Справа № 127/14594/17 Провадження № 22-ц/772/2824/2017Головуючий в суді першої інстанції ОСОБА_1
Категорія 43 Доповідач Медвецький С. К.
24 листопада 2017 рокум. Вінниця
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області у складі:
головуючого Медвецького С.К.,
суддів: Оніщука В.В., Сала Т.Б.,
з участю секретаря Ліннік Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 6 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до виконавчого комітету Вінницької міської ради про визнання права користування житловим приміщенням,
встановила:
У липні 2017 року позивачі звернулися до суду з указаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що на підставі листа директора департаменту житлового господарства Вінницької міської ради від 19 вересня 2016 року, ОСОБА_2 було надано дозвіл на вселення в квартиру АДРЕСА_1. На підставі цього листа та заяви ОСОБА_2, товариством з обмежено відповідальністю «ЖЕО» (далі - ТОВ «ЖЕО») було відкрито особовий рахунок на її ім'я.
Оскільки вказана кімната була у занедбаному стані, то ними, за власні кошти був проведений ремонт, та приведено кімнату у належний житловий стан.
Зазначили, що вони постійно проживають у спірній квартирі, сплачують комунальні послуги та виконують вимоги ст. ст. 66, 67 ЖК УРСР, однак відповідач відмовляється укласти з ними договір найму житла.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2, ОСОБА_3, просили визнати за ними право користування жилим приміщенням - квартирою
№ 35 в будинку № 31 по вулиці Стрілецькій у місті Вінниці.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 6 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено.
В апеляційній скарзі заявники просять ухвалене у справі судове рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги позивачі зазначили, що суд першої інстанції не встановив фактичних обставин справи, не надав належної оцінки наявним у справі доказам у їх сукупності; також суд не звернув уваги на те, що вони правомірно вселилися у спірне житло та відповідач не заявляв жодних вимог про їх виселення із цього житла.
У судовому засіданні позивачі підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи у його відсутність; при вирішенні спору покладався на розгляд суду.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивачів, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню з таких міркувань.
Статтею ст. 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Частина четверта статті 10 ЦПК України передбачає, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.
Судом установлено, що будинок № 31 по вулиці Стрілецькій у місті Вінниці перебуває у комунальній власності Вінницької міської ради, а виконавцем послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по цьому будинку є ТОВ «ЖЕО».
Позивачам у справі та ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_6 на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_2 (колишня вулиця Червоноармійська) в місті Вінниці, площею 33,8 м2.
З довідки ОСОБА_7 житлового господарства Вінницької міської ради слідує, що ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_6 перебувають на квартирному обліку, згідно з рішенням виконкому міської ради № 1472 від 16 червня 2016 року.
На підставі листа директора департаменту житлового господарства Вінницької міської ради від 19 вересня 2016 року № 20-00-003-26977, ОСОБА_2 було надано дозвіл на вселення в квартиру АДРЕСА_1. На підставі цього листа та заяви ОСОБА_2, ТОВ«ЖЕО» було відкрито особовий рахунок на її ім'я.
Оскільки вказана кімната була у занедбаному стані, то позивачами, за власні кошти був проведений ремонт, та приведено кімнату у належний житловий стан, що підтверджується актом обстеження житлового приміщення від 27 грудня 2016 року.
З акту ТОВ «ЖЕО» слідує, що в спірній квартирі без реєстрації проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_8
ОСОБА_7 житлового господарства Вінницької міської ради від 30 травня 2017 року ОСОБА_2 повідомлено, що договір найму житлового приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду укладається на підставі ордера на житлове приміщення. Ураховуючи, що ордер на таке житлове приміщення не видавався, відсутні правові підстави для укладення з нею договору житлового найму.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив із того, що ордер, який є єдиною підставою для вселення та укладення договору найму житлового приміщення державного чи комунального житлового фонду, ОСОБА_2 не видавався.
Проте погодитися з висновками суду не можна.
Статтею 1 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 статті 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 11 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі просили визнати за ними право користування спірною квартирою з посиланням на положення ст. 61 ЖК УРСР.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд, не встановивши фактичних обставин справи, не надав належної оцінки наявним у справі доказам у їх сукупності.
Так, підставою відмови у задоволені позову ОСОБА_2 є відсутність виданого на її ім'я ордеру на квартиру АДРЕСА_1.
Із матеріалів справи слідує, що з метою запобігання самовільного заселення та схоронності квартири, за згодою ОСОБА_7 житлового господарства Вінницької міської ради, було вселено ОСОБА_2Й у спірну квартиру (а.с.17).
Правомірність вселення, проведення ремонту у спірній квартирі, тривалого проживання, виконання всіх обов'язків наймача, присвоєння особового рахунку № 270021 (а.с.18) відповідачем не заперечувалось і не оспорювалось.
Оскільки ордер є лише підставою для вселення у житло, то право користування ОСОБА_2 спірним жилим приміщенням надано ОСОБА_7 житлового господарства Вінницької міської ради, як балансоутримувачем цього нерухомого майна.
Таким чином, сторони фактично вступили у договірні відносини, які чинним законодавством відносяться до різновиду договору найму жилого приміщення, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 постійно проживають у спірному приміщенні, отримують рахунки на сплату житлово-комунальних послуг і сплачують їх.
У свою чергу відповідач за весь час проживання жодних вимог про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із займаного ними приміщення не заявляв.
Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло, держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою або органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону, Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров'я й добробуту її самої та її родини».
Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (ст. 10). При цьому, як слідує із п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У справі «Баклі проти Сполученого Королівства» (1996) Європейський суд ухвалив, що можна вважати житлом згідно змісту статті 8 облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням національного законодавства. Особа також може оскаржувати порушення права на повагу до житла, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу «Ментес проти Туреччини» (1997).
У постанові Пленуму Верховного суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» судам роз'яснено, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції на порушення ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України вищезазначеного не врахував, не звернув увагу на те, що ОСОБА_2 вселилась у спірну квартиру без ордеру, але з відома органів, що ухвалили рішення про надання житлового приміщення, постійно проживає у спірній квартирі, є сумлінним мешканцем, приймає участь в поліпшенні житлових умов квартири, дбає про її благоустрій, сплачує платежі за проживання та комунальні послуги, що свідчить про наявність підстав для визнання права користування спірною квартирою.
Також, суд не врахував і те, що позивачка виховує двох малолітніх дітей, ОСОБА_8 досягла повноліття, а відтак проживання п'ятьох осіб у квартирі, загальною площею 33,8 м2 є порушенням права цих осіб на облаштоване помешкання у розумінні ст. ст. 47, 48 ЖК УРСР (норма жилої площі).
За таких обставин, рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_8 про визнання права користування житловим приміщенням.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 6 жовтня 2017 року скасувати й ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити повністю.
Визнати за ОСОБА_2, ОСОБА_3 право користування жилим приміщенням - квартирою № 35 в будинку № 31 по вулиці Стрілецькій у місті Вінниці.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий: Підпис С.К. Медвецький
Судді: Підпис В.В. Оніщук
ОСОБА_9 Сало
Згідно з оригіналом
Головуючий С.К. Медвецький