм ЦК Української РСР. Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
В ч. 1 ст. 17 цього Закону України «Про власність» було закріплено, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Таким чином, факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 1 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.
Отже, виходячи із положень ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до 01 січня 2004 р. однією сім'єю не має юридичного значення як підстава для визнання набутої в 1995 р. квартири спільним сумісним майном подружжя.
Тому всі докази щодо даної обставини та їх оцінка судом першої інстанції не впливають на обґрунтованість висновку щодо відсутності підстав для задоволення заявлених вимог.
В діючому станом на 1995 р. ЦК Української РСР (1963 р.) було передбачено в ст. 112 два види спільної власності - із визначенням часток (часткова власність) і без визначення часток (сумісна власність). При цьому спільною сумісною власністю визнавалась лише власність колгоспного двору (ст. 120).
Одночасно спільною сумісною власністю визнавалось майно, придбане подружжям, що було врегульовано в ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР (1969 р.), яка також до правовідносин, що є предметом встановлення по даній справі, застосуванню не підлягає, оскільки сторони на час повної сплати паю не були подружжям.
Посилання позивача на той факт, що перші два пайові внески - 01.12.1992 та 19.03.1993 були здійснені ще в період, коли він та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, також не може бути підставою для визнання за ним права власності на певну частку у вказаній квартирі, оскільки право власності на квартиру, що збудована в житлово-будівельному кооперативі виникає лише після повної сплати пайового внеску. Пай, внесений подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а після повної сплати пайового внеску - квартира, є їхнім спільним майном (якщо інше не було встановлено письмовою згодою між ними) і у випадку розірвання шлюбу підлягає поділу на загальних підставах. Інші особи право власності на пай та квартиру не набувають і можуть претендувати лише на відшкодування членом кооперативу коштів, наданих йому для внесення паю.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Посилання позивача на те, що розірвання шлюбу фактично не відбулось, а він продовжував проживати разом з ОСОБА_2 однією сім'єю є безпідставними, оскільки актовий запис про реєстрацію розірвання шлюбу недійсним не визнавався, а тому суд першої інстанції правильно виходив з того, що шлюб між ними було розірвано у 1993 р.
Також є безпідставним посилання позивача в апеляційній скарзі, на те, що без його участі відповідачка не змогла б отримати двокімнатну кватиру та сплатити пай, оскільки позивач не був вказаний в ордері на жиле приміщення в будинку ЖБК №10 від 29.03.1994 р. та з 1988 р. по цей час зареєстрований постійно а адресою: АДРЕСА_4. З наявних в матеріалах справи копій квитанцій про сплату пайових внесків видно, що вони були сплачені ОСОБА_2
Правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 р. у справі №6-135цс13 не суперечить висновку, до якого дійшов суд першої інстанції. В справі, яка переглядалась Верховним Судом України, позивачка звернулась до суду з позовом, посилаючись на те, що вона з відповідачем проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з листопада 1996 р., а з 23 квітня 1999 р. - у зареєстрованому шлюбі, і під час спільного проживання вони придбали квартиру згідно договору-купівлі продажу від 22 квітня 1999 р., покупцем у якому був зазначений тільки відповідач. Вважаючи, що вказана квартира є їх спільною власністю, позивач просила встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнати квартиру спільною сумісною власністю. Рішенням суду першої інстанції було встановлено факт спільного проживання однією сім'єю сторін, в задоволенні решти вимог відмовлено. Рішенням суду апеляційної інстанції рішення суду було частково скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано частину спірної квартири спільною сумісною власністю позивачки та відповідача. Суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про те, що спірне майно було придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї - сторін у справі, оскільки доводи позивачки про те, що спірна квартира була придбана частково за кошти, надані їй у борг, підтверджується розпискою, а тому згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» частина квартири є їх спільною сумісною власністю. Скасовуючи ухвалу суду касаційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, Верховним Судом України було зазначено, що висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позивачкою доведено її право на половину спірної квартири та що таке право підтверджується її коштами, набутими у борг згідно з розпискою, зроблений судом з порушенням положень Закону України «Про власність», ст. 22 КпШС України.
Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено їх доказами, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,
ухвалила:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2017 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий
Судді
№ справи: 759/12165/15-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/8138/2017
Головуючий у суді першої інстанції:Ульяновська О.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.